Гонихмарник - Корний Дара - Страница 40

— Угу! Шикарні, направду, — раптом із-за спини Петра почувся насмішливий голос Кажана, він сердито кинув перед собою оберемок хмизу. — Хочеш, Петре, притчу про ноги.

Петро знітився. Кажан майже все чув.

— А ти не кремпуйся, Петре, не кремпуйся! Я вже звик. Так от — притча. Жила собі на світі Жаба! Красуня та принцеса між жабами: довгонога, дзвінкоголоса, якщо можна так сказати про жабку. Ну стрьомна, одним словом, як Свєтка. Одного разу вертала вона з вечірки і, щоб вкоротити шлях, вирішила перебратися колією, а не через тунель. Так була замилувана своїми ногами, що й не помітила швидкого потягу. Бах, і потяг відчикрижив бідоласі ноги. «Добре, що жива залишилась», — подумала оптимістично Жаба. Але так їй жаль стало красивих вишуканих ніжок, і вона вирішила вернутися назад, на колію, та востаннє помилуватися своїми бездоганними ніжками. Через неуважність не помітила ще одного зустрічного потяга. Бац — і Жабі відтяло голову. Все. Кінець. І Жабі, і притчі.

— Як це! А мораль? Давай мораль! — протестував Петро.

— А мораль дуже проста, Петре! Не слід втрачати голову, друже, через гарні ноги.

Усі весело зареготали. Схоже, що відсутність Світлани Кажана тільки втішила.

І не лише його. Навіть Сергій не жалкував за її зникненням, сказавши мимохідь, що Кажан і так задовго її терпів.

Зварили добру козацьку юшку із салом. Морва таки неперевершено куховарить. Аліні здалося, що смачнішої страви вона в житті не їла. А коли прийшла пора йти спати, настала черга казки. Правда, цього разу Аліна спробувала відкараскатися, втома і все таке… Та то був глухий номер. Усі напосілися на неї. Довелося розповідати.

Кажан вперто не скидав своїх окулярів, роблячи морок ночі для себе ще похмурішим. Якоїсь миті Аліні здавалося, що він встане та піде геть, надто напруженим видавався, а оскільки сидів навпроти неї через багаття, то повністю уникати зустрічі поглядів не вдавалося. Але юнак залишився.

— Давно це трапилося, коли гори ці не були такими високими, а небо таким зоряним. Жила собі в Карпатських горах красуня Аничка. По сусідству з дівчиною мешкало два легіні — Олекса та Устим. Поки всі троє були малими, то так файно бавилися біля потічка чи на полонині, приятелювали. Промайнуло дитинство, і цибата Анька перетворилася на красиву панянку з довгою світлою косою. Коли вранці вона розчісувала своє шовкове волосся, то здавалося мимохіть, що гребінець на струнах золотих виграє ніжну мелодію. Лагідна вдача дівчинки перемінилася на гордовиту вдачу вродливої панни. То зайва увага легенів з усієї округи розманіжила красуню. Все їй видавалося не таким. Сонце надто пекуче, вранці захолодно, дощ зарясний, трава зазелена, сніг забілий. Олекса вправно грав на флоярі й дарував всі свої мелодії гордій красуні. Устим був трембітарем. Здавалося, що сонце вставало й лягало спати, лише дякуючи мужнім звукам трембіти та солодкій звабі флояри, бо ті звуки принаджували світанок та вкладали спати день. Не могли вгодити Аничці і сусіди-близнюки. Вони так сильно її кохали, а вродливиця лише кепкувала та насміхалася з юнаків. Казала, що тільки одному може подарувати своє серце. А кому? Не відає! Про це знає хіба що Чарівниця з найсніжнішої карпатської гори. «От підіть і спитайте у неї!» — чванливо говорила вродливиця.

Рушили легіні на пошуки Чарівниці. Бо терпіти невизначеність не мали сили. Кажуть, що мешкає Чарівниця на найвищій карпатській горі. Довго блукали брати горами, шукаючи найсніжнішу гору, стерли не одні постоли, зранили до крові руки та коліна. І ось одного дня вони піднялися на гору, верхівка якої губилася в захмар'ї. Між лілейними пелюстками хмар ніжно бовванів золочений палац. Був зроблений із кришталю та сяяв у променях сонця золотом. На порозі стояла Чарівниця.

— Вітаємо тебе, Чарівнице гір! — хором привіталися брати.

— Вітаю і вас, чесні легіні! Знаю, що привело вас до мене. Та допомогти зможу лишень одному. Ви обидва тут у справедливому двобої не на життя, а на смерть мусите вирішити — хто достойніший кохання Анички. Переможений — гине! Хоча можете й передумати, схаменутися. Ви ж бо — брати? Чи варте кохання самозакоханої гордячки такої офіри?

Полуда закрила очі хлопцям. Кожен вже вимислював красуню Аничку у своїх обіймах. Билися брати не на життя, а на смерть. І от Олекса, знесилений у борні, впав перед братом на коліна й почав благати сердешно:

— Братику, не вбивай! Спам'ятайся! Можеш забрати Аничку собі. Я вашому щастю перечити не буду. Піду світ за очі. Тільки даруй ми життя!

Подивився Устим на Чарівницю, потім на брата, згадав спокусливі уста Анички, її звабливі очі, шовкове світле волосся і штовхнув Олексу зі скелі вниз. І раптом полуда спала з його очей. Що він накоїв? Убив найріднішу людину. Чи зможе він навіть в обіймах коханої далі жити, відчуваючи себе братовбивцею?

— Зачекай на мене, брате! — крикнув Устим і кинувся навздогін за братом у провалля.

Ішов час, брати не вертали. Красуні Аничці почало видаватися, що сонце якесь ледаче вранці, і вечір поволі приходить без музики легінів. Та найгірше було те, що волосся її шовкове без тої музики не годен розчесати жоден гребінець, воно стало майже дерев'яним. Невже то музика кохання живила його світлом та давала силу, перетворюючи кожну волосинку на струну. Юнаки ж не вертали. «Мо' знайшли собі кого ліпшого? — думала вродливиця. — А може, грають тепер для Чарівниці?» Одного весняного ранку Аничка зустріла Чарівницю над потічком.

— Верни мені Олексія й Устима, зараз же, Чарівнице-брехухо! — без привітань напосілася на Чарівницю Аничка. — Негайно. Вони пішли до тебе і не повернулися. Де ти їх заховала?

— Що ж, — відказує Чарівниця, — може, і верну. Та за це ти маєш віддати своє розкішне волосся. Волосся в обмін на життя легінів!

— Що? Ніколи, — затупала ногами горда та самозакохана Аничка. — Ще чого! Змарнувати своє розкішне волосся? Хлопці мені потрібні лише для забави, як і тобі. Верни мені негайно легінів! Верни!

Розсердилася Чарівниця на таку балачку дівчини. Махнула правою рукою — і з голови вродливиці посипало додолу волосся. Махнула лівою — і кожна волосинка перетворилася на маленьку біленьку квіточку. Повіяв вітер і порозкидав ці квіточки по горах та по скелях, на неймовірно важкодоступних місцях. От і донині блукає Аничка скелями та горами, визбируючи своє волоссячко. А восени, коли в горах не залишається вже жодної шовкової косиці, бо випадає сніг, вона сідає розчісувати те, що назбирала.

Продовжуючи милуватися власною вродою й не думаючи, що може викупити у Смерті за своє волосся невинні душі. Чарівниця лише сумно хитає головою, і навесні для Анички все починається спочатку. Та шовкова косиця чарівна. Той, хто подарує ту квіточку своїй коханій, — назавжди полонить її серце, і не зможе жодна дівчина відмовити такому хлопцеві, бо буде з нею те саме, що трапилось з Аничкою. Отака легенда про шовкову косицю, люди. Нашій казочці кінець, а хто слухав — молодець.

Вранці Аліна прокинулася від того, що щось м'яко лоскоче її щічку і солодко пахне. Відкрила очі. На неї лагідно і ніжно дивилися малесенькі сніжно-білі квіточки-зірочки. Шовкова косиця. Вона взяла квіти, пригорнула до себе, потім вийняла етюдник й обережно поклала їх між сторінками. Морва з Данилом солодко спали. Аліна визирнула з намету. Біля згарища вечірньої ватри сидів Кажан. Юнак тримав у руках квіточку едельвейса, дивився на неї, мов на якусь коштовність, та щасливо посміхався.

РОЗДІЛ V

1. Двічі в одну річку

На вокзалі у Львові Аліну зустрічав тато. Вона попрощалася з друзями, ніжно обійнявшись із кожним, і тільки Кажана обпекла гарячим поглядом та ледь кивнула йому головою. Ще у Ворохті Аліна зателефонувала батькові і попрохала її зустріти. Вона мусила поговорити з мамою. Та знала набагато більше, аніж здавалося. Й Аліна не дасть їй спокою, допоки Ірина не розповість всієї правди.