Гонихмарник - Корний Дара - Страница 27

На столі, крім пива в кухлях, мліє на звичайнісінькій «Літературній газеті» вобла в'ялена. Аліна відчуває її запах, змішаний із пивом. Вона говорить так люто, що переходить на крик, і всі, хто є в кафе, здивовано озираються. Пофіг. Після танців у вечірньому вбранні на дискотеці і після реготу, який здійняла там її з'ява, ніщо не може вибити з колії.

— Що витріщилися? Ще раз повторити запитання? Хочете мене запросити на Віденський бал? — змія всередині Аліни, мов на розпеченому піску пустелі, люто вишуковує жертву. Ой непереливки буде тому, хто зараз поворухнеться чи наважиться дзявкнути.

З-за столу встає хлопець у чорній футболці, який сидить до Аліни спиною. Він обережно ставить на підлогу Міс Академії Світланку Круглову (ту саму, майбутнього супермодельєра), яка так пильно перед тим обвивала його шию, сидячи у нього на колінах, що його обличчя й видко не було. Хлопець правою рукою скидає темні окуляри, лівою бере зі столу одну з рибин і простягає її Аліні:

— Сервус, сусідко! Хочеш рибки? Побудь із нами, Алінко. То я та мара, яка хоче, перепрошую, пильно хоче тебе бачити.

Кажан простягає Аліні рибу, і кляті вогники іронії вистрибують у його очах.

Аліна бере рибу в руку і спересердя кидає її на стіл. Жах якийсь, маски-шоу. Риба потрапляє до чийогось кухля. Бризки пива розтікаються по столі і по присутніх. Та за столом, на диво, гнітюча тиша. Ніхто навіть не старається ухилятися чи витиратися від бризок. Тоді вона розвертається, кидаючи через плече: «Гарного літа» і… Кажан хапає Аліну за руку.

— Стояти! Ти куди? Не хочеш послухати, що тобі збирається повідати твоя рідна група?

Аліна від несподіванки заледве не падає, втративши рівновагу.

— Ні, не хочу! Мені начхати! І на них, і на тебе, і на твою пасію. Як ти казав учора — «у кожного всередині горить вогонь». Придивися до свого оточення, сусіде! Не в кожного! Зрештою, мені байдуже, що вони про мене думають, що про мене думаєш ти та й цілий світ.

Кажан міцно тримає її за руку. Від того її шаленство не стає меншим. Але битися з ним вона не збирається. Набридне — відпустить. Кажан киває головою в бік Данила, найавторитетнішого в групі. Данило не схожий на себе, збентежений, ніби чимось не задоволений, мов перед іспитом, опустивши долі очі, мямлить:

— Аліно, тутойво! Ну, типу того! Я від себе особисто і від усієї нашої групи хочу попросити в тебе вибачення за торішнє, за той дурнуватий випадок із дискотекою. Розумію, що трохи запізно. Вибач, ми свині!

Голосніше, друже! Голосніше! — спокійним тоном наказує Кажан, — і про свиней розлогіше. Думаю, всім буде цікаво послухати про те, як ви щедро віддячили людині за доброзичливе ставлення.

Данило червоніє, мов буряк, і вже на півтону голосніше повторює:

— Аліно, будь ласка, вибач нас за торішню історію. Вибач, будь ласка, бо ми — свині!

У кафе мертва тиша. За столом всі, як один, сидять, втупивши очі в підлогу, і навіть Свєтка Круглова, яка зовсім не з їхньої групи, старанно розглядає бантики на своїх босоніжках. За іншими столиками кафе також тиша. Усі цікаво спостерігають за комедією, якою вправно режисує Кажан.

Тепла хвиля накриває Аліну з головою.

— Пробач нас, якщо зможеш, веде своєї зовсім по-дитячому, принизливо і збентежено Данило. — Ми більше не будемо, і той…

— Будете чемними? — рявкає Аліна. — Досить! Не принижуйся, Даниле.

Аліна сердито вириває руку з чіпких обіймів Кажана. Той, задоволений собою, посміхається.

— До побачення, сусіде! Класно придумав, майже повірила, — кидає йому в очі дівчина і стрімголов вилітає із захолодного для її совісті приміщення.

«Сьогодні на сьогодні!» — волає реклама з вітрини магазину напроти, повідомляючи потенційних покупців про знижки на парасольки та дощовики. Під вивіскою, на гарячій розпеченій лавці, сидить хлопець у білому, лузає гарбузове насіння, прикривши голову світлою бейсболкою.

Аліна сердито йде вулицею, думаючи чомусь про телепня в білому, який здуру всівся на самому сонці. Десь вона його вже бачила? До дідька — подумає про це згодом. З голови не йде тирада Данила. Та хіба це вибачення? Цих ідіотів тільки-но так принизив Кажан.

— Сьогодні на сьогодні! — говорить до себе той, що в білому, і задоволено посміхається.

Аліно! Алін! Я знаю, що ти не спиш, — гримає настирливо у вікно Кажан.

Вікно зашторене, але світло лампи таки пробивається через негусту тканину.

Аліна відриває очі від книжки.

— Аліно! Чуєш, не будь дитиною! Я все рівно не відчеплюся. Вийди, поговоримо! Я ж зовсім інше мав на увазі, ти не так усе зрозуміла!

Аліна встає, кладе на стіл книжку. Звичайно, вона не любить, коли її принижують, але також ненавидить, коли в її присутності і, тим паче, заради неї принижують інших. Це не вибачення, це приниження, ницість. І він змусив їх це зробити. Влаштував цирк! Стояв, милуючись фіглярством клоунів. Тільки глядач попався нетямущий, примітивний. Думає, попили вкупі кавусі, і друзі навіки. Теж мені, борець за справедливість! Ні — це не боротьба, Аліно, це гра. Він думає, що контролює м'яч! А ми зіграємо на контратаці!

До дідька! Дівчина рвучко бере зі столу навушники, вмикає музику на весь голос, гасить лампу, лягає в ліжко, накриваючись із головою. Звуки дріботіння пальців Кажана за шибою гасить музика Бетховена. «Місячна соната» ще якусь мить пурхає в невагомості над ліжком, а потім застрибує в її сон, і вона вже звично стоїть усередині вежі Кіріко, а з вікна замість сяйва від блискавки лине місячне світло.

Кажан бачить, як по той бік вікна вимикається світильник. Ще якусь мить стоїть, приклавши вухо до шибки, та слухає тишу.

Він бреде пологим дахом, сідає майже на краєчок. Місяць вповні глупо поглядає вниз, підморгуючи не то зіркам, не то землі…

— Що я роблю не так, Талалайку, здається, так вона тебе називає? Уперше, віриш, не знаю. Думав досі — досконало вивчив жінок. Але ж то не просто жінка — незвіданий Всесвіт. Може, розкажеш мені одну з її казок?

3. Веселка для друга

Вранці прийшла мама. Попили кави, потеревенили. Нічого особливого. Вірніше, як сказати. Мама донедавна не пила кави. Це зле для шкіри, для печінки, і Бог зна ще для чого. Аліна наперед знала, що мама прийде, бо зателефонувала, попередила. Аліна тишком-нишком заховала картину, яка так бентежила маму. Стосунки з мамою раптом ставали якимись вже надто приємними, навіть трішки колежанськими. Аліна не мала близької подруги. Вірніше, колись мала — однокласницю Марту. Після восьмого класу родина Марти переїхала до Києва, її татові запропонували гарну перспективну роботу. Поки була жива бабуся Роза, мамина мама, то хоча б на канікули навідувалася. Бабуся через два роки померла. Від нудьги й суму, чомусь так видається Аліні. Хоча в лікарів, як завжди, був готовий аж надто науковий діагноз — якась там дистонія з критично-… Алінка ж бачила, як марніла на очах бабуся Роза. Лише про Мартусю балакала, хвалилася єдиною онученькою. А в очах такий жаль, такий сум. Алінка завжди заздрила по-доброму Мартусі за те, що у неї є бабуся. Аліна не мала жодної. З бабусею Розою можна було погомоніти про все на світі, навіть про найбезглуздіше з погляду батьків. А які казки вона їм розповідала, навіть химерніші, ніж казки татка і ті, що вигадує Аліна: про Баюл, собако-рибу, чи про Пістрянку, пітоно-левицю. Після смерті бабусі Рози Львів став враз чужим для Марти та її родини. Рік дівчата активно листувалися, телефонували одна одній чи не кожного дня. А потім все рідше і рідше. Розійшлись, мов у морі кораблі. Інтернет — вікно у світ. Чомусь його Марта ігнорувала, хоча іронічно переконувала, що то він її ігнорує.

Телефонні розмови? Аліна відчувала — Марта насилу їй відповідає, нав'язуватися ж не хотіла. Тепер лишень дзвінки на Новий рік, дні народження, Паску та Різдво. А віднедавна ще й поштівки з усього світу від Марти. То з Лос-Анджелеса, то з Берліна, Токіо, Каїр, Мадрид… Мандрує дівчина разом із батьками. Щасливиця! У листівці завжди одне й те ж: «Люба подруго! Привіт із Токіо! Ми перебуваємо тут уже пару днів. Пам'ятаю й люблю. Гарно, цікаво. При зустрічі розповім більше. Твоя Мартушка». Так жартома Аліна називала Марту, а для Марти вона — Лінушка. Написано ніби поспіхом, літери стрибають врізнобіч. Та коли воно буде оте — «при зустрічі»?