Гонихмарник - Корний Дара - Страница 21

І тоді, як остання надія, потай від чоловіка, коли він їздив по справах до Луцька, Любця, його дружина, віднесла дитину до баби Орини. Тиждень вона потай носила малого через ліс до старої. Хлопець почав видужувати. На очах. Любця одного вечора чесно зізналася чоловікові, у чому причина такого швидкого зцілення малого Левка. Наступного дня отець Іван сам відніс малого до Орини. Він мовчки стояв і дивився, як стара готує з трав відвар, купає малого в цьому вариві, дає хлопцеві випити якогось чаю. Син ви дужав.

Малий Левко виріс і став Левом Івановичем. Зараз обіймає парафію в сусідньому районі, має дружину і двійко абсолютно здорових дітей. Коби не баба Орина, хто зна, як би воно повернуло.

Отець Іван дотримав слова — обвінчав молодих.

В очі тужливо і неспокійно дивилася ніч. Через ліс ішли мовчки. Трималися за руки, мов малі діти, боячись втратити одне одного в цьому тривожному мороці лісової ночі. Дерева, здавалося, бентежно перегукувалися між собою, хоча було безвітряно, щемливо-тужливо трусячи своїми пальцями постатям, які майже навмання рухалися давнім пралісом і ворохобили тишу.

Під Іринчиною хаткою на ґанку сиділо двоє — Діма та Сергій. Сиділи мовчки, нажахано слухаючи ніч. Те, що вони сьогодні побачили й пережили, по-іншому, як чортівнею, назвати важко.

Мали зробити одну на перший погляд простеньку річ. Жартик! На прохання Василя. Сьогодні в селі гучне весілля — Каленик Брунько женить сина. Зібралось всеньке село. Родина Сокірків при повному параді, як завше, у перших рядах найпоштивіших гостей. Прийшли всі, крім Ігоря. Розболілася нога.

Хлопцям велено було розшукати його та ходити за ним назирці. Години дві хлопці парубка чесно шукали, та той наче крізь землю провалився. Усі сільські закапелки, вивчені за два тижні, обнишпорили — дарма. Після дванадцятої врешті вирішили подивитися у нього вдома. Обійстя пусте, навіть злющий пес Бровко кудись завіявся. Це тільки на руку хлопцям. Двері літньої кухні навстіж розчинені. Присвічуючи собі ліхтариком, Сергій зазирнув туди і надибав мирно посопуючого Ігоря. Хлопцям дали інструктаж і на таку оказію. Тихесенько зайшли в хату. Правда, по дорозі Діма перечепився через поріг і добряче луснувся лобом об долівку. Однак такий невеличкий гармидер зовсім не розбудив хропуна, той продовжував мирно спати. Сергій обережно взяв сплюха за плечі, оскільки руки того були заховані під головою, і почав тягти на себе, задкуючи. Тим часом Діма, вправно схопивши хлопця за ноги, перетягнув їх на те місце, де ще мить назад була голова. Хропун і не збирався прокидатися. Ото в парубка сон! Друзі тишком-нишком поклали голову Ігоря на те місце, де ще мить тому були ноги. Усе — прохання виконано. Правда, Василь казав робити це за рухом сонця по небу, та яке там сонце в потемках. І так згодиться!

Хлопці, задоволені собою, мовчки вийшли з хати на залитий місячним світлом світ й отетеріли. Назустріч їм, люто виючи, мов скажений пес, захеканий і сердитий, біг високий ставний напівпрозорий чолов'яга. Хіба таке буває? То був згусток туману чи хмари, роздивитися добре те безтілесне марево при місячному світлі не могли. Від побаченого на голові заворушилося волосся.

— Іроди! Гунцвоти[44]! Ви шо тут робите? Ану верніть все назад, ану верніці. То вона вас навчила — от бісове зерня! Говорив йому — погуб'ять тебе тоті знатниці. Ой погуб'ять.

Хлопці прикипіли до землі.

На очах нажаханих юнаків постать раптом почала змінювати свої обриси, перетворюючись у лихий смерч, який закручувався в тугий вертлявий вузол і набирав сили, втягуючи в себе все, до чого торкався, і люто завиваючи чи то від болю, чи то від горя. Хлопці не стали чекати продовження жаху, стрімголов кинулися втікати з чужого обійстя, подалі від цього лихого завивання. Пробігши добрий шмат дороги, на мить спинилися перевести подих. Переслідування, здається, не було, і тільки в різних кутках села перебріхувалися собаки, весело гриміло та гуділо весілля, у лісі розмовляли сичі. Мали зустрітися з Іриною й Василем на подвір'ї дівчини. Від побаченого тремтіли руки і ноги Сергій побожно хрестився, викрикуючи раз по раз: «Во ім'я Отца, Сина й Духа Свєтаго». Тільки й згадав із чутої від бабусі щоденної молитви. Тепер він напевне знав, чому бабуся так ревно молиться. Щоб не потрапляти в ось такі халепи. Мусить вивчити всі її молитви, мусить. Про всяк випадок. Хлопець ледве брів дорогою, продовжував хреститися і шепотіти слова, звернені до Бога. Раз по раз озирався назад, видивляючись, чи, бува, щось або хтось за ними не женеться.

Діму взагалі заціпило, і він мовчки плентався аж до подвір'я Ірини. Потім плюхнувся на ґанок із такою силою, що аж старі дубові дошки сердито заскрипіли, невдоволено огризаючись на зухвалу поведінку людини.

Хлопці розуміли одне — доведеться чухати із села, навіть без грошей. Бо коли той, що вони його розлютили, прийде до тями, то, йой, які непереливки матимуть.

Хвіртка схлипнула, і на подвір'ї з'явилися двоє.

— Агов, хлопці! — почувся ніжний голосочок. — Давно чекаєте?

Відповісти хлопці не мали сили. Слава Богу, то не воно! Вони тільки ствердно кивали головами. Та темрява ночі вправно приховувала це кивання.

Василь впритул підійшов до приятелів і майже силоміць слово за словом витягнув із них правду.

— Ти знала, ти знала, що так буде! — верещав наполоханий Сергій. — Ви тут усі божевільні, усе ваше село чокнуте! Язичники, покручі! Що воно таке? Ні, не кажи, не хочу знати. Во ім'я Отца, і Сина, і Святаго духа! Я хочу додому, я більше не залишуся в цьому селі. Во ім'я Отца, і Сина, і Святаго духа!

У сусідів ображено зацокотів собака. Що за дурні тут по ночах вештаються та верещать, як скажені? Вслід за гавканням загорілося світло на сусідському ґанку. Компанія, не змовляючись, кинулася до Іриної хати. Світло не світили обійшлися ліхтариком. Вирішили перебути решту ночі тут Ірина переконувала, що без дозволу господині гонихмарник не має права зайти до оселі. Дівчина такого дозволу не давала, тому тут безпечно. А ранок завжди від ночі мудріший, навіть казки про це кажуть.

Розмістилися як-будь. Хто — на підлозі, хто — на печі, хто — на ліжку. Тільки ніхто так і не заснув, слухаючи ніч і думаючи про своє.

Зранку хлопці пішли збиратися. Ірина здоїла корівку, обійняла її ніжно, попрощалася і завела до Калеників. Про це ще бабуся домовилася. А гроші зараз їй дуже потрібні, на дорогу. Попрощалася із сусідами, сказала, що їде до Луцька, везе деякі документи в інститут. А корова — зайвий тягар. Було байдуже — вірять чи ні. Навмання дозбирувала речі, в окрему торбинку склала трави, настойки, мазі. Тепер вона травниця. Той талант, щедро дарований Іриному роду матір'ю Землею, не має пропасти, і він не згине, бо вже живе в кожній жінці з родини від народження, дожидаючи свого часу. От він, той час, і настав.

Попрощалася з хатою, з лісом, із селом.

На подвір'ї терпляче ждав Василько.

— Брат тітки Каті погодився нас відвезти на підводі в район, на вокзал, — перехопив із рук дівчини торби Василь. — Голова колгоспу обіцяв зароблені гроші переслати поштовим переказом на інститут.

Підвода стоїть біля заквітчаної мальвами хати тітки Каті. На підводі, надто голосно розмовляючи з дядьком Свиридом, сидять Сергій та Дмитро. Дядько Свирид пригостив хлопців своєю чорничною наливкою. Тож настрій у них стрімко поліпшився. З хати вистрибує тітка Катя, запнута квітчастою хусткою і здалека схожа на живу мальву. Вона несе перед собою досить важку торбу.

— Дай Боже щастя, тітко Катю! — видавила із себе пополотніла Ірина.

— Дай Боже, дитинойко! Дай Боже! Мені Василечко всьо повів чи майже всьо.

Ірина широко відкритими очима дивиться на жінку, і там лишень одне питання. Тітка здогадується, яке:

— Він живий, доню. Тільки дуже покоцаний. Майже нічого не пам'ятає, що з ним було, і з ліжка не встає. Схоже на те, що хлопці не в той бік рухали тіло, не за сонцем. Усе наплутали. Не бійсі, він нам нічого не вчинить. Після такого так швидко не приходять до тями, сама знаєш. Тримайсі, люба, і втікай звідтіля, бо не дасть він тобі спокою.