Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 9

на тлі синього неба — і поверталась додому, залишаючи їх на

волі. Найкращі квіти — не в букеті.

Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах — ман-

дарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість ві-

дійшли.

Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, на-

магаючись зняти скоринку однією квіточкою — щоб легше

було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у пла-

вання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала

язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний

сік, розтягуючи задоволення.

Гаряча вода підсилювала мандариновий запах; саме з цьо-

го запаху починалось нове життя. Завтра о дев’ятій виходи-

мо з дому.

Коли на воду було спущено другий рудий батискаф, у двері

легко постукали.

38

— Це я, — голос Марини. — Амалія книжку забула, вона на

умивальнику, вибач. Хоче, щоб Роберт почитав їй перед сном.

Кароліна відчинила, прикрившись рушником; подала, стру-

сивши краплі, книжку-незмокайку — і знову обережно зану-

рилась у воду.

— Далеко піде дівчинка, — Марина подала чоловікові

книжку.

— Що таке?

— У ванні плавають мандаринки та скоринки від манда-

ринок. Чисто латаття на ставку. І вона ніжиться серед них.

Роберт видав два однакові звуки, щось ніби як ги-гичи гм-

гм. Вигуки підтримки та задоволення.

— Цю хотіла? — запитав малу, розгорнувши книжку.

А дружині відповів: — Справжня жінка з неї буде. Побачиш.

— І знаєш, — додала Марина, — вона має бути дуже фото-

генічною, хоча на перший погляд — дівчина як дівчина, нічо-

го особливого. Окрім волосся.

А Кароліна лежала у ванні, серед дрейфуючих на воді ман-

даринових скоринок і думала: помітила їх Марина чи не по-

мітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б

виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше — такою, що, схо-

вавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затри-

матись, поки не виникне інша можливість, а така можливість

неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не

пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не про-

пустити щасливої нагоди.

Після висічівського штилю столиця жбурнула її у шторм

нових відчуттів, вражень та знань, Кароліна вчилась на кож-

ному кроці. Навіть зуби почистила на ніч. Вдома робила це

зранку, але на те й звички, аби їх змінювати; як сказала Ма-

рина, життя сильніше за правила, воно їх шліфує.

Вода у крані тут мала інший смак, її й не пили, як вже всти-

гла переконатись Кароліна. Купували в бутлях, очищену; її

39

привозили хлопці в синій уніформі, доправляли на двана-

дцятий поверх, просто до хати. Доброго дня, воду замовляли?

І махрова м’якість халата в жовті квіточки була незвично-

лагідною, і дотик білизни, постеленої на канапі, був інший, ніжніший, не такий, як вдома. Велюрова м’якість штучного

леопарда під рукою, і світло вітражного нічника — сонце крізь

льодяник — усе оберталося радістю та спокоєм. Кімната зни-

кла в темряві, щойно натиснула на вимикач, проте за кілька

секунд ожила невиразним сяянням, джерело якого ховалось

десь внизу, надворі. За деякий час можна було роздивитись

навіть обриси мушель на скляних поличках, вони зворушли-

во, ніби живі істоти, реагували на один лиш натяк на світло.

Я ніколи не буду бідною.

Я ніколи не буду нещасною.

Два заклинання, дві останні думки нескінченного дня. Ка-

роліна повторила їх перед тим, як запасти в глибокий сон.

3

Її збудило тремтливе нетерпіння, ніби торкнуло плече. Роз-

плющила очі, на губах усміх — як воно добре! З радості, з пе-

редчуття нових можливостей починався день.

У ліфті зауважила, на які кнопки натиснув Роберт: спочат-

ку на одиничку, тоді — на кнопку-прискорювач усіх дій ліф-

та — пояснив, що воно таке. Двері одразу й зійшлися докупи.

Зрозуміло, двічі повторювати не треба.

Ранок у розпалі, а сонця не видно, хоч вікна одного з бу-

динків, що витяглись широким та високим колом, горять не-

стерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля — миготін-

ня вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної

метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах

у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку — до великої літери М.

За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці

40

біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слу-

хові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись

з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією.

Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомо-

більних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко

траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто

не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосе-

редженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службо-

вий вхід біля стоянки.

У залитому штучним світлом холі було порожньо, лиш по-

одинокі службовці відкривали секції, піднімали ролети — го-

тувались до початку робочого дня, до зустрічі з покупцями.

Масштаби торгового центру лякали, гігантський магазин міг

легко поглинути й трибудинкову Висіч з усіма її стаєнками та

курниками. Що тут робитиме Кароліна? Перевірятиме наяв-

ність та штампуватиме якийсь товар на складі? Чи їй довірять

фасувати, сортувати, перебирати? Що ще? Вона може робити

щось нескладне за комп’ютером, їх у школі навчили. Або дору-

чать якісь там внутрішні необхідні вправляння з асортимен-

том. Маркування та номери партій, скажімо, звіряти, чомусь

саме такий варіант спав на думку. Вона не знала, що зможе ро-

бити в такому торговому гіганті вчорашня школярка. Але їй не

потрібна будь-яка робота. Їй не треба абичого. Вона має пра-

цювати з людьми, і то не просто працювати, а робити це яскра-

во, так, щоб доля чи випадок не пройшли повз неї.

Що це буде за робота, вона наразі не знала.

— Я тут усе роздивлюсь, що й до чого, — зупинилась, зро-

бивши кілька кроків вздовж вітрини з книжками.

— Ну подивись, — не одразу відповів брат, стишивши

хід. — Роздивись. А тоді щось вирішимо.

Кивком голови Роберт привітався з продавчинею з кни-

гарні, русявою дівчиною з ляльковим обличчям. Та піднесла

руку в зустрічному вітанні, ворухнула губами. За склом не

було чути слів.

41

— Слухай, — йому було важливо залишити сестру не са-

му, — ходімо, я тебе з Олею познайомлю, їм потрібен прода-

вець-консультант.

Оля виставляла на поличку-обертайку нові видання у твер-

дій палітурці. Зблизька її обличчя виглядало ще білішим, а щоки — рожевішими. Вона з цікавістю глянула на управля-

ючого та його супутницю.

— Це Кароліна, моя сестра, — сказав він. — А це — Оля.

Дівчата усміхнулись одна одній.

— Я просто подивлюсь, — випередила будь-які пояснення

та пропозиції Кароліна. — Я тут залишусь, а потім, — вона

подивилась на брата, — тебе знайду.

Вона відчувала напруженість долоні, що лежала на її пле-

чі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.

— Дати тобі супроводжуючого?

— Не треба, я сама.

— Ну дивись. Бачиш двері? Он ті! — вона простежила за

його рукою. — Там написано: Роберт Керя.

— Я знайду, навіть якщо заблукаю, — запевнила Каролі-

на, — не турбуйся за мене, — і вона рушила вздовж полиць із

книжками.

Сказала Олі, що хоче книжки подивитись, сама ж спостеріга-