Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 6

роліни билося у горлі, але байдужі обличчя людей, зосеред-

жених на своїх думках, заспокоїли її. Уважно придивлялась

до всього навкруги, повторювала все, що робили інші. Люд-

ський потік виніс її на ескалатор. Напруженого виразу її об-

личчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на од-

ного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні

щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному еска-

латорі.

Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не

вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зроби-

лося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не

звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не

зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежнос-

ті», але запитала — і їй показали. Усе вийшло, як у примовці

«язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, 26

запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонувати-

ме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.

На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву

своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотно-

му напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.

«Наліво і ще раз наліво», — підказала сама собі, виходячи

з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морк-

вою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На

вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів, шумом

машин, дзеньканням трамвая. Місто пахло по-іншому, мало

інший голос та ритм. Кароліна роззирнулась, шукаючи верб-

людів, що тримають земну кулю — такий брат дав орієнтир: металева конструкція з п’ятьох верблюдів вивершує будівлю

розважального центру. Вони й справді впадали у вічі, вивищу-

вались над усіма будівлями, над усією вуличною веремією —

пішла просто на них, туди, де ліворуч від купола торгового цен-

тру зупинялись зелені та жовті, як перші червневі яблука, маршрутки. «Пройдено! Зараховано!» — похвалила себе Каро-

ліна, немов грала в комп’ютерну гру з переходами на нові рів-

ні. Тепер — маршруткою до проспекту Героїв Сталінграда, пе-

рейти на той бік — і кілька десятків метрів у глиб нового

мікрорайону, майже до Оболонської набережної.

Цікавість вивела її далі будинку брата, туди, де вгадувалось

щось особливе, сріблясто-мерехтливе, вона пішла на цей по-

клик — і Оболонська набережна відкрилась уся, блакитно-зе-

леною скобою, з високими будинками та опецькуватими особ-

няками; із церквою ліворуч та церквою праворуч, обидві — на

значній відстані. Міст біля однієї з них здавався іграшковим, а радісний Дніпро сяяв полисками вранішнього сонця, бавив-

ся разом з вітром білосніжною яхтою.

Які щасливі люди тут живуть, он за тими вікнами трипо-

верхового будинку небаченої краси. І за всіма сусідніми —

теж. В усіх цих будинках. Тим пестунчикам долі достатньо пі-

дійти до вікна, щоб побачити те, від чого їй перехопило зараз

27

дух — срібну поверхню Дніпра, зелений видовжений острів

посеред затоки, білі кульки ліхтарів у чавунних кошичках на

високих підставках. Цей краєвид — продовження домівки

кожного з обраних, він належить їм, як гігантський передпо-

кій до оселі щасливчика, і в цьому передпокої переважають

три фарби — срібло, золото, лазур.

…Консьєржка в під’їзді навіть вийшла зі свого сховку: хто та-

ка? до кого?

— До Роберта Кері, — спокійно повідомила Кароліна і по-

думки поставила собі максимальний бал — за впевненість

у собі, доброзичливий погляд та рівний голос. Як ніби усміх-

нулась та розгорнула газету (привіт тобі, Павле Панч).

— Дванадцятий поверх? — уточнила консьєржка, повнува-

та жінка років п’ятдесяти в плетеній чорній кофтині.

І Кароліна відзначила нотки запопадливості, що з’явилися у її

голосі. Добре, що консьєржка не провела її до ліфта, бо тут Ка-

роліні не вдалося б зберегти своєї штучної незворушності. Ліфт

впустив її досередини — блискучо-дзеркальний, немов косміч-

ний корабель, із безліччю кнопок на боковій панелі, але не від-

реагував на жодне натискання. Ну от же ґудзик з номером

поверху, натискаємо на 12 — і чому стоїмо? Вона вже хотіла по-

кликати консьєржку на допомогу, але вчасно стрималась, давши

ситуації визріти — і ліфт сам зачинився, зрушився з місця.

Марина за п’ять років стала ще більш ефектною, перетво-

рившись із привабливої дівчинки-студентки на молоду еле-

гантну жінку. Легкий трикотажний комплект — футболка та

шорти — кольору вологого піску м’яко підкреслював правиль-

ні форми трошки розповнілої фігури. Волосся тримали ефек-

тні заколки. Діти з цікавістю подивились на гостю, але байду-

же взяли з її рук куплені на вокзалі шоколадки.

Не знати, хто дав дівчатам такі імена, але вони цілком пасу-

вали до свого імені по батькові. Дворічна Амалія трималася

мами, вчепившись рукою у її шорти та наступаючи на капці

28

з пухнастими помпонами. Чотирирічна Крісталіна швидко

отямилась — і, загубивши десь шоколадку, вже не відпускала

Кароліну від себе, демонструючи свої іграшки, аж поки Мари-

на не покликала:

— Дівчата, снідати!

За столом Кароліна довідалась, що колір домашнього кос-

тюма Марини називається «паленої кістки», і що вона навмис-

но носить одяг світлих та яскравих тонів, щоб не відчувати

себе в домашній ізоляції. Роботу в Києві знайти нескладно, якщо не надто перебирати — раз, і було б бажання — два. І од-

не прохання мала Марина: вони з Робертом хочуть піти піс-

лязавтра на концерт ансамблю Сухішвілі, і чи не погодила-

ся б вона побути з дітьми. Треба ж таке запитати… Кароліна

щаслива була стати їм хоч у якийсь пригоді.

Марина підхоплювала масло на кінчик ножа і мастила тост, вкриваючи його маленькими острівками. Намастить — від-

кусить. Знову зачепить маленький кавальчик з маслянки, за-

лишить невеличкий слід ножем на хлібі, і знову обережно ку-

сає. Так їсти зручніше, вирішила Кароліна, доїдаючи свій тост, повністю вкритий шаром масла — не треба буде раз у раз тяг-

нутись по серветку й витирати куточки губ.

Маленька Амалія сиділа за столом з усіма, присунута до ньо-

го разом зі своїм високим кріслом. Вона ковзала ложкою у та-

рілці з кашею, раз у раз розмазуючи вівсянку по підборіддю, й слухняно відкривала рота, коли до неї наближалась друга

ложка у маминій руці. Старша, Крісталіна, Кріста, виявилась

ще тою балакухою, до того ж і реакцію мала блискавичну: до-

чекавшись найменшої паузи, миттєво вставляла бодай одне

речення, вони в неї завжди були напоготові. «У моєї подруж-

ки Валі теж є тітка, вона живе в Бонні. Це — Німеччина…»

«Хамстер! Хом’як англійською мовою буде хамстер! А лисич-

ка — фокс…» «Це моє горнятко, Амаліє! Мамо, скажи, що це

моє. Вона мені вчора всі пазли погубила, а сьогодні хоче гор-

нятко розбити…»

29

Напружене очікування, як прийме родичку братова дру-

жина, зникло. Погляд Марини був відкритим, а прохання —

прямими й без зайвих вступів. Кароліні це подобалось. Най-

менше, чого їй зараз хотілося б — відчувати себе гостею, з якою усі мають зайвий клопіт.

— Суп зможеш зварити? — запитала Марина. — Речі з су-

шарки витягнеш?

Показала, де картопля з морквою, де баняки, пояснила, як

вона готує суп з цвітної капусти. Відкрила дверцята сушарки

(Кароліна була впевнена, що це друга пральна машинка, ще

подумала, для чого їм дві пралки?). Після двадцяти хвилин

галасливих зборів трійця нарешті вийшла за поріг, але за мить

Марина повернулась.

— Книжку, книжку!.. — У прочинених дверях — рука