Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 52

ліна простежила за його поглядом: на підвіконні лежала

книжка «Цинамонові крамниці»: чорно-біле фото та насиче-

но-брунатні літери прізвища — Шульц. Ім’я — Бруно — на-

вспак, немов відбиток у дзеркалі.

— Кориця — це ж і є цинамон! — задоволено виправила

сестра.

219

— Правда? — посунув вбік горнятко. — Щось я у цьому

житті пропустив.

— А то! — тішиться сестра. — І Шульца, мабуть, не читав!

— Тепер прочитаю. Це в нас лише Марина все читала. А те-

пер он і ти не відстаєш.

— Та мушу ж тепер! Мені на тиждень дають кілька книжок, і якщо якась мені подобається, прочитую всю.

— Маєш записи своїх читань? Відеозаписи маєш?

— Олеже! — озирнулась. — Де та флешка? Я маю кілька

перших записів.

Посунули до себе столик з ноутбуком, завмерли біля моні-

тора.

Роберт передбачав, що за сестру не буде соромно, але не

сподівався, що аж настільки сподобається йому, як Кароліна

тримається перед камерою. Вона безумовно має талант — це

було очевидно, як її молодість. Вона не відпускала від себе

увагу протягом тих хвилини-двох, поки читала уривок з книж-

ки. І виглядала вона відповідно: нічого зайвого, навіть чорна

трикотажна сукня була та сама в усіх випусках, однак з різни-

ми додатками: мереживний комірець, легкий шалик, скром-

на прикраса…

— Може, і буде в тому всьому сенсу, — зробив висновок

Роберт. — У цій сфері — або бути не таким, як усі, або навіть

не пхатися.

— Звідки я знаю, якою я буду…

— Я лише хочу сказати, що варто добре подумати, перш

ніж пов’язувати своє майбутнє з театром чи кіно… Воно все

ледь жевріє.

— Сьогодні, — вставляє Кароліна.

— Сьогодні чи завтра, не має значення. Це великий ризик.

Тут або ставити собі планку так високо, щоб аж самого стра-

хи брали, або бавитись у творчість, маючи чоловіка, який за-

безпечуватиме сім’ю. Щоб не бігати згодом по новорічних

йолках…

220

— Знаєш, — сказала Кароліна, — поки я закінчу універси-

тет — наше кіно оговтається. І театр піде вгору. Він, до речі, і не

помирав. Хочеш, поведу тебе на деякі вистави — сам зрозумієш.

— А як вони живуть ці зірки театру, запитай в них. І чи ба-

гато глядачів ходять на ті вистави? Уявляю, що означає поста-

вити сьогодні виставу.

— Було б бажання, і тоді можна вийти на площу, постели-

ти килимок, виставити крісло, вилізти на нього — і зіграти

виставу.

Роберт лиш руками розвів.

— Роберте, це моє. А заробляти, як на те пішло, можна і на

телебаченні, і в няньках.

— Якщо вже вирішуєш, що це твоє, то і заробляти ти ма-

єш тим самим. Де твоє діло — там і засоби до існування. А не

так, що це — заради грошей, а це — задля задоволення. Що

любиш робити — на тому й заробляй.

Замислився.

— Але найголовніше інше. Ти думаєш, артистка може бу-

ти щасливою?..

Дзенькнула ложка в Олеговому горнятку.

Брат з сестрою повернулись на цей звук, згадали про тре-

тього.

— Ну то що? — згадав про щось Роберт, перевів розмову

ближче до Олега. — Що сказати? Спробуєш?

— Ні, дякую, я вже сам як-небудь. Наразі роблю тут дещо

для однієї фірми. А далі буде видно.

Роберт хитнув головою: ну дивись…

— А те, що я грошей пристойних не заробляю, — прова-

див далі Олег, — так це ж не смертельно. Можна й на малі гро-

ші жити.

— Можна, звичайно. Але тоді не беруть на себе відпові-

дальність за інших.

Ось і підтвердження тій підозрі, що виникла біля вхідних две-

рей — помітне пожвавлення нібито без причини, усі ці колючі

221

інтонації та відчутні шпильки видавали приховане протистоян-

ня. Вони продовжували розмову, яка почалась не тут і не зараз.

Тепер Кароліна почувала себе третьою зайвою.

— Без грошей ти не хлоп, так? — Олег криво усміхнувся.

— Без діла — не хлоп. А це може бути і не бізнес, це може

бути захоплення, яке в матеріальному вимірі зиску не дає. Он

ваш сусід — Сашуня, так? — той фотографує направо й налі-

во, для нього це — чисте задоволення. Він на тих фото пове-

дений — так ти казала? І це його, Сашуні, діло. Хоча він і взут-

тя непогано ремонтує.

Роберт ковтнув вже холодної кави, перехиливши горнятко.

— Чоловік без діла — неприродне явище, — зняв серветкою

фуса з кінчика язика. — Якщо діла нема — забухаєш, або в де-

пресії втопишся, або якихось дурниць наробиш. А на малі гро-

ші, тут ти маєш рацію, жити можна. Я це проходив, знаю..

Роберт підвівся, тоді згадав про щось, витягнув зі своєї те-

ки два дитячі малюнки. На одному серед хвиль плавали кумед-

ні пташки, схожі на курей. «Качки на Дніпрі» було виведено

нерівними літерами — Крісталіни подарунок. На другому ар-

куші — зірчасті каляки-маляки від Амалії, у куточку назва

«Сніжинки», почерк Марини.

Як Кароліна скучила за дівчатами! З якою б радістю пішла

зараз гуляти з ними по набережній…

— А Дніпро замерз? — запитала.

— Тільки й видно рибалок над лунками… Але біля берега, бо далі вже темна вода… Весна наближається. Кароліно, тут

така пропозиція. Ти завтра вранці працюєш?

— Завтра вихідний.

— Може, до мами проїдемось, на пару годин? А тоді заки-

ну тебе до Львова, і — на Київ. Як ти на це?

— Я — за! — погодилась Кароліна.

— І я — за, — сказав Олег. — О сьомій підйом.

Брат із сестрою перезирнулись. Цього від Олега ніхто не

чекав. То що ж — о сьомій, так о сьомій.

222

* * *

Навіть на братовій машині до засипаної снігом Висічі їхали

майже удвічі довше, аніж сподівались. Побачились коротко

й безладно. Забираючи з машини пакети з харчами, забули

в багажнику цукерки, їх лиш у Києві Роберт знайшов. Мама

розхвилювалась, що нема чим пригостити, заходилася сма-

жити млинці. Поставила на стіл варення з лісових суниць.

Батько шукав келишки, вже зранку напідпитку, метушився

та верз дурниці. Поки Олег ходив до дядька Степана, мама

розповіла новини, головною з яких, на її думку, була така: «Уся

Висіч дивиться щоранку Кароліну в телевізорі».

Зворотний шлях здолали швидше, сніг підтанув, дороги

попустило…

* * *

Гукала його щосили, а він не чув. Не бачив, що його машина

здає назад, повільно скочується до яру. Він сидів за кермом

нерухомо, замислився чи спав, не відчуваючи, що небезпека

вже дихає йому в потилицю. Під колеса летіли гілки, камін-

ня, грудки твердої землі, ніщо не допомагало, Кароліна ков-

зала на глиняній вологій слизоті, безсила й налякана. Ледь

встигла відскочити вбік із криком: Ро-оберте!!! За склом про-

пливло обличчя Олега — розгублене й бліде. За кермом був

Олег! Жах накрив Кароліну, скував горло, забив дихання, во-

на вхопилася за ковдру і почула дихання Олега. Це був сон.

Серце гупало у скронях — воно її збудило.

Не хотіла туди повертатись, перечікувала, аби нічне видін-

ня розтануло в передранковій тиші, щоб, заснувши, не опи-

нитися там, звідки щойно вискочила.

А розплющила очі з думкою: проспала! Ні, не проспала.

Сьогодні не треба на телебачення. А краще б їхати на роботу, виглядати у вікні телевізійної «Газелі» верхні поверхи будин-

ків, найцікавіші в місті.

223

Мабуть, депресія, в існування якої так важко вірилось ще

кілька місяців тому, виглядає саме так — коли лежиш, проки-

нувшись, і не хочеш вставати. Так би напнула подушку на го-

лову — і щоб ніхто не рухав, не озивався до тебе.

Ранки в Києві були цілковито іншими. Її піднімало з ліжка

відчуття безмежних можливостей, вона ледве стримувалась, щоб не розсміятися вголос, без жодної причини, просто тому, що радість рветься назовні, просто тому, що на вулиці сонце, або тому, що дощ за вікном. І усмішка трималася обличчя, як