Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 25

З темряви вже виступила ранкова свіжість, прорізалися го-

лоси пташок, залишалось або зачинити вікно, щоб остаточно

не прокинутись, або вийти у вересневий ліс, що пахне гриба-

ми та пріллю. Але вони не зробили ні того, ні того, і залиша-

лись у номері, поки сонце не зійшло високо, поки лютий голод

не вигнав їх за двері. У придорожньому готельчику не було від-

відувачів, чи вони рано виїхали, або ж навпаки, спали після

пізнього заселення. Нікого в коридорі та холі. Порожній рес-

торанчик працював лише для двох. За сніданком вони пово-

дились, як школярі, і за ними, усміхаючись, крадькома спо-

стерігала повна жінка, що принесла тарілки з яєчнею та хліб

з сиром…

105

При дорозі — відра, повні яблук. Пригальмували біля чер-

воно-жовтих — до них вибігла з воріт молодиця, на ходу роз-

хвалюючи свій товар. Не встигли отямитись, як два великих

пакети із яблуками опинились за їхніми сидіннями на підло-

зі салону. Продавчиня радісно побажала їм щасливої дороги.

Для чого нам два відра яблук? — цікавиться Кароліна. Не

знаю, сміється Олег, вони самі застрибнули до нас, ми тут ні

до чого.

Вона вибирає найбільші, перехилившись усім тілом назад, повертається на своє місце, витирає яблука вологими сервет-

ками і простягає Олегові червоне з жовтими крапочками, со-

ковите, з восковою поверхнею. Їй ледве вдається вкусити та-

ке саме, величезне. Олег на своє накидається з гарчанням, як

звір — навмисно намагається насмішити. Він весь час відво-

лікається на Кароліну, аж поки їх обганяє машина ДАІ. Олег

кладе на коліна Кароліні своє яблуко, за мить до того, як йо-

го зупиняють. І Кароліні спадає на думку, що треба сховати

його яблуко, ніби Олег через нього міг порушити якісь пра-

вила, і вона, трохи піднявши спідничку, кладе яблуко на ко-

ліна, відчуваючи, як шкіру холодить гладка прохолода, і на-

криває його легкою смугастою тканиною.

Їх відпускають, перевіривши документи; рука Олега набли-

жається, скрадається, вона дуже повільно прокладає дорогу

до яблука.

— Яблуко спокуси, — каже він, не зводячи погляду з до-

роги. — Я з’їм його з кісточками, шкіркою та хвостиком.

Де воно є?

Кароліні лоскотно, вона сміється, аніскільки не намагаю-

чись йому допомогти.

ІІ

Пані Шехова. Львів

1

Вхід у браму прикрашають ковані квіти на довгих стеблинах, одні — з розкритими, інші зі згорнутими пелюстками. При

вході під ногами глухо озиваються давні кахлі. Стіни вздовж

сходів забрані в сіро-рожеві мармурові панелі. Неначе столи, підвіконня, теж з мармуру найніжніших відтінків, слугують

підпорами високих вікон. За немитим, зі слідами фарби

склом — внутрішнє подвір’я, високий каштан, балкони та

рухлива білизна на мотузках. Ледь чутні кроки кам’яними

сходами вгору. Тут можна ходити без звуку — відлуння не-

має, його поглинають заокруглені стіни та бокові віконця, за

якими нічого, сама лиш непроникна для погляду перешкода

в чавунному плетиві рослин. Що там ховається, за тими за-

пилюженими тріснутими шибками? Які хвилюючі таємниці

причаїлись у павутинному мороці сходових закапелків?

Гігантські двері до всіх помешкань — на чверть скляні, ту-

манне важке скло прикрите оманливою тендітністю непізна-

ваних рослин. Жовтець чи купальниці, вони тут усюди, цей

мотив повторюється у кількох варіантах на вікнах, дверях, у ліпнині на стелі. На високих надійних стеблинах, на листі та

квітах тримаються й металеві поруччя сходів або ж те, що від

них залишилось. Нелюдську силу треба мати, щоб зруйнувати

те, що заповідалось на віки, зірвати мармурові панелі до клап-

тів оголених стін, залишити на чавунних пелюстках потворні

шрами, немов від гігантських кусачок божевільного варвара.

Але крихка сецесійна вишуканість залишається незнищенною.

107

Вона дихає, хоч де-не-де замінена жалюгідним ерзацом, хоч по-

бита й пошарпана, вона озивається, промовляє до тебе, дивує, як живе творіння, що було народжене в любові, але пройшло

через велике знущання та велике приниження.

Поки чекали, коли їм відчинять, Кароліна провела пальцем

по стеблині металевої квітки, торкнулася її холодної серцеви-

ни. Скільки рук пам’ятають ці квіти, скільки облич та очей, що

їх розглядали в очікуванні кроків по той бік дверей. Скрегот-

нув замок. На порозі — опецькувата жінка років шістдесяти.

Помітні вусики та закороткий халат, що не прикриває пухких

колін. Вона вже знає про нових сусідів.

За вхідними дверима — ще одні, металеві, суцільна міцна

решітка від підлоги до стелі. На ніч її замикають на ретро-ко-

лодку. А може й вважають це зайвою обережністю. На правій

частині дверей — поштова скринька («прикольна», оцінює її

Кароліна); нею давно не користуються: горизонтальний про-

різ, у який свого часу скидав листоноша листи та газети, та ма-

ленький дерев’яний приймач. Видовжене вічко — маленьке

вікно у світ — надійно затулено смужкою металу на шурупах; заслін, судячи з подряпин, вже не раз фарбували коричневи-

ми фарбами різного відтінку.

Жінка назвалася пані Стасею. Запитала імена та прізвище

нових сусідів, повторила вголос почуте і провела до їхньої

кімнати.

У цілковито порожньому просторі, видовженому, з височен-

ною стелею, погляди зупиняються на двох акцентах — печі зі

світло-зеленого кахлю та високому вікні проти дверей. Повні

стручки зеленого гороху опукло світились на кожній кахлині, викручені вусики створювали химерний поплутаний малюнок

надщерблених керамічних кутів. Вивершувала споруду пласка

фігурна надбудова, схожа на корону. Такою була кахельна піч

у лівому куті при вході. Монументальною та легкою водночас.

Вікно виходило на вулицю Генерала Чупринки. Грубий шар

білої фарби вкривав потерте дерево старої шиби. Ручки, крі-

108

плення та шпінгалети з міді чудово збереглися, місця з’єднань

сховалися під ніжною зеленню патини. Геометрія дерев’яних

кантів повторювалась у лініях шиби, підвіконня та панелі до

самої підлоги. Вікно дивилось на бруківку із трамвайними ко-

ліями, на старовинні будинки, розвернуті багатогранником

до роздоріжжя, куди під різними кутами сходились п’ять ву-

лиць. На утвореному ними видовженому трикутнику газону, височів старий клен, що вже починав змінювати літні барви

на осінні. Ще одне дерево трималося неподалік, на протилеж-

ному боці вулиці, і ще одне побачила Кароліна. Ці клени бу-

ли, мабуть, ровесниками того старовинного особняка з го-

стрими шпичками дахів та вежками, що визирав з-поміж

кущів за огорожею на розі двох вулиць.

— Особняк Островерхова, — зронила за спиною пані Ста-

ся. Вона залишилася стояти на порозі кімнати, ніби чекаючи, чи не знадобиться її допомога.

— Хто такий? — поцікавився Олег.

— Був такий колекціонер, — пані Стася надихнулась ува-

гою до своїх слів, заговорила впевненіше. — Жив собі в тому

особняку серед антикваріату, квіти вирощував… Хоча почат-

ково це була вілла пана Дзівінського, ректора Політехніки…

А п’єц не робить…

Олег тим часом відчиняв чавунні дверцята, зазираючи до-

середини.

Вона говорила «п’єц» — у чоловічому роді, на польський ма-

нер. Додала, що Фіра встановила батарею парового опалення

і цього достатньо навіть у холодну зиму, хоча до п’єца можна

майстра викликати, це ж так приємно, коли живе тепло напо-

внює кімнату. У цій кімнаті, правила далі, донедавна мешкала

Фіра-відказниця. А чого відказниця, бо вся її родина виїхала

до Ізраїлю, а вона залишилась у Львові, вперто трималася сво-

го музею та вивчала давньоєврейське мистецтво. Свою вели-