Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 19

ди між річковим камінням — прізвище промовисто підтвер-

джувало це спостереження. Сміх звучав заохочувально — гу-

би слухачів самі розтягувались в усмішки, коли Наливайко

сміялася з дотепів чоловіків. Вона так грайливо відкидала го-

лову назад, оголюючи білі зуби, що Кароліна незчулась, як не-

усвідомлено повторила цей жест.

Того дня, коли приїхав, нарешті, Павло.

Воно вийшло природно, ніби вона завжди так сміялась.

— Рада мені? — тільки й запитав Павло.

80

У його словах та погляді відчувалося неабияке самовдово-

лення господаря ситуації.

Щойно піднялися сходами, щойно за ними клацнув замок

у дверях, як Кароліна перехопила ініціативу. До дідька чай!

Вона не хоче чаю! Заскочений її активністю Павло лише під-

сміювався, трохи ніяково. А тоді й самого накрило. Неймо-

вірна дівчина ця Кароліна, така, здавалось, тиха й скромна, якщо пригадати, якою мишкою сиділа в купе, і така нестрим-

на й безсоромна, коли вони опиняються тепер удвох. Вона по-

добається йому такою, захопленою несамовитою жагою, але

це й лякає його і дивує, і він не приховує свого здивування.

— Де ти всього навчилась? — каже він, коли лагідний віте-

рець ніжності приходить на зміну буревію почуттів.

Кароліна не відповідає. Ця фраза звучить у голові настир-

ливими довбешками і через п’ять хвилин, і за годину, і на-

ступного дня.

Де. Ти. Цього. Навчилась. Бум-бум-бум-бум.

Гатить, ніби цвяхи забиває. Фраза, що призначалася їй, але

не мала до неї жодного стосунку.

* * *

Вдома штормило.

— …А ти?.. — голос Марини бринів від обурення. — Ти що

робив на моїй сторінці?

— Та ти сама залишила Фейсбук відкритим! Я випадково

побачив!

Брат теж був в ударі.

— І я випадково почула! Щоб ти знав! І воно мені ду-у-уже

сподобалось! Сюсі-пусі. Сю-сю-сю… Гуцулко Ксеню, я тобі

на трембіті…

— Марино, — збавив оберти брат. — Не кажи дурниць.

— А ти не роби дурниць! — не відступала Марина.

Вони так захопились з’ясуванням стосунків, що не поміча-

ли напруженої тиші в дитячій, де принишкла Кріста зосере-

81

джено гризла нігті, а мала Амалія, спостерігаючи за сестрою, готова була ось-ось розревітися.

Через які дурниці часом сваряться дорослі розумні люди!

— Ну що, мацьопство? Сидите? — Кароліна поставила свій

наплічник в куток. — А біля під’їзду, знаєте, що робиться? Бі-

ля під’їзду гуляє маленький… ризеншнауцер!

Дівчата не зводили з неї очей.

— Чесно, ризеншнауцер. Називається… — пригадала, як

господар кликав песенятко. — Тутті! Просив передати, що

хвилин двадцять ще буде на вулиці. Побігли?

Малих не треба було кликати двічі. Підхопилися разом,

Кароліна лиш гукнула в бік кухні: ми гуляємо! Кофтинки

взяли! І вшилися з дому. Нема такої сім’ї, яку бурі завжди

оминають.

Маленькому песенятку невидимий вітер дмухав у мордоч-

ку. Шерсть довкола вологого ґудзика стовбурчилась чорною

кульбабкою. Тутті кумедно тупцював на грубих лапках, пхав

носа до трави, до якоїсь невидимої мурашки і пчихав.

Він був вугільного кольору — увесь, від носа до хвоста.

Малі реготали, повсідавшись навпочіпки біля Тутті й склав-

ши руки в невимовному захваті. Можна погладити, по-

блажливо дозволив сусід, і дівчата потягнулись тремтячи-

ми ручками до лискучої спинки. Від надлишку ніжності їм

перехоплювало подих.

6

Ніхто й не подумав відмовитись від прогулянки, хоч день піс-

ля дощової ночі видався холодний, просякнутий сирістю, ні-

би й не червневий. Літо влаштувало собі неоголошену перерву

від спеки. Вітер проймав до кісток, особливо на Володимир-

ській гірці. Спустилися нижче до Дніпра, посперечались, вдивляючись, де їхні будинки. Правіше від Московського

мосту, ще далі, приблизно на рівній відстані між двома церк-

82

вами — там будинок Керів, не видно звідси. А будинок Ше-

хових на станції «Мінська» тим більше не побачиш.

Діти товклися під ногами, малювали гілками кола на воло-

гій чорній землі. Дорослі стояли скулені, міркуючи, чи не вар-

то повернутись у тепло.

— Змерзли? — озвався Олег Шехов. — А я щось маю! —

І ніби фокус показав: на пеньок ліг стосик маленьких кана-

пок з салом.

— Ну… як на те пішло… — повела бровою Марина і ви-

шпортала з великої сумки пакет з домашніми пиріжками та

пластикову пляшку вишневого соку. — Ще десь… Де ж во-

на?.. Серветка для дітей. Правила б нам за скатертину.

У нетрях безрозмірної сумки знайшлись і серветка, і одно-

разові стаканчики. У руках Олега невідомо звідки взявся шкі-

ряний футляр з крихітними металевими стопочками та плас-

ка мисливська фляга.

— По три краплі, як профілактика від застуди.

Аромат пиріжків та канапок збуджував апетит, прозора рі-

дина холодила пальці через металеві стінки тонких келишків.

— Це горілка? — запитала Кароліна.

— Ображаєте! — кахикнувши, озвався Олег. — Хіба я мо-

жу запропонувати дамі горілку?.. Це чистий спирт!

Кароліна недовірливо понюхала келишок.

— Горілка! — глянула на Олега з докором. І з подивом —

на решту, бо не зрозуміла, чого всі регочуть, обмінявшись

швидкими поглядами.

Ще раз понюхала.

— Це Булгаков, — пояснила Марина. — Олег цитує «Май-

стра і Маргариту». Питимеш горілку? Чи сік?

— Ковток за компанію можна, — відповів за неї Олег, —

доросла ж дівчинка.

Кароліна засоромилась. Вона зауважила з реакції кожно-

го, що всі — і брат з Мариною, і Зоя з Олегом — усі зрозумі-

ли, про що йшлося; усі Булгакова читали або принаймні зна-

83

ли, що воно за цитата і звідки. Ніби всі належали до певного

кола втаємничених, а вона — ні.

— Тату, в нас патички поламались! — гукнула Крісталіна, Роберт поспішив на допомогу, а Марина змінила тему.

— Який завтра день, хто знає? Яке свято?.. — Марина вирі-

шила, що невеличкої паузи на роздуми буде достатньо. — А Ка-

роліна знає. Вона тепер усі свята, дні іменин та пам’ятні дати

знає наперед. Який завтра день? — повернулась до Кароліни.

— Не знаю. Я ще не вигадала.

Навіть Роберт глянув з усмішкою, навіть незворушна Зоя

повела кутиками губ.

— Ні, справді, — сказала Кароліна. — Завтра вигадаю або

сьогодні ввечері. Бо завтра — звичайний день, а в мене не мо-

же бути звичайних днів з такою роботою. Хоча за кілька днів —

іменини Ігоря, це точно.

І Кароліна розказала, як вони з Крістою та Амалією (мо-

лодша, щоправда, більше заважала, аніж допомагала, але її не

відганяли) вже вирізали великі літери з яскравих сторінок

старих журналів і наклеїли на папір оголошення: «Добродії

та добродійки! Не забудьте 18 червня привітати Ігорів з іме-

нинами! Подарунки пакуємо ТУТ!» Ця ідея — нагадувати по-

купцям про привід для подарунків та сюрпризів — виникла

першого ж дня роботи, коли пакувала «музичні» кульчики

для дівчини Оленки. Ще й почула тоді розмову двох жінок:

«Сьогодні іменини Олени і Костянтина…».

— Незабаром — День медика, — далі вела Кароліна.

— День рибалки… — підхопив Роберт.

— Кароліна й сама вигадує свята! — не вгамовувалась Ма-

рина; вона відійшла до дітей, ті будували з дрібних гілочок гніз-

дечко горобцям, напувала малих чаєм з термоса, але все чула.

— Вигадую, — погодилась Кароліна. — День обіймів. День

сюрпризів. Міжнародний день маленького доброго діла…

— День обіймів існує, не пригадую лише, коли саме, — по-

дала голос Зоя.

84

Вона курила трохи на відстані, щоб дим тримався подалі

від імпровізованого застілля.

— Не одна я, мабуть, вигадую… — знову погодилась Ка-

роліна.