Кулінарні фіґлі - Матиос Мария Васильевна - Страница 3

Так що будете йти пішки, любко Васютко. Але не відкладайте на завтра, йдіть уже». Жінка не мала наміру сидіти в криміналі (по-теперішньому в СІЗО), то й пошньопала 15 км до Вижниці не гаючись. А як вернулася через два дні, найперше кинулася в хату. І через поріг до внучки: – «Парасинко солодка, а де тато спав дві ночі?!» – «З мамою, бабко. Надворі, в оборозі в сіні». – «А най його шляк трафить, кров би його нагла залила! Легше було в криміналі відсидіти, як таке чути!» – тільки й сказала Василина.

Жінко ж моя солоденька, медова-медова.

Коли тебе день не вижу, болить ми голОва…

Але відтоді жінка із чоловіком спали разом, аж поки не розумерлися…

А де тота флоярочка, що ся поколола?

Вона грала-вигравала коло оборога…

Може, ця співанка народилася саме тоді і в Розтоках?! А бабця Історія і моя бабця Гафія замовчали, яку причину виклику до Вижниці в жандармерію деспотичної тещі придумав мій прадід Ілля Джуряк…

Історія третя

Сіда-ріда, сіда-ріда, та дана та дана,

Така любка дуже файна, як намальовАна.

Така любка й дуже файна, такі в любки очі,

Як за любку нагадаю – співати ся хоче.

Я недугу перебуду, та й перехорую.

Як за любку нагадаю – не перебаную [2].

Як за любку нагадаю, а любка й за мене.

Око гляне, серце в'яне і в любки, і в мене.

Чи в одного зів'яло серце, як літня отава, від іншого серця, що билося в унісон?

Історія четверта... Мала собі одна розтіцька жінка довголітнього лЮбаса. Що вже її шлюбний чоловік не робив: і просив, і встидав, і погрожував, рахував їй ребра (бив, значить), а жінка собі любиться з чужим більше, як із рідним, – і світ її не колише, і поголос не бере. Але кожен збанок носить воду, поки вухо не урветься,кажуть у Розтоках. Приходить зраджений ґазда до сільського голови. Плаче і просить поради. Почухав мій прадід Ілля потилицю – і порадив… Уже скільки пантрував сільський рогоносець, щоб застати суперника в хаті з жінкою, – ніхто тепер не розкаже. Зате в Розтоках і сьогодні згадають, що було далі. А далі було таке: заходить ґазда в хату, жінка вже кулешу – мамалиґу доварює, а сміливець сидить за столом – наїдки перебирає. Привітався господар. Похвалив жінку, що гарно зустрічає свого господаря і що не зобиджає раптового гостя. Наказав жінці нести з комори ковбаси і шинки. А сам кружляє довкола онімілого любаса, чомусь надто ретельно дивиться на нього – і говорить лише до жінки. Мамалиґа в жінчиних руках – трохи в казан, трохи по плиті, ковбаси ріжуться нерівно. Салтисон сам від себе розсипається. А чоловік кружляє круг гостя – і мовчить. Аж раптом каже: – Щось ви, Михайлику, зарОслий дуже.

Негоже такому ґазді до Божого столу неголеним сідати. А сідайте-но тут посеред хати – поголити вас хочу. Неси, жінко, мою опаску бритву [3]і ремінь, щоби добре вигострити бритву. І сиди отутки. Поможеш мені підрівняти на шиї волосся. Видиш, яка шия дуже заросла? Ніхто й ніколи не передасть словами тих відчуттів, що зазнав їх ласий чужої жінки батяр, коли нагострена бритва обдуреного ґазди надовго зупинялася під кадиком чи під вухом… Ніхто й ніколи не розкаже, як не вдавився сільський донжуан шинкою і домашніми ковбасами, коли після гоління мусів вечеряти з господарями. Зате всі знають, як навіки позбувся клопоту зі зрадливою жінкою чоловік, пораду якому дав мій прадід. А порада була такою ж простою, як і мудрою: «А Ви, ґаздику, поголіть любаса. Але конче на очах у своєї ґаздиньки. І не шкодуйте часу на те гоління. Але й на перепочинок часу не шкодуйте.

Чим довше будете голити – тим безпечніше стане жити». Страх буває сильнішим за серце…

… Ой Марічко-Марієчко, що би ти хотіла,

Щоби твоя фартушина вгору підлетіла?

Ой Марічко-Марієчко, Марічко-сердечко.

Пусти мого горобчика у своє гніздечко….

Чи мені Вам, любий Читачу, розказувати, що то за горобчик іскільки через нього біди трапляється? Коли б лише у нашому селі від млина до млина, тобто з одного кінця в інший, зібрати любовні пригоди та історії, вистачило б не на одну гуцульську сагу і не на одного Шекспіра.

Ой літає сокіл, сокіл, під ним соколиха.

А що тота люба-згуба наробила лиха.

Любилася в Розтоках потайки заміжня жінка з парубком.

Ніхто про той гріх і до сьогодні не знав би, якби… Якби не оте дурне серце, за яким біжать наші очі і не встигають ноги. Парубок, зворохоблений жіночими щедротами, не чекає умовного часу і місця зустрічей – ходить до молодиці вже і вдень: то нібито коси позичити, то решета. А на світі нема нікого такого доброго, як наші сусіди. Вони не порахують, скільки курей мають, але щоб лишити поза своєю увагою, хто до кого і скільки разів ходить, – та легше земля западеться. Сказано в Розтоках: Не п'ють до тебе – не кажи «Дай, Боже, здоров'я».Еге ж… У Розтоках, та не для розтіцьких людей. Одне слово, донесли чоловікові-лісорубові, що парубок згуста у нього на подвір'ї буває. Чоловік довго не думав, до мого прадіда радитися не ходив, А спитав поради у свого розлюченого серця. А серце – то ворог темний (найлютіший),казала бабця. Як має радити серце, краще б воно на ту мить зупинилося. Попрощався під вечір чоловік зі своєю шлюбною жінкою, пішов нібито в бУтин – до лісу. Сам же сховався з товаришем в оборозі з сіном позахатою. А коли стемніло, прийшов до жінки парубок… Ви думаєте, усе закінчилося так мирно, як у попередніх історіях?! На жаль, ні.

Узяв чоловік дві широкі тонкі дошки, заніс у хату, поклав між дошки бідного парубка – і місили з товаришем, доки сили стало. Перетерли кістки-печінки – і знаку не лишили. А до року спокійнився парубок, ніби й не було його на світі. Та ви про це, звісно, читали у «Майже ніколи не навпаки».Просто я іншу канву придумала для тієї історії, бо ж у Розтоках ще живуть внуки і правнуки тієї жінки. За солодкі ночі вилазять очі… –сказали тоді в Розтоках – аж по сьогодні чути.

Сіда й ріда, сіда й ріда, ріда-ріданиці,

Ребра в мене поломлені через молодиці…

Ребра в мене поломлені, голова побита.

Через тоту молодичку, що файно завита.

Гай-гай, чи в одного розколювалася голова від «люби», як у того сільського гульвіси Іларія з новели «Анна-Марія», коли замість жаданої незайманки Анни її хитрий батько перед самим вінчанням «підсунув» Іларієві старшу доньку – Марію, позбавлену цноти Іларієм, але з чужою дитиною в череві?!

На жаль чи на щастя, людина не міняється у своєму бажанні бути бажаною, любленою, незрадженою. Міняються епохи, і міняється довколишній антураж.

Але не міняється людина. Вироджується людство, та щодня народжується Любов. Бо старе-старіське і старовітське як світ серце незмінне: б'ється, до кого хоче, і летить стрімголов, за ким хоче, – і нема на те ради ні за будь-якої Румунії чи Австрії, ні за часів мегаполісів, ані за часів начебто неперспективних хуторів.