Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна - Страница 30

Дивно.

Чому мені тепер такого не дано? Чи ще не час? Чи я маю облетіти спершу всю небесну канцелярію?

Довкіл була тиша, як після канонади, і лиш пахло якимись незбагненно терпкими ароматами.

— Сад одинадцятий, — повідомив той самий безбарвний голос і впустив мене за браму.

Відразу за брамою почали розгортатися кольорові шати. Вони спадали долу, як падало колись листя у татовому саду — нечутно, покірно і приречено-сонно.

За шатами відкрився сам сад. Але який то був дивовижний сад! Чудо підвішених садів Семираміди не могло би змагатися з чудом квітучих дерев одинадцятого саду. Так мене колись вразила лише розкіш султанських покоїв стамбульської Сулейманії і грандіозність Домського собору в Кельні.

Однак тут була своя розкіш. Неначе в туманній імлі, гойдалися і пахли екзотичні кущі й дерева, і жодного не було неквітучого.

До запаморочливих пахощів долучалися звуки тихої музики, нібито з надр глибоких і невидимих. Музика була незвична, хіба що лиш у молодого Моцарта можна відшукати схожі акорди. В унісон музиці десь плюскотіли озера, а чи фонтани, ховаючись у квітучій зелені химерних альтанок, обриси яких ледь-ледь прозирали із сріблистої туманної димки. Раз по раз цвірінькали горобці чи якісь інші небачені птиці, сховані у кронах кущів і дерев. Здавалося, тут усе цвіте, гойдається і співає.

Душа моя зітхнула, немов у напівсні, безмовними словами: «Усе, як у раю, Господи…».

І у відповідь звідкись здалека донеслося:

— Чому, як у раю? Таки у раю, Маріє…

Лячна душа моя стрепенулася від несподіванки і почала шукати власника голосу. Однак у саду було незмінно ароматно, весело і… пусто.

Тоді зважилася на голос і я:

— Хто ти, що говорив до мене? Я хочу тебе бачити.

— Я так просто не смію дати тобі бачити себе, — сказав мені голос уже звідкись зблизька.

Мною оволоділо відчайдушшя.

— То вчини мені випробування, — сміливо попросила його.

— А ти не боїшся?

— Боюся… — призналася чесно. — Але я хочу тебе бачити. Не думаю, щоб ти зажадав від мене чогось такого, чого я не змогла б зробити.

— Коли ти народилася? — цілком недоречно, як видалося мені на ту мить, запитав голос.

— На зимового Миколая. Святий Миколай-Угодник є моїм ангелом-хоронителем.

— А ти щось про нього знаєш?

— Майже нічого, — трохи з острахом мовила я. — Знаю лише, що він мене беріг і догоджав.

— І молитви за нього не знаєш? — ще раз запитав голос.

— Молитву знаю.

— І можеш повторити?

— Можу, — начебто передихнула моя душа. — Святий ангеле-хоронителю, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене, грішну, і не відступи від мене за нестриманість мою. Не попусти злому духові володіти мною через пристрасті мого смертного тіла. Зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і настав мене на путь спасіння. — Я знову передихнула, ніби хотіла облизати неіснуючі сухі губи. — О, святий ангеле Божий, охоронителю і захиснику моєї окаянної душі і тіла, прости мені все, чим я образила Тебе за всі дні життя мого. Охорони мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніяким гріхом не прогнівила Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб утвердив мене у святій православній вірі і я стала достойною послідовницею Царства Небесного. Амінь.

Я вже давно закінчила молитву і чекала.

Невидимий голос мовчав.

Мовчала і я. Так тривало довго, я вже подумала, що мене лишили в саду самотньою, що я, очевидно, не витримала випробування.

Однак голос невдовзі вернувся і знову запитав:

— А ти дотримувалася в житті цієї молитви?

Майже не замислюючись, я відповіла:

— Ні… я намагалася… але пристрасті моєї душі і тіла поборювали мою волю, і я не завжди чинила так, як казала молитва.

— І ти вважала, що це гріх?

— Так. Але думаю, що це був гріх не завжди.

— А ти каялася?

— Так, каялася, але пристрасті знову поборювали мене.

— А як ти каялася?

— Раз на рік сповідалася, однак сповідь не давала мені полегшення, бо це була сповідь натовпу, коли священик запитує одночасно кількох сповідальниць про їхні провини і сам собі відповідає. З-поміж усіх гріхів його цікавив лише перелюб.

— То ти завжди сповідалася в одного священика?

— Ні, майже завжди в різних, але скрізь було однаково. Жодному священику з тих, що я знала, ніколи було вислуховувати ні мене, ні інших. Я інколи просто ходила до храму, коли там було зовсім порожньо, ставила свічки і просто молилася перед образами Богородиці і Миколая-Угодника.

— А в яких ти церквах молилася?

— Які траплялися мені в дорозі. І в православній церкві, і в католицьких костьолах, і в протестантських кірхах, і навіть у мусульманських мечетях.

— То ти безбожниця?! — грізно, як мені здалося, перепитав мене голос.

— Не думаю.

— А як думаєш?

— Думаю, що Бог, коли Він є, то Він один для всіх, лиш для кожного в іншій подобі, і коли ми Його щиро згадуємо, незалежно в якому храмі, наші слова доходять до Нього… Я часто була в дорозі і не завжди мала змогу молитися там, де хотіла би і де навчила мене бабця. Тоді я йшла туди, де молилися інші.

— А комусь у житті помагала?

— Бідним, калікам і просто — кому хотіла.

— Не лише грішми, і словом помагала?

— І грішми, і словом, і ділом, як могла.

— А ворогів мала?

— Мала.

— Багато?

— Багато.

— Чому? — усе допитувався голос, який долинав, здається, вже з-поза спини.

— Головно через заздрість.

— А ти заздрила? Розказуй, усе розказуй…

— Ніколи. Я все в житті здобувала сама, через те нікому було заздрити, бо мені ніхто нічого не був винен. Коли я ще нічого не мала і була гола, як соколиха, не заздрила, бо не було де, а коли вже мала все, то заздрити було нікому.

— То ти в житті мала все? — перепитував голос.

Я задумалася і згодом озвалася знов:

— Так, я мала все.

— І нічого тобі не бракувало?

— …Здоров'я. Лише здоров'я. Але замість здоров'я я мала іншу винагороду.

— Яку?

Я не відповідала.

— Яку? Чому мовчиш?

— Якщо ти є той, про кого я тепер думаю, то ти сам знаєш, бо саме ти дав мені ту винагороду, — сказала я після довгого-довгого мовчання.

Тепер довго мовчав господар невидимого голосу.

— Я не той, про кого ти думаєш, Маріє, і не я тебе винагородив, але я тепер покажуся тобі.

— То стань перед мене, — попросила його.

— …Хто ти? — зачудовано спитала я, коли красивий чоловік в образі і подобі земного з'явився переді мною в розкішному золотистому хітоні зі скіпетром чи палицею у пещеній білій руці. Я не мала досвіду з угадування чоловічого віку, через те не можу сказати, скільки йому було років, але знаю одне: такі чоловіки в земному житті належали до вічно молодих, знадливих і майже безсмертних.

— Хто ти? — знову перепитала я.

— Я твій ангел-хоронитель.

— Ти?! — моє здивування було таке щире і невдаване, що красивий чоловік засміявся і відразу спохмурнів.

— Я. А чим я тебе не влаштовую такий, як є? Хіба ти знаєш, яким я маю бути?

— Ти — Миколай-Угодник?!! — не вгавала я, украй подивована. — Ти мені кажеш правду?!

— Тут не кажуть неправди… Але чому ти дивуєшся?

— Бо я тебе знаю іншим.

— Звідки ти можеш знати?

— З церковних образів.

— О, так, я старий-старий, з бородою, із скіпетром у руці, з німбом, — трохи іронічно розказав сам про себе. — Ну, ось, маєш скіпетр. А більше нічого. Усе інше, аніж те, що ти знала. Але я Миколай-Угодник, твій ангел-хоронитель, кажу тобі отут, стоячи перед тобою.

— Це справді ти, що завжди беріг мене і допомагав? — допитувалася я.

— О, у тебе залишилася земна звичка перепитувати по кілька разів зрозумілі речі!

— З чого ти знаєш, що це мені зрозумілі речі? Ось ти стоїш переді мною в подобі майже земного чоловіка, і я тебе бачу, не знаю чим, але бачу. Але ж мене нема. То як ти розмовляєш із тою, якої нема?

— Як нема? — тепер запитував він. — Ти є. Ти просто до цього ще не звикла і не знаєш, але ти є.