Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна - Страница 21

Можливо, я ще і не в смерті, а лиш на якомусь роздоріжжі чи пересильному пункті, як іудеї у Відні по дорозі на Тель-Авів? Може, до мене ще тільки приглядаються? Чи варто брати до себе — чи не варто? Чи рано — чи не дуже?

А може, це вселенське око зробило лише хаос у моїх живих думках, а мені здалося, що мене вже розпрощали зі світом? Але ж я ні з ким не випрощалася! Я не залишила жодного заповіту, я навіть не склала одежі для смерті і не накупила горнят за свою душу. Я не є готова до смерті, оскільки хаос панує не лише в мислях. Дотепер хаос панував у мені і правив мною.

То як я могла вмерти, коли я не готова до смерті, як до пологів?!

О, так, порядок існував у мені єдиний раз: перед пологами, коли я знала, що на собі треба мати тільки сорочку без зав'язок і ґудзиків, і розплетену косу — щоб дитина не заплуталася у пуповину і не задушилася ґудзами.

А що я мала мати перед смертю? Хіба знаєш, коли тебе наздожене її неминуча тінь, якщо ти навіть не знаєш, коли тебе переймуть пологи? Про пологи тобі скажуть перейми. А що тобі скаже про смерть?!

Навіть тепер мене не було попереджено про неї. Ніким. І я не знаю, чи наді мною чинять експеримент інопланетяни, чи уфологи, чи ідеологи; чи я ще щось маю, окрім думок, чи вже нічого; чи я головою в долину, чи вгору. Чи я ще є?

Коли б я була живою, мені б зробилося сумно і лячно від невизначеності і боязні. Очевидно, в житті я так і не пройшла крізь повну гаму страху.

А мені інколи здавалося, що більшого страху, ніж у житті, в інших вимірах не існує. Він може тебе знищити — прижиттєвий страх-параліч, коли ти, мов загнаний вовк, що обкладений червоними тріпотливими прапорцями переслідувачів, щулишся у власну тремтячу холодну шкіру і, задкуючи до рятівних лісових околиць, чекаєш на перший чи останній постріл мисливців. Коли б у таку мить якийсь розумний осцилограф записав, що робиться у твоєму єстві, він би вибухнув від перенапруги. Та ба… осцилографи чомусь не вибухають — там, де тобі судилося жити, осцилографи були неприступні всім.

Зазвичай, від таких перевантажень вибухає власне серце в обіймах Білої Жінки з Чорною квіткою.

В такому разі, чому я не помітила з'яви цієї Жінки переді мною? Чи й ця з'ява таємна, як усе підступне і лихе? Чи й цей — уже останній — свій раз я знову купилася на принадне і багатообіцяюче, як багато разів перед цим? І навіть востаннє воно виявилося брехливим і злим?

Ба, щось не так… тут щось було таки не так, бо я жодного разу не вважала смерть підступним і лихим актом. Однак Смерть мала би обрамити щось завершене, викінчене. Смерть мала бути бодай трохи вчасною і сподіваною бодай одним фібром підсвідомості.

А моя Біла Жінка прийшла неждано, як, зрештою, будь-яка інша жінка. І цьому нема жодного пояснення… і нема на те ради, любили казати колись у Львові.

…І ЦІЛКОМ ЗНЕНАЦЬКА, на найбільш тужливій і не менш загадковій, як мені видалося, точці відчуттів, я зрозуміла, що знову пливу, чи лечу, чи розстилаюся, чи в'юся, — але я знову рухалася.

Хотіла обернутися, повести очима, руками, головою. Та я пливла, безтілесна,

щодалі швидше і швидше; мій рух уже переходив у політ. І це був політ донизу.

До мене верталося відчуття простору?!

Подив не встиг запанувати в мені. Стрімкий лет крізь усе густіший морок, крізь безшумно відчинювані брами, що залишалися позаду вгорі, а далі суцільну густу темінь, — врешті-решт, нагнав страх.

Чим швидше я летіла, тим страх мій дужчав і вже нагадував земний, — той, коли тисячі гадюк ворушилися в грудях і в колінах холонула кров.

Тепер же в мені нічого не могло захолонути, ніщо ніде не могло гніздитися, але страх і швидкість несли все нижче й нижче, прорізаючи якісь темні стіни чи натовпи. Ставало тісно, гамірно. Хаотичний шум, що наростав з невидимої темряви, заважав відчувати політ. Чим нижче, тим менше комфорту фіксувала моя душа. Мене колошматив великий неспокій. Чулися плач, крики, скигління. О, Боже!

А може, я ще не вмерла, подумала я, — і в цю мить, нечутно і легко прорвавши звичну в польоті невидиму плівку темряви, я застигла в прозорості, що висіла над землею.

І тоді я побачила під собою землю:

велику, веселу, кольорову, як амфора, землю;

з деревами і снігами,

птахами і звірами,

цвинтарями і ріками,

машинами і сміттєзвалищами,

квітниками і борделями,

лісами і аеродромами,

пустинями й шахтами.

А в цій тонкій, філігранній амфорі майже невидимими комахами снували люди.

Я їх побачила усіх одночасно — і невимовно потворна і прекрасна картина почала відтворюватися у раптово повернутій до мене пам'яті. Люди тривали за законом відомого колись у житті прислів'я: півсвіту плаче, півсвіту — скаче. У їхньому триванні, як мені видалося зверху, існував несказанно відвертий баланс доброго і злого. І враз я відчула себе терезами, які з точністю до мікрона визначали міру цих двох абсолютно реальних понять: Добра і Зла. Я начебто водночас відчула руками сутність усіх земних речей і явищ.

Звідси, згори, зробилася видною одна дивна для мене, ба, навіть вражаюча річ: ніщо на землі не мало переваги.

Світ був канатом, яким, балансуючи — наче еквілібристи — добром і злом,

з добром і злом,

під добром і злом,

пробігали відведену їм дистанцію маленькі й великі, нікчемні і благородні люди.

Це було щось більше, аніж Содом і Гоморра, — нетривке земне життя, в якому тепер розчинялася моя невмерла душа, щоб збагнути одночасність речей, понять та істин.

Земний канат тріщав — але не тріскав — під натиском сили, з якою налягали на нього люди, що в один і той же момент

зачинали і викидали дітей;

отруювали й лікували ґрунти, повітря і води;

винаходили і знищували зброю;

брехали найдорожчими іменами і клялися іменами нікчемними;

ішли в монастирі грішники і пускалися у найлютіший блуд черниці;

зраджували чесних і прощали підлим,

судили невинних і виправдовували убивць;

починали і закінчували війни;

змітали і поновлювали кордони;

ділили нечесно нажиті маєтки і милосердно роздавали останні крихти;

доводили свою автохтонність і заперечували зайшлість;

протестували проти несправедливості й мирилися з бідою;

билися головами об стіни від розпуки й летіли, безпам'ятні, в обійми;

душилися в пожарищах і пеклися під сонцем;

мордувалися сумлінням і тішилися заздрістю;

знемагали від ненависті і знемагали від розкошів;

пухли з голоду і пухли з надміру їжі,

топилися в алкоголі і виринали з нього.

Те, що діялося під зором моєї душі, вже не вкладалося у знані раніше поняття: земна амфора була чиста, як справжній бурштин, і брудна, як помийниця, одночасно.

На прив'ялих травах лугів розвівалися білі весільні сукні заблудлих у нетрях радості наречених, а на квітучому гіллі придорожніх дерев гойдалися чорні тіні повішеників;

із-за тюремних дротів блискали втомлені очі смертників, а з-під розбухлої материнської поли рвався крик новонародженого;

бірюзовими ріками пливли посинілі тіла утоплеників, а на сяючих вершинах снігів парувалися гірські кози.

Я заточувалася.

Я хотіла вхопитися за серце від потрясіння.

Однак мені нічим було заточитися і ні за що вхопитися. Лише чула, як об мене, уже не існуючу, але і не зниклу назовсім, ударяються хвилі розпуки й захвату водночас.

Я ладна була волати, бо на деревах цвірінькали горобці, а в океанах блистіла риба.

На підвіконнях цвіла герань і знемагали від спеки піски в пустелях.

Прозора димка висіла над спеченими асфальтами,

мурахи скрикували під шинами автомобілів,

майже у такт вітрові хилиталися верхівки хмарочосів.

Не було цьому спину — і не було спасу моїй душі, що, здається, верталася з недовгого небуття. Земний канат спресував моє минуле в одну-одніську мить одночасної радості й печалі — вернув йому пам'ять. Я була причетною майже до всього, що тут діялося, бо я також жила цим життям.