Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна - Страница 19

І аж отут я остаточно зрозуміла, що все відбувається уже не в житті, а таки в смерті.

Після всього, що зі мною стало, — як не дивно — це не було потрясінням. Лише цікаво: чи дозволяють закони мови сказати — це відбувається не в житті, а в смерті?

Чому мене за життя не навідувала така думка? Чому я й не намагалася з'ясувати цього, адже була такою допитливою? Проте… хіба це має значення?

В житті так багато можна, що по смерті, очевидно, можна лише те, що можна. А може, навпаки?

Я не була цілком певна ні того, ні другого.

Власне, в житті нас не навідують такі мислі. А поміж тим сміттям, що злітається в голову, поки ти ще дихаєш, метушишся, марнуєш силу і байдикуєш відведені тобі миті для пізнання — дуже мало вічного, того, що не підвладне настрою, кон'юнктурі, зиску. Того, що придатне до частішого застосування. Наші думки — як презервативи. Одноразовість — ось що рухає нами, поки ми можемо думати.

Дивно, що я ще думала. Мене покинув страх, відпустив пекельний біль, і я — легка, безтілесна, невидима й нечутна сама для себе, обвита чи то туманом, чи димком весільної фати, — зненацька застигла в невагомій нерухомості. Я хотіла обернутися. Якщо я під фатою, то тут десь має бути мій молодий, наречений. Проте мені нічим було обернутися. А якесь не існуюче фізично, та всевидюще око показувало, що довкіл нічого не було: ні молодого, ні фати, ні мене, ні землі, ні неба.

Отже, я більше нікуди не летіла, залишивши позаду безконечні коридори, тунелі й білу Жінку без обличчя, з дивовижною чорною квіткою в руці.

І саме цієї миті хтось, а може, й сам Творець, про чиє існування я ніколи не сперечалася, але подеколи нетвердо в Нього вірила, нечутним голосом повідомив, що відтепер від мене залишилася тільки моя душа. Це моя душа тепер думала, відчувала і бачила замість мене.

Таке повідомлення мене ніскільки не здивувало.

Бо що інше, окрім душі, дає знати безтілесній — мертвій — людині, про те, що світ, спресований великими і малими таємницями, дивами і людьми, залишається незмінним і так само незбагненним, не те, що після відходу однієї особи, а він залишається сталим і розумно упорядкованим навіть після великих катастроф і всесвітніх воєн? Напевно, будь-який учений розумник у житті намагався би заперечити цю мою крамолу, доводячи, що людина осягає світ винятково розумом, мозком, а не душею. Але в житті я підперла би боки руками і, хитро примружившись, прицвяшкувала б раціонального невігласа простим запитанням-твердженням: смерть людини — це смерть мозку. І мертвий мозок так само можна помацати, як мертву людину. А ось жодної мертвої душі ще ніхто не піймав у свої сильця, не м'яв, не досліджував під лупою, не важив на терезах і не рахував у ній звивини. Може, душу неможливо вполювати тому, що за життя її так багато і часто гнуздають, влаштовують такі єзуїтські сафарі, що вона — надірвана, надкушена, труєна, зраджувана, розчавлювана — по смерті свого носія нарешті дає фору всім своїм кривдникам, набуваючи статусу безсмертної, незнищенної.

Безсмертя душі, можливо, насправді є не стільки красивою помстою її колишнього господаря, скільки найвищою світовою справедливістю. Бо вони майже тотожні у своїй невловності і безформності — душа і справедливість. Так, вони не мають обрисів, ці дві найбільші світові химеру, до того ж із різних категорійних понять. Зате обидві мають незнищенну харизму і невичерпну енергію, що безутомно впродовж віків і століть рухають мільйонами і мільйонами людей, їхніми намірами, діями чи бездіяльністю.

Як дивно, але смерть, умертвивши раптово важкість і надмір болю мого запаленого розуму, натомість відкрила легкість думання. Але я б не була собою, коли б могла так легко змиритися навіть із цією справедливістю, яка тут не мала, та й не могла мати альтернативи. У посмертній справедливості — розумінні безсумнівного свого теперішнього безсмертя — для мене справді було щось пікантне.

Проте поки що я не могла звикнути ні до цієї раптової аксіоми, ні до того, що не можу рухатися, — і вкотре зробила спробу роззирнутися: таки мала намір розшукати те, у що прибралася моя невловна душа із живими поки що думками. Я десь чула, що душа — це, швидше за все, клубочок або пташка.

Як несподівано і незбагненно загадково звучало це: грудка думок, пташка душі, клубочок мислі.

Так говорять у житті. Однак — це прерогатива винятково поетів. А я тепер небожителька. То як тоді я маю означити свій стан і сказати про це, коли мені легко, нарешті легко і нарешті не самотньо?

А хіба не самотньо?!

Навкруги нікого не було, так, я бачила, що нікого не було, однак чула неіснуючою шкірою, а може, чимось іншим, що я тут не сама. Не знаю, що то було і де воно було, та легкість несамотності робила мене ще легшою. Майже невагомою.

У мене не було єдиного: відчуття часу і простору.

Я не могла сказати, де я перебувала:

тут не існувало ні темряви,

ні світла,

ні рівнини,

ні високості;

не було ні місяця,

ні сонця,

ні тепла,

ні холоду,

ні кольору,

ні звуку,

але тут існувало життя.

Якесь не відоме мені, зовсім інше, своє, — але воно існувало. Звідкись згори чи знизу, справа чи зліва знову долинало начебто глухе ляскання дверей, скрипіння садового гілля.

Проте насправді не було ні низу, ні верху, ні права, ні ліва.

Там, у житті, я подумала б, що сходжу з розуму. Прощаюся із глуздом. Бо-же-во-лі-ю. Та чомусь я завжди вважала, що поневолювання, затьмарення свідомості — то насправді Божа воля, яка межує з Божою ласкою, а не покарою. А тих, хто має привілей Божих людей, натовп ніколи не намагається розуміти. Ба, більше — натовп створює резервації, ґето таким вибраним і міченим. Я не знаю, за рахунок чого натовп вивищує себе над такими. Але ще не було випадку, щоб правда одного Вибраного була узаконена неправдою решти.

Вочевидь, тут, на відміну від життя, я не мала розуму. Бо не пручалася так явно, як завжди пручалася там. Але я таки ще щось мала, якщо мала здатність думати про це.

Чи я мала лише клубочок розуму? Чи пташку? Але мій тато колись сказав: «Пташка пролетіла, прорізала крилами повітря — а знаку не лишила. Хіба не так само життя?». Я тоді засумнівалася в татових словах, а зараз мій тодішній сумнів похитнувся, бо, коли тут був би бодай клубочок, він мав би розмотуватись.

Клубочок не розмотувався.

Пташка не тріпотіла крильцями.

Отже, це всього лише моя вигадка? Отже, я є всюди і мене нема ніде?! І вся я, з усіма своїми ахінеями, правдоборством, нетерпимістю і нетерплячістю, смутками і веселощами, помістилася всього лише в Душі?! У тому, чого насправді ніколи не буде видно, чого ніхто не виміряє і не розгадає, не докопається до суті, а лиш затопче забуттям чи якимись своїми примітивними домислами?!

О, це непроста ноша — збагнути своє безсмертя тоді, коли неможливо нічого змінити!

…ТАК РАПТОВО ЗАКІНЧИЛОСЯ

моє перше Життя і почалася моя перша Смерть.

У розумінні цього не було жодної печалі, ні відчаю, ні бунту — лише голе відчуття-констатація доконаного факту. Суворої реальності чи несподіваного, але закономірного завершення грандіозного проекту під назвою «одне людське життя». І цей проект — проект саме мого життя — нарешті дійшов свого фінішу. Завершився. Як завершується колись будь-яка будова, пора року чи час пік. Бо ніщо не триває довше, ніж визначено йому в небесній книзі чи, якщо хочете, у книзі життя, яку всі ми гортаємо з варварською безпечністю і підлітковим поспіхом, так, наче маємо завдання проковтнути відведений нам відрізок земного тривання зі швидкістю зголоднілої тварини, випущеного з вольєра звіра чи захланного злодія.

Печаль гніздилася в іншому: у відчутті моєї цілковитої відсутності й розчинності,

а також у даремному намаганні збагнути, що все-таки від мене зосталося? Грудка, пташка, клубочок, ефір? Тепер мені було дано лише тонку смужку, очевидно, прощальної свідомої думки: я не зникла остаточно поміж безгомінного, безістотного простору, бо я не могла зникнути безслідно.