Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна - Страница 14

Приносячи згодом молоко, я непомітно принюхувалася в Орисиній хаті, але запах молодої шкіри господарі вивітрили безслідно.

Тепло молочного щеняти тоді поставило безпомічну Орисю на ноги, а тепер мене молоде двоноге щеня таки угробить. Бо коли цей песиголовець, цей непередбачуваний нічийний щенюк огортає мене жаром, я чую неминаючу спрагу, якої без нього не можу погамувати, і шукаю, шукаю запаху його шкіри, як запаху собачатини в Орисиній хаті…

Мабуть, після чоловікової смерті я жадала більшої любові сина, аніж він міг мені дати, але син був від мене далеко — через те так мордуюся любов'ю до молодого, безжалісного песюка, який п'є кров з мене, як хлебтав би свіже молоко зі свого коритця.

Нікому в житті я так і не встигла віддати всю свою любов. Вона зібралася у мені, як магма, — і точить зсередини вогнем так, що й не здивуюся, якщо мене колись розіб'є інфаркт.

Вулканам легше. Їхня магма прориває земну кору — і заливає землю своєю ожилою враз кров'ю, звільняючись від надмірного тиску. Серце — не земна кора. Воно може лише розірватися, але так і не звільнитися від магми.

Я живу з невивільненою магмою багато-багато років. Спершу я думала, що маю грудну жабу і що то вона тисне так немилосердно. Потім зрозуміла: то щось інше — безіменне і важке — змушує мене прокидатися посеред ночі чи у передранні і, тихо склавшись калачиком, дивитися у стелю, гамуючи тиск ізсередини прискіпливим роздивлянням стелі. Донедавна я так і не спромоглася розпізнати природу того тиску, аж поки не вигулькнув на моїй дорозі мій кат, якого я завжди чекаю з нетерпінням і острахом, — так, наче дивлюся вниз із висотного риштування.

Мене ніхто ніколи не питав, а я все одно завжди казала «ні» будь-яким порухам магми із глибини свого серця. Але життя коротке. Його фінішна пряма завжди маячить перед нами, навіть коли тобі здається, що ти лише народжуєшся на світ Божий. І може бути так, що ніхто не те що вдруге, а навіть уперше не попросить тебе про ласку, і навіть не забагне скупого твого тепла. Так що й казати «ні» не доведеться.

То, може, саме через те, що життя коротке, ніколи не слід собі казати «ні»??!

Лежу ж бо тепер, як загнана в кут крілиця, і кліпаю у стерильну, холодну стелю, намагаючись заглушити чи то гнів, чи безсилля, і жодна душа у світі не здогадається вкрити мої захололі ноги пледом, не те що долонею…

Колись, вдивляючись у незмінно стерильні стелі колишніх наших з Василем двох чи трьох квартир, які наїм випало поміняти спочатку після народження сина, а згодом — дочки, я із незмінним смутком згадувала стелю у хаті Василевих батьків весільної ночі.

НАША НІЧ із Василем таки була весільною і першою… Добрі три сотні гостей іще п'яно гули на подвір'ї у саморобному брезентовому наметі, коли Василь, відвівши мене вбік, незвично боляче стиснув лікоть — і в мені якось ураз усе похололо всередині. «Ходімо…» — дещо хриплим, наче надтріснутим, голосом сказав він, і я слухняно пішла услід.

У кімнаті, заздалегідь відведеній нам свекрухою, на ліжкові, застеленому вишитим простирадлом моєї мами, у заляпаних болотом черевиках спав котрийсь із багатьох невідомих нам весільних гостей. На підлозі у блювотинні валялася моя нічна сорочка з незірваною магазинною етикеткою. Мій одяг на завтрашній завершальний весільний день був розкиданий по стільцях, а новий мереживний бюстгальтер спадав чомусь аж із люстри.

На мить мені здалося, що я стою гола посеред блювотиння і чужого хропіння — і такою бачить мене зараз увесь світ.

Я заплакала.

Василь чомусь мовчки сердито подивився на мене і пішов шукати маму…

Тоді я вперше відчула глуху неприязнь до своєї свекрухи.

Хоча, якщо подумати, в чому її було тоді звинувачувати? У селах ніхто ніколи не замикає кімнатних дверей, навіть весільних.

Нашвидкуруч нам заново постелили в сусідній кімнаті, захаращеній ящиками з горілкою, підносами з печивом і тортами та скинутими на підлогу фіранками і шторами. Я все ще стояла посеред терпкого ванільного запаху і різнокольорових кучерів домашніх тортів — і над усе хотіла опинитися на безлюдді чи в темному лісі, де не було б гучного вистукування бубна, п'яних голосів, прискореного биття серця. Хотіла, щоб і ця тягуча ніч, і напівхмільний-напівдратівливий стан швидше закінчилися — і почався ранок.

До ранку було далеко.

Кухарка Василина ще кілька разів без стуку заходила за солодким,

згодом тітка Мирослава навіщось прийшла складати подарунки.

Василів дядько Андрій — весільний постачальник горілки — подовгу дзеленчав пляшками, чи то сортуючи їх, чи випробовуючи наше терпіння.

Так і не дочекавшись, поки втихомиряться домашні і допомагальники, втомлені і знервовані, ми з Василем непомітно заснули на одному ліжкові, але під двома покривалами…

Із тої ночі у мене і виробилася багаторічна звичка не пускати Василя під своє покривало. А якщо і пускати — то ненадовго…

Коли над ранок я розплющила очі, Василь ще спав, повернутий обличчям до мене, із складеними обома долонями під правою щокою. Його продовгувате сонне обличчя виглядало зовсім дитинячим, а маленька кругла родимка над лівою бровою нагадувала акурат смородинову ягідку. Із вдячності за ніч, незіпсуту боязню перед незамкненими дверима і непроханими свідками, я хотіла доторкнутися рукою до тої ягідки, але Василь спав так міцно і так красиво, ледь ворушачи у сні губами, що, затамувавши дихання, спочатку я довго дивилася на нього, ще трохи чужого, але вже рідного, а потім перевела погляд на стелю.

Господи милостивий… який гарний ранок ти дав мені після не зовсім звичної весільної ночі! На якусь мить мені здалося, що нас двох перенесли в рай і лишили там серед суцільної радості: на розмальованій яскравими, густими фарбами стелі буяли всі пори року —

квітнув сад і осипалися яблука,

здіймалося білою сніговою курявою поле і шуміла розкішна стигла трава;

у центрі стелі — круг сонця і скибки молоденького місяця — майже над самісінькими сонними нашими головами співали райські птиці;

а на стінах — у голубих плесах озер — плавали білі лебеді і погойдувалися пави;

з-за дерев визирали олені —

і все те було таким веселим і радісним, що хотілося доторкнутися до них усіх, як до живих, і плакати від незрозумілого жалю і щему.

Справа, у верхньому кутку стіни, на хмарі співав соловей чи якась інша пташина, і з горла у неї вилітали чудернацькі квіти;

на лівій стіні періщив дощ,

а під ним — ґелґотіли гуси поміж розсипаних зірниць нічного неба.

Не ворушачись, я переводила погляд із саду на батоги зливи,

тоді ковзала по співучих пташках і плаваючих лебедях —

і чомусь шукала очима того, хто вигадав це дійство на стінах святошної сільської кімнати, призначеної для більш прикладних речей, аніж малярство. І незчулася, що мій учорашній наречений, а сьогодні — чоловік, мовчки спостерігає за мною уже не сонним поглядом.

— Це тато розмалював колись кімнату на день народження нашої мами, — просто повідомив Василь, наче ми вже вічність прокидалися з ним у одному ліжкові. — Мама спершу дуже розсердилася, бо їй здавалося, що такими малюнками тато ганьбиться перед сусідами. Навіть довший час тримала кімнату замкненою на ключ, аж поки до нас не попросилися на ніч туристи з Києва. Вони так розхвалили татові малюнки, що згодом мама іноді крадькома від нас подовгу розглядала їх, особливо вранці… А колись одного разу мама увесь день не виходила з цієї кімнати, — продовжував Василь, міцно притулившись до мене, що аж задзвеніла у вухах кров, — і ми з братом страшенно злякалися. Тато тоді нам сказав, що мамі між його малюнками легше, ніж на Великдень між людьми в церкві. Ми з братом так і дотепер не знаємо, що було тоді з мамою. Але відтоді вона сама розпорядилася не чіпати розмальовані стіни без її дозволу… отак і літають оці пташки по стелі. Деколи хтось із сільських навіть проситься побути тут на самоті. Тато каже, що ця кімната служить їм замість Кашпіровського. Не знаю… я звик до такої чудасії, але не люблю, коли тут бувають чужі. — Зітхнув Василь і уперше просунув свою праву руку мені під голову…