Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна - Страница 9

А сьогодні кобра в жовтих шортах просичала через огорожу:

— Що це ви, шановна, займаєтеся дітовбивством?! Хто ж зриває таку дрібноту? Не маєте терпіння дочекатися, поки вони стануть справжніми огірками, щоб на довше вистачило?

І, о, диво, мене прорвало! За багато безмовних днів я виголосила таку гнівну тираду, сила злості якої могла б змести бетонні дамби, не те що жовтозаду сусідку.

Але найдивнішим було те, що жодної секунди мене не мучило сумління. Жодної!

Якби ця підпарканна гадина знала, що вона зачепила, на які мозолі наступила, вона краще, мабуть, вдавилася б, аніж мала почути те, що я сказала в пориві благородного гніву.

16 серпня

Уже багато років мені постійно верзеться щось таке, пов'язане з вагітністю. Хоча тепер воно мучить дещо не так, як раніше. А було ж... Господи праведний...

Колись давно мало не щотижня я щільно зашторювала вікна, надувала гумову іграшкову кульку до найбільших розмірів, засувала її в напірник, обв'язувала напірник круг себе, вгорталася важким банним халатом — і ставала перед дзеркалом.

З дзеркала на мене дивилася щаслива жінка з великими сяючими очима й розчепіреними долонями прикривала виповнений живіт.

Жінка із дещо дурнуватою посмішкою, притаманною навіженим та ідіотам, довго вдивлялася в дзеркало, погладжуючи живіт, а потім повільно розверталася в профіль. Профіль живота мав добре помітний горбик — і її долоні опускалися з нього так повільно, як спускається, певно, скалолаз із прямовисної скелі. В такі хвилини я забувала про небезпечну для психіки гру, поринаючи в навіяні відчуття повного і безповоротного щастя.

По якімсь часі сідала перед телефоном, витягнувши вперед ноги, знімала трубку — і починала імітувати розмову з Ним, не перестаючи при цьому гладити округлений живіт. Я так старанно добирала пестливі слова для того, хто нібито слухав мене на іншому кінці трубки, так манірно намагалася кокетувати з ним, заохочуючи до подальшої розмови, що в якусь мить і справді починала говорити вголос, при тому не забираючи руки з живота.

Потім я відчувала велику втому і через те начебто відпрошувалася від розмови, вголос цмокаючи трубку й посилаючи повітряне «па-па» невидимому співрозмовникові.

А далі лягала на бік, клала перед ліжком дзеркало — й знову дивилася, дивилася. І за якийсь час починало здаватися, що мій круглий живіт пульсує, непокоїться в унісон зі мною. І небавом я вловлювала дискомфорт. Десь у моїх глибинах гніздився біль. Я його чула фізично. І тоді починала корчитися, звиватися, нібито від переймів. Я стогнала, схлипувала, затуляючи рот долонею, як під час уже нестерпного болю...

О, як мені хотілося в такі хвилини кричати, несамовитіти, лякаючи сусідів через стіни. Але я дужче зціплювала зуби, так ніби й справді тамувала біль, заганяючи його в безмовне горло.

...Щоразу після тривалих імітацій відчиняла вікно — і з полегкістю випускала вивільнену кульку на волю. Гумовий м'ячик, трішки побешкетувавши перед моїми очима, відлітав у небо, забавляючи зір кольоровими розписами, а далі зникав з очей у височині, надовго залишаючи в грудях відчуття трепету й солодкості. Так тривало доти, доки одного разу м'ячик не зачепився за балконне бильце і не луснув з такою силою, нібито десь поблизу розірвалася граната. І я зрозуміла, що навіть кулька, маленька пузата мертва кулька, мстить мені за колись умертвлене мною дитя...

Відтоді я більше ніколи не купувала надувних іграшок.

Але й незлюбила вагітних.

До цього я могла довго ходити назирці за жінкою з вивершеним животом — милуватися, як красиво й урочисто несе вона в собі крихітку життя.

Могла прийти в жіночу консультацію, сісти під кабінетом, де було найбільше жінок дородового періоду -вибрати якийсь один, найбільший, живіт і не спускати з нього очей, поки він не здригнеться під ударом ніжки чи ручки з середини. Тоді моментом я прикладала долоню до порожнього черева — і йшла блудити вулицями, як божевільна, дослуховуючись, чи не подасть якийсь знак і моє черево.

...А тепер я ненавиджу вагітних. Іноді стримую себе неймовірно й чимшвидше відводжу погляд від пузатих жінок, щоб зненацька не вдарити котрусь по його куполу.

Кожна із них носить моє дитя.

Я хотіла би його вкрасти у своє порожнє черево.

17 серпня

Сьогодні я знову згадала огіркову сорочечку, яка за ніч зробилася замалою, — і мені так різко стало погано, що я б утопилася. Тим паче, водойма недалеко. За день-два тіло спливе і його швидко впізнають сусіди моєї розумної подруги.

А решта — не моя справа.

18 серпня

Учора від дурного спинила думка, що тут топитися не слід: моя добра подруга не винна в моїй драмі, щоб потім невинну жінку тягали міліціями, а ще потім (все може бути) — посадили за таку ж тюремну огорожу, як онде бовваніє попереду.

28 вересня 200... р.

Я так звиклася зі своїм болем, що іноді здається: болю взагалі не існує.

І я вся перетворилася у слух.

Будь-який рух, будь-який звук — а мені вчувається його машина.

Я вилітаю на балкон — білі вітрильники випраної сусідкою білизни лопотять між дворових дерев, а мені здається, що вони сміються з мене. І з незнаною для себе злістю хочу шматувати їх, дерти, валяти в пилюці.

На балконі з гуркотом падає відро — і я падаю поруч у шезлонг; і сиджу годинами, поки вечірні комарі не починають нахабніти так, що я мушу рухатися.

Влітаю в кімнату і падаю на ліжко.

Це не ліжко — аеродром.

Я хочу когось вкусити.

Хочу затягнути на цей аеродром он отого бомжа, що визбирує під вікнами порожні пляшки.

Засуваю голову під подушку — але і звідти долинає шарудіння, шкряботіння, шепіт.

Я не пам'ятаю, як заснула.

10 квітня 200... р.

В молодості я готувалася до любові, як галицькі дівчатка готуються до першого причастя.

Щоразу, коли в мене до когось нерівно билося серце, я віддавалася першому пориву, думаючи: ось воно. Та минав день-другий — і я розуміла: це іще не вона, не та, найголовніша, любов.

Нехтувала нею безжалісно, а коли й жорстоко. Той ростом не вдався, цей носить лише білі шкарпетки, той — ходить без носовичка, цей — без фантазії.

А воно ж прийшла не любов — а накрило торнадо. Тоді, коли й не сподівалася.

Хоча... ніхто все одно не зрозумів би мене, що таке несподівано потрапити під стихію. Мало хто знає на власній шкірі дію торнадо. Будь-яку стихію ми воліємо спостерігати в сусіда чи з телевізора.