Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна - Страница 40

Може, то лише стан афекту.

Може, усвідомлений крок.

Але хіба пристрасть — цей викид п'яної крові в мозок, це отруєння всього організму безголів'ям — може вважатися усвідомленим вчинком?

Перед тим, як піти увечері додому, він обцілує мене. Довго. Лагідно. Мовчки. Тоді треться щокою об щоку. А далі йде додому, щоб вранці знову причимчикувати в непривітну лікарню. Задиханий від довгої, хоч і неспішної, ходи, він так відкриває палату, ніби боїться, а може, вже й хоче побачити мене мертвою. Тоді завжди однаково віддихується: «Хух!» - і починається іще один незмінний реабілітаційний день.

Іноді я дивлюся з вікна, як його згорблена вісьмома десятками років постать зникає за рогом лікарні - й мене огортає ота печаль, про яку я колись хотіла прочитати, та так і не знайшла у жодній книжці: вселенська печаль душі, що зусібіч пізнала печаль, як людину.

О, так, я пізнала всю відведену мені печаль, як цілковито пізнала чоловіка, за яким колись багато років нестерпно тужило моє тіло, але так і не втихомирилася майже бездиханна тепер душа. Хіба що лише зм¬рилася зі своєю долею.

Чую, як пече зліва під грудьми. І невисловлене роздратування чи то на себе, чи на старість, змінюється жалістю до чоловіка. Щохвилини я спостерігаю — ніби стежу — за ним. І хочеться плакати від розпуки: навіщо я поламала йому життя? Задля мене він зник для всього світу, переживши страшну драму сорому й людської інквізиції. Він перекреслив свою кар'єру, звички п усталений ритм багатьох і багатьох років, а я йому так нічого й не змогла дати, окрім суцільних проблем, пов'язаних із двома сталевими кульками, що прошили мене, як голка прошиває полотно, та ще безсоння, яке катує мене спогадами, а я катую чоловіка мовчанням.

Наше спішне одруження, підперте неймовірними зусиллями його впливових друзів, нервами, розривом давніх зв'язків, приниженнями, проханнями й багато чим іншим, не облікованим жодними розумними приладами, вивело його з-під меча правосуддя. Але закономірне начебто одруження не змінило головного в наших стосунках, оскільки все одно ВОНО було примусовим, вимушеним.

Може, через те, наше теперішнє життя нагадує спільне доживання двох нещасних в інтернаті для самотніх. Дива не трапилося. Ми тепер такі рідні, що майже чужі люди, які понад усе бояться втратити одне одного. Нас єднає хіба що невиразне майбутнє, якого ми боїмося так само, як і свого минулого. Ми не живемо — доживаємо між двома стовпами судьби, перев'язаними нитками минулої пристрасті, триваючої втоми й очікуваної вічності.

А у хвилини нестерпної депресії я шкодую, що колись оті хірурги не розпороли, не побілували мене, як підстрелену оленицю, в пошуках другої кулі, випущеної люблячою рукою з відчаю, а не з ненависті, а лиш продовжили муки, на які немає жодного ліку.

Що шкодувати?

Та й хто жаліє людину, самострачену пристрастю?!

Тому я мовчу.

Мовчить і він.

Жаліє?

... Цю ніч я також не спала. Подивилася на годинник. Була рівно третя година.

До ранку — ціла вічність