Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна - Страница 20

Інфаркт — це бунт внутрішнього диявола.

Розрив аорти чи чого там.

А насправді — розрив гармонійного зв'язку між людиною і ще однією людиною.

Та може, це бунтує та частина, яка називається дурною частиною серця?

Сьогодні — наступний день після дня, ані числа, ані року якого я не пам'ятаю

Іноді, коли в силу вступає розумна частина мого серця, я думаю: насправді жінка жодним чином не залежить від чоловіка.

Чоловік — це короткочасна жіноча примха, яка з примхливої волі жінки стає її довгограючою проблемою. Це як бажання мати дітей і турбуватися про них.

Бо ж нема жодної логічної причини хотіти так чоловіка, як я хочу його. Саме Його — і жодного іншого.

Я сита.

Незалежна.

Можу мати кого хочу і коли хочу.

А його — не можу.

Я б зрозуміла, коли б спрага за об'єктом мого «вожделения» не була погамована.

Але ні. Очевидно, справа в тому, що він щось порушив у відносній гармонії мого тіла й душевної організації чи, власне, внутрішньої звички.

В такому разі, це руйнація.

І що? Невже я щоразу хочу повторення цієї руйнації?

Термінаторка якась, їй Богу!

***

Правдива історія людини — історія її приватного життя.

І нічого більше.

Все решта — мода, антураж, інтер'єр, тло.

Може, тому оприлюднені історії багатьох людей такі прісні й гидкі, як дистильована вода, бо вони вибіркові, цензуровані, просіяні?

Коли читаю зімітовані скандали людей публічних, я думаю про них, як про людей нещасних більше, аніж я. Розумію, що їм не вистачає натуральності саме приватного життя. І тому вони такі охочі до публічного епатажу й продукування сенсацій.

Як на мене, найглибші сенсації природи зашифровані в глибинах людської душі і тіла. І жоден космос не дорівняється нуртом своїх протуберанців із вулканами, причаєними за брамою людського тіла, отими до часу приспаними Везувіями, які за першої ж нагоди рвуть узвичаєний ритм життя на клоччя і пускають стрімголов найтихіших, найпередбачуваніших.

Хто мені скаже, чому так відбувається з людьми, які придумали незнищувану зброю і написали неповторну музику, але не змогли убезпечити себе від різких рухів власного єства?

***

Я з жахом починаю усвідомлювати, що все моє скніння — не що інше, як крик про допомогу.

Адже ж я прошу допомоги в нього?!

А чого ж іще?

А хіба не легше допомогу прийняти від сторонньої людини, від якої зовсім не залежиш?

Та, мабуть, у допомозі від чужого є частка замовчуваного торгу, який залишається поза межами розмови, але не поза межами свідомості того, хто просить про допомогу.

Тоді такий торг — банальна панель для душі.

Аніж вдаватися до допомоги панельної, тоді легше сісти під церквою з простягнутою долонею.

Сидіння під церквою з простягнутою рукою — це прохання про матеріальну допомогу.

А як бути з тією, яку можна тільки відчути?

Чим?

Фібрами всіма.

Які вони, фібри?

Шкіра чи що?

Так це плоть.

Дурдом!

Хто ж може навіки любити жінку, яка переймається всілякою дурнею?!

17жовтня 198... р.

Учора повернулася із відрядження, а заспокоїтися не можу дотепер: я відвідувала жіночий монастир. Як дивно влаштовано природу. Жіночу.

Що вона там загубила, жіноча природа, в цьому веселому для очей, зеленому світі життя, обмеженому високими сірими монастирськими мурами?!

Я довго спостерігала, як наймолодша черниця, вісімнадцятилітня сестра Євтимія, сиділа скраєчку монастирського цвинтаря і застиглим поглядом дивилася в землю... А далі повільно водила прутиком по траві, опалому листю — й здавалося, вона пестить конкретну людину. Стільки ніжності було в її лінивих, повільних руках... стільки умерлого (чи лише завмерлого?!) пориву. Вона переводила прутик на литку, тоді збігала ним на траву, далі притуляла його до обличчя — і щось таке беззахисне й водночас палке проривалося у сповільнених рухах, що хотілося заспокоїти чи втихомирити її колисанням або пригортанням.

...Ніколи не думала, що вони можуть бути такими балакучими, ці працьовиті монашки із пожовтілими від авітамінозу чи довгого перебування в келіях обличчями, але з живими, жвавими очима. Коли я почула їхні житейські історії — мені зробилося ніяково. За себе.

Але попри всі наші довірливі бесіди, я не могла розпитати жодну із них про плоть, що завмерла чи вмерла зовсім, вимордувана працею, безконечними молитвами і щоденним казарменим ритмом існування.

Я не насмілилася запитати, що відчуває кожна з них уночі, в час гарячого безсоння.

І добре, що не запитала.

Я б не хотіла знати правду.

Так само, як не хотіла би, щоб хтось знав правду про мене.

25 лютого 199...

Вчора відчула, що я його ревную.

Страшно.

По-чорному.

Без тями.

Він не давав жодного приводу, окрім того, що був просто не зі мною. Був далеко.

Я нічого не знала про кожен його день, настрій, вигляд.

Я його знаю святковим, навіть, якщо він приїжджає у футболці і шортах.

Коло мене він — людина святкова і святкуюча.

Але я уявляла, як він їде містом — і лишає очі на отих молодюсіньких голопупницях, що падають мало не під колеса його машини, і вішаються на шию в найбільш людних місцях.

Я уявляла, як він жаліє, що зарано народився, і думає чи каже вголос своєму водієві, ведучи очима за котроюсь із них: «Аз нею хтось же спить... А міг би я».

І тоді мені хочеться кинутися під чужі колеса чи потрощити сусідські вікна зі злості.

Бо про мене він так не думає ніколи.