Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна - Страница 18

Скільки за моє життя було їх таких, самотніх????

А скільки ще попереду???

Зранку наступного року...

Не впізнаю себе. Бо я думаю про те, про що раніше ніколи не пеклася моя егоїстична душа. Ніколи не мала бажання дістатися суті іншої, окрім суті своїх відчуттів до одного-єдиного чоловіка.

Що зі мною зробилося після отого давнього походу до храму?

Як смішно... я думаю про гріхи!

Де той шлагбаум, що встановлює міру, чи, власне, кордон гріховності людини, її аморальності?

Ці чортові забобони — заборони — перестороги — колінопреклонство - страх, невідомо перед чим... Вони мені отруїли життя. Це віддає глибоким селом. І нічого немає, окрім самого себе і твого внутрішнього життя. Зовнішні маразми — антураж. Для різноманітності.

Цікаво, що сказали б на це ті, що проповідують з екрана добро і совість???

Яке добро?

Чия совість?

Он на смітнику бомжиха з дитиною розклали вогнище — гріються. А ввечері вкладуться спати в дірявому брезентовому наметі. І нічия совість не прокинулася, щоб винести їм бодай укривало.

Брехня. Усе брехня. Скрізь брехня. Від малого — до великого.

І стандарти багаторазового користування на всі випадки життя.

Що я верзу? Я п'яна.

...А він вкотре поміняв телефон.

Ховається, дрантя.

29 січня 200...

І все ж... чому між людьми можлива гармонія, хоча й нетривала... або дуже тривала, але можлива? Куди вона потім зникає? Видозмінюється? Чи що з нею відбувається?

Вона,

люба моя,

атрофується,

випаровується,

розчиняється,

щезає,

вивітрюється,

вмирає,

мовчки покидає нас.

Цікаво, людство засвоїло так багато знань, зробило винаходи, вивчило так багато слів, довчає Всесвіт — а не знає елементарних речей: не знає процесу розлюблення одною людиною іншої.

Невже і справді все зводиться до банальної хімічної реакції певних хімічних елементів в організмі?

Ні. Ця дурна, псевдолюдяна, нібито наукова, теорія така ж фальшива — як розвінчаний міф про те, що біг продовжує життя, що нервові клітини не відновлюються, що земля тримається на трьох китах, а коров'яче масло шкідливе для здоров'я.

Людству невигідно проповідувати сталість, стабільність, плекати, леліяти, колисати, що там іще з ним робити, щоб уберегти тривке кохання двох.

Це не дає прибутків.

Тому людство придумало й меценатствує зраді, брехні й обману.

На цьому можна заробити шалені гроші.

Шалене кохання грошей не додає і щастя не примножує.

Крапка.

12-20 липня, на відпочинку в горах. У мене щось із легенями. Лікарі порекомендували гори, повітря й свіже молоко.

...Десь тут шастають ночами чорти, або, по-тутешньому, гонихмарники, триюди, нудять світом розплетені нявки, а таємне людське ворожіння — мольфарство — зупиняє грози. Потім на все це народжується якийсь нетутешній Коцюбинський чи Хоткевич — і змушує багатьох із нас вдаватися в містику чи, принаймні, шукати на карті містичні точки для свого духу, як еротичні зони на тілі.

... Ось і я сиджу на самій маківці світу — на горі Посіч (дуже вже вона посічена верем'ям, тобто погодою, кажуть тут) — і світ мене справді не обходить.

І, якщо по правді, справа далеко не в легенях чи, точніше, не тільки в легенях.

Мовою модерну це звучить «релаксація», а може, іntermezzo.

Учора старий-старезний, але ще здоровісінький, гуцул з-під Верховини розгрібав жарини ватри й розказував своє — «три годи до дев'яностки» — довге і ненабридне життя.

Мені страшенно цікаво, як можна жити так довго, не втратити почуття гумору й позитивної енергетики.

— Дочко, щодня дрібку овечого масла на голову і масла в жолудок натще — і ще можу дріботіти «гуцулку» на весіллі. Бо чуюся чоловіком.

— Діду, як то масло на голову?!

— Як — як?! — дивується тепер уже мені: — Помастити чупер, ну; волос по-вашому, втерти масло у шкіру — такий масаж, що але де тобі! А в маслі, знаєш, скілько грав! І дохторів до смерти не треба. Але мене точить одне...

— Діду, а як любов у вашому житті... була любов?

— А це що таке? Любив, скілько хотів і міг.

— I багатьох?

Дід сміється з-під розкішних сивих вусів:

— Кого хотів і чув, що мене хочуть.

— А чим чули?

— Як чим?! Смішна! Серцем.

— А як це можна чути?

Дід розгрібає жар, ніби й уваги на мене не звертає:

— А цему, дочко, ніхто не може навчити.

— А що ви робили, як любов минала?

— Нічого не робив, бо приходила друга.

— Як ви думаєте, діду, чому любов минає?

— По цему видко, що ти, дочко, велика безбожниця, бо не читала Біблії. А там сказано, що любов не минає ніколи. А як ти питаєш про тілесну любов, то вона минає, бо всьому приходить рачинець: людині, тварині, дереву й любові.

— А що таке «рачинець»?

— Кінець. Строк.

— Діду, а хіба погано пізнати в житті лиш одну любов, щоб більше було не треба?

— Як то пізнати одну любов?! - Дід ходить навколо дотліваючого вогнища і здивовано дивиться на мене:

— Ти що, не знаєш, що один день погоди не робить? Любов — це один день, один кусень хліба, одне горня води. Хіба ти за одним куснем можеш пізнати повний його смак чи набутися одним днем верем'я?

Я сміюся, не ховаючись, ніби радію власному відкриттю:

— Діду, так то ж розпуста.

— Е, ні-і-і... Серце уміє розпізнавати, що є любов, а що пустоти.

Р.S.

За ці дні старий гуцул мене не наблизив ні до чого, як до думки, що все конечне, крім любові. За минулою приходить наступна, наступна міняє попередню — і так доти, поки не прийде й тобі «рачинець». Тобто вийде твій термін.