Мисливськi усмiшки (збiрка) - Вишня Остап - Страница 11

Як свою дитину? - та й замовкли. Позiхнули й сказали один одному:

- Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами. Лаштуімося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, - постала, отже, проблема, де гуску приткнути.

Їхали ми у м'якому вагонi.

Приятель таки додумався.

- Я, - каже, - вiзьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше - сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона занепокоїться!

- Ну, - кажу, - добре!

Полягали.

Прокинувся я вранцi, дивлюсь - сидить мiй приятель, спустивши iз верхньої полицi ноги, й мугиче:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?

- Чого, - питаю, - такої сумної та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягаі позад себе руку, щось таке бере й показуі. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.

- Упокоїлась, - питаю. - Як же це так?

- Виходить, - каже, - приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, - скорше сторожко я сплю! I от бачиш!

- Та бачу, - кажу. - То ти й спiвав би вже:

Чом вас лихо не приспало,

Як я дику гуску?

Дискусiї про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюваннi, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїїлася власною смертю, тобто вона дохла, - тривали недовго.

Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч i на крило, а проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляіться з пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла.

А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м'якому вагонi, в поїздi Куп'янка - Харкiв, забути i нiкому не говорити.

Так i зробили.

Гуску з'їли по приїздi на другий день.

Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неї крила, стулила їх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.

Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:

- Дякую тобi, моі серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моі серденько, скромний подарунок.

Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину.

А вона його поцiлувала.

Як вороги взагалi весняної охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.

Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи.

Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.

Дика гуска - птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неї важко.

Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, - але що то за полювання, коли воно випадкове.

Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховуі, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою!

Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви:

- Тигряча смерть!

Одної благодатної осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому.

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше.

Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi пiд ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi.

Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.

Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже:

- Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска - звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неї нiкоторого способу нiт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецької вiйни, чи пiсля гапонської. Нi, мать-таки, пiсля гапонської! Так-так, пiсля гапонської, бо пiсля турецької я ще парубком був, а пiсля гапонської Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонської, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неї, а озеро, ви ж знаіте, хоч i велике, так неглибоке, - поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн...

- Ну, й настрiляв?- з цiкавiстю запитали ми.

- Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приїхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiію бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший!

Ми вхопилися за цей спосiб.

Дiстали пiдходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси.

Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана...

Поставили ми її в недiлю.

А на другу недiлю мав приїхати й я, - передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.

Я приїхав у суботу надвечiр.

- Гуси вже, - каже менi приятель - появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться бiля неї сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, - питаі приятель, - жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як?

- Сiдай, - кажу, - ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка.

- Добре!

Так от ми й вирiшили.

Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.

Вискочило це правило у нас тодi з голови.

Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.

Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом - не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!

Перед свiтом вийшли.

Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiі (на випадок - змерзне!).

Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив...

Одвiз я його до бочки.

Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.

Посадив i поплив до берега.

Не встиг од'їхати метрiв з пiвсотнi, чую - гукаі:

- За твоі здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.

Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:

- Рррятуйте! - крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!

- Бреди, - кричу, - до берега!

- Не вибреду!! - кричить. - Мулько!

Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна - I до бочки...

Пiд'їздимо, - бочка плаваі, а приятель усе чогось поринути хоче.

- Чого ти нiби пiрнути хочеш? - питаімо.

- Р-р-р-ушниця пiрнула!

- Ну, вилазь уже на човна!

- А р-рушнпця?

- Потiм рушниця!

Втягли ми його на човна, транспортували до берега.

Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.

А тут уже й сонечко виткнулося...

Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.

- Чого тебе, - питаю я в приятеля, - чорти перекинули?

- Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!