97 - Кулиш Николай Гуриевич - Страница 4

П а р а с к а. А сам ти що — боїшся?

С м и к (тоді). Авжеж боїться.

К о п и с т к а. Народнеє ж добро…

С м и к. Куркульського самогону вилити боїться!.. Аякже! Це ж святе причастя Гирине, а Мусієве добро.

По цих словах аж крекнув К о п и с т к а.

Схопив недопиту пляшку — підійшов до помийниці та й узявся виливати.

Тиша в хаті стала. Всі до Копистки повернулись, аж витягайсь.

Як уже вилив Мусій самогон, підійшов до помийниці Д і д Ю х и м.

Постояв, подививсь і усміхнувся:

— Горе нам… та й ми ж сукині сини! К о п и с т к а. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято!

Вася на дверях:

— Дядю Мусію! Монашки у Гирі… Акафіста вже читають… Людей повен двір… Кажуть, од архирея прийшли з благословенням.

Завіса

ДІЯ ДРУГА

У Гириній хаті Ч е р н и ц і акафіста читали. Ж і н к и приспівували:

— Радуйся, невєсто неневєстная.

У порога глухонімий Л а р и в о н на сторожі стояв, темний, високий, з дрючком у руках. Мугикав:

— Го-гег-гу-ги-и…

Шепотіли жінки:

— Чули, що монашки казали?

— Аякже! У монастирі коні стоять, ігуменю замучено…

— А чули, знаки на небі появилися?

— Аякже! Хрест зоряний вночі й титла огняні, щоб ополчалися на комунію…

— А правда, що в одного чоловіка дитина народилася, стали хрестити, а воно на сокиру обернулося?

— На канат, я чула. Це знак тому, що багато ще люду загине на шибеницях…

— А сокира — то на кров, кажуть…

Приспівували:

— Радуйся, невєсто неневєстная!

Гомоніли тихо чоловіки:

— Бачили, половина комнезамів пухлі ходять?

— Аякже! Стоножку Івана питав, чом їх не рятує комуна.

— Ну?

— Мовчить.

— Невже мовчить?

— Ані слова. Мовчить та ще гірше пухне.

— Кумедія, хи-хи-хи…

— Отож, кажу, чи чужого хліба об’ївся, кхи-кхи-кхи…

Приспівували:

— Радуйся, невєсто неневєстная!

— Собак їдять.

— Так їм!

— Котів.

— Отак їм!

— Радуйся, невєсто неневєстная!

Задзвонив годинник. Хтось почислив:

— Раз, два, три… сім, вісім.

Г и р я вийшов із другої хати:

— Кінчайте, сестриці, бо вже ніч.

Всі загомоніли:

— А пора!

— Авжеж, пора!

Стали розходитись.

— Спасибі, сестриці, за акафіста!

- І вам (до Гирі), Гнате Архиповичу! За просвіщеніє…

У сінях.

— А сніг! А мете!

Розійшлися. Монашки як тіні. Тихо погасили свічечки, безгучно вийшли в другу хату. Г и р я підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах йому:

— Ну, а ти чого стоїш? Цібе на сторожу!.. Що? Ага, пайку ждеш, їсти хочеш. Дам, дам… Тільки трошки дам, щоб не спав та злий був. Краще будеш стерегти… (Причинив двері в чуланчик, гукнув). Лизю! Уріж там Ларивонові скибку хліба. Чуєш?

Увійшла Л и з я у шовковій юпці, на високих каблуках. Г и р я до неї:

— Уріж, кажу, Л а р и в о н о в і… Та що це ти моду взяла прибиратися щовечора, як на весілля? Що це за норови на тебе напали?

Л и з я. Які там норови? Ще що видумайте!

Г и р я. Та ще й набілилася?

Л и з я. Пхи!.. Ще що видумайте!

Г и р я. Зараз скинь! Люди приходять акафіста слухати, а вона… Одразу чутки рознесуть, що ми барахла за хліб наміняли.

Л и з я. Та коли ж я приберуся? Вже два тижні, як той акафіст читається…

Г и р я. Тоді, як голод перестане, а тепер не смій!

Л и з я. Пхи! Як голод перестане. Ще що видумайте! Он Килька Годованого щодня прибирається.

Г и р я (повів очима). Я тобі кажу. Чуєш?

Л и з я взялася краяти хліб.

Багато не ріж! Та не криши, чуєш?.. Дай-но сюди крихти!

Л и з я одкинула ножа.

Та не сердься! От повечеряємо, тоді й прибирайся. Занавісь вікна й хорошись собі хоч до ранку, аби тільки ніхто не бачив…

Л и з я. Та я тільки приміряла, а ви вже й на крик.

Г и р я. Ну годі, не сердься! Бач, усього понамінював тобі.

Л и з я. Пхи! Он у Кильки Годованого барахла ще більш нашого. У неї пахощі французькі й гітара…

Г и р я. Ну нічого. От скоро я поїду в город і куплю тобі, знаєш, що?

Л и з я. А що?

Г и р я. Ану, вгадай.

Л и з я. Пхи! Стану я ще вгадувати.

Г и р я. Дуреня ти! Грамофон тобі куплю. Кажуть, що дешево стоїть — півпуда ячменю.

Л и з я. Папашо! От аби ви купили мені духів… У такому гранчастому бутлику. Що запашні — міри нема! Ось понюхайте. (Дала йому хусточку). Килька побризкала.

Г и р я (понюхав хусточку). Ти ба, й справді пахуще яке, немов миро церковне. Ти розпитай Годованих, де вони купували. Поїду в город і тобі куплю.

Замугикав глухонімий. Г и р я до нього:

— Зараз дам!..

Л и з я. І навіщо ото закликаєте його в хату! Вошей на йому, грязюки, що й страшно дивитись… А смердить!..

Г и р я. Він акафіста стеріг, старців не пускав…

Л и з я. Ой, їй-бо, не можу дихати! Пху, як з барлоги! Утечу!

Г и р я. Не показуй виду, а то ще розсердиться! Ти не дивись, що він глухий і німий. Норовистий, а злий! Правда, дядюго, що хоть дурний, а злий?.. Ну, на тобі твою пайку… Та перехрести лоба, глуха манія… Де вже там! Підожди, хоть я за тебе помолюсь. (Повернувсь до божниці). Отче всіх, на тя вповаємо, і ти даєш нам пищу…

Тихо, через силу ввійшла О р и н а. Лизька накрила хліб рушником:

— Папашо! О р и н а!..

Г и р я (обернувся, заступив хліб). Ти знов приперлась?

О р и н а. Драстуйте-драстуйте, татонько мій рідний!.. Хоч шматочок дайте!

Г и р я. Скільки я тобі казав, що нема в мене хліба! Сам голодний сидю.

О р и н а. Хоч шкуриночку, мій боженько…

Г и р я. Тобі що сказано?! Нема!

О р и н а. Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг… Що вже набридло його їсти.

Л и з я. Ідіть з хати, бо холоду нанесли…

О р и н а. Хоч гарячої водиці, щоб погрітися. Ой любі мої, золоті мої, я ж у вас колись служила, хату мазала і тебе, моя доню, няньчила… Доглядала, доглядала, як свою рідну. Та все тобі співала оцієї, як її… Пам’ятаєш?.. (Заспівала).

М’ята моя рум’яная,

Дитя моє коханеє.

Г и р я. Кажу тобі — хліба нема! І не буде!.. До комуни йди!

О р и н а. Хоч капельку, хоч посидіти, бо вдома ж холодно-холодно… Я тільки хвилиночку, я тільки отак рученьками до тепленького, бо вже, здається, цілий вік сніг іде… (Торкнулася пучками комина).

Г и р я (як не визвіриться). Буду з тобою ще панькатися! Геть, собача печінко, з хати! Чуєш?

Посунулась О р и н а в сіни. Коли тут Ларивон до неї мугика, тиче їй у руки свою пайку хліба. Вийшли.

Л и з я. Чи не симпатія вона йому! (Зареготалась).

Г и р я (плюнув). Пху! Ти диви на його, на глуху манію… Та куди ж це він? Оце так сторія! Собак покрали, а тут ще й сторож за старчихою побіг.

Л а р и в о н вернувся. На голові й на плечах сніг.

(До його). Дурний ти, як беркові штани! Та не реви, як той віл… Оддав хліб, тим і здобрій. Більше не дам! Не дам, не дам!.. Бо ще понесеш якійсь симпатії, а вона й розбовкає на все село, що в мене є хліб… Цібе на сторожу — ніч!.. Підожди, я сам за тобою вийду та покажу, де стояти й ходити, щоб і церкви доглядав, і моє добро стеріг… А ти, Лизю, постели мені в цій хаті, бо тут зручніше буде з вікон поглядати. (Вийшов за Л а р и в о н ом).

Л и з я занавісила вікна, принесла дві подушки, кожух. Потім вийняла люстерко і почала виглядатись. Заспівала:

Об чом, дєво, плачеш,

Об чом сльози ллєш.

Чобітками рип-рип увійшов П а н ь к о.

— Здрастуй, Лизько!

Л и з я. Паню!

П а н ь к о. А старий?

Л и з я. Цс-с… Вийшли до худоби… Та струси сніг, на якусь марюку похожий! (Почала сама трусити}.

П а н ь к о. Дурниці! Не чіпляйсь хоть ти…

Л и з я. Диви, який сердитий! Яка це муха тебе вкусила?

П а н ь к о. Не муха, Лизько, а… (Потер лоба). Слиш… дай шамати, Лизю!.. Зранку не їв.