Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 93

Довбуш говорив це якось особливо м'яко, особливо чуло, але… До опришків це не доходило. Обличчя їх були якісь суворі. Видимо, вони не сподівалися, ніяк не сподівалися вчути від свого отамана таке.

Загальну думку висловив Федір Джамиджук:

— То все дуже добре. Лиш я хтів би знати, най, Так кажім, вни нас іздиб'ют де. Ци й вони нас так само пожаліют, єк наш вотаман їх пожалів? От ми видитси, не. Вістрилєют, єк кутюг.

Це Федір. А за ним обзивається його брат:

— То тепер так тра рахувати, пане втамане, шо ти сам своєв руков свої побратими пострілєв.

Інші опришки нічого не сказали, але видно було по їх обличчях, що ніхто, ні один, не зрозумів його вчинку і кожний його осудив. Похитнулася репутація Довбуша. Нові опришки говіркували:

— Так отакий ваш Довбуш? Наговорили, наговорили — а ми гадали дійсно… А вно…

Старі теж не похвалювали:

— Замнєкий наш втаман. У нашім ділі мнєкому не мож бути. У нашім ділі або ти, або тебе.

— Дивний він єкийс… Гайдамаки єкіс ме по голові ходе… Та й шоби панів бити, а добра не брати. Єк же то може бути? Пана забив, добро забрав — от!

— Іван… Тот би такий не був.

— О… Тот би не спускав нікому.

Олекса не чує сих розмов, але знає, що вони мають місце. Сам же він чує зараз себе якось дивно фізично, мов по якій хворобі: отак би ліг і спав. А морально — тиха якась ясність запанувала в усій істоті… Благостно якось так стало… І наче хтось увесь час співає гарну-гарну пісню, а ладан, ота пахуча з невідомих стран смола, стелиться довкола і всюди — і під ногами внизу, і вгорі замість хмар, і все-все наповнили якісь запахи дивні…

Хотілося тиші… Щоб Єлена щось балакала таке от собі, жіноче… а Олексик стругав би патичок… а я би ліг отак і дививси кудас… і відпочивав би…

Пустив хлопців на тиждень погуляти. Гроші тепер завелись, і хлопці аж горять їх швидше пропити.

Призначив день і місце зборів, а сам побіг до Ясеня.

Велика несподіванка ждала його вдома. ні жінки, ні дитини не було. Хата замкнена. Спочатку думав, кудись вийшла, але одного погляду на двір та й на саму хату досить було, аби побачити, що хата стоїть замкнена давно.

Побіг до сусідів. Кажуть, хлопчик захворів сильно, і Єлена повезла його до Печеніжина.

— Казала, що там ніби керниця є така, що єк відкупати хлопцє, то подужієт.

— Аз чого захворів хлопець?

— Ци ми знаємо? Єк прийшов з полонини, таки відразу й занедужєв.

Новий удар. Це ж Олекса потяг дитя на полонину, відтак довірив Гаштуракові. Може, той застудив де дитину, може, впало з коня, може, звір ізлєкав…

І, мабуть, сильно захворів хлопчик, коли Єлена забула все, всю небезпеку і пішла, аби скупати дитя в дебрській криниці.

Потік печеніжинський тече в однім місці глибоко запалим руслом, мов у пропасті. Понад потоком є добре витоптана стежка, яка приводить до кітловини, оточеної величезним камінням. В один із таких каменів врізано великий дерев'яний хрест, помальований начервоно, а під ним широка криниця. От це і єсть дебрська.

Коли стати коло неї й дивитися мінутку, то можна побачити, що вода в ній не прибуває безперервно, а якось по-інакшому. Нема-нема води, а потім нараз вибухне велика така кругла куля води, перемішаної з піском, дрібним каміннячком. Наче якесь сите звіря вилазить із криниці задом.

Частину піску вода уносить, частина зараз же осідає, бо пісок важкий, — і вода знов чиста, прозора. Перед криницею поміст, огороджений перилами, — це для церковної процесії, яка виходить сюди святити воду.

Населення Печеніжина — та й не тільки Печеніжина — вірило, що як викупатися у цій криниці натщесерце і то власне так, щоби кидатися (тричі) в воду в той самий момент, коли показується та хвиля, то всяка хвороба минеться.

Викупавшися, хворий зоставляє, звичайно, тут же й шмаття, в якому прийшов, властиво сорочку. Був певен, що разом із тим залишає і хворобу. Тому на поруччях помосту можна було бачити сорочки всякої якості, віку й степенів розпаду: висіли й цілком нові, й старенькі, а часом і саме ганчір'я. Нову сорочку вішав той, хто думав сим краще умилостивити доброго духа криниці.

І ніхто тих сорочок не займав, ніхто на них не ласувався, хоч часом висіли новісінькі й гарні. Навіть поговірка була в селі: «То такий злодій, шо би й з дебрськой сорочку вкрав».

Вірила й Єлена у всецілющу силу дебрської криниці; тому, коли Олексик захворів, метався в жару, а ніхто нічим не міг допомогти, — рішила махнути рукою на всякі небезпеки й піти. Якби був батько у дитини, то, може би, він що порадив. Але у нас дитина живе без батька, а жінка без мужа.

Сіла верхи на коня, взяла дитину на руки й так доїхала аж до Печеніжина. Коли злазила з коня, руки так омліли, що не могла їх зігнути.

Приїхала не криючись, не ховаючись, в якійсь вірі, що хвора дитина змилостивить усяке серце. Тому ще не встигла гаразд і заїхати, як у панському дворі було відомо, що явилася Довбушиха…

— О… Це добре… Вона у мене буде за закладничку. Матиму чим пригрозити отому збуєві. Зрештою недовго погуляє молодчик — скоро зателіпається. І вона певне з ним.

Це було саме в момент появи Пшелуського, коли ото пани взагалі підняли голову, а в тім числі й пан ловчий курський.

Рано-вранці, ще тільки почало сіріти, винесла Єлена хлопчика. Дитя було гаряче, як вогонь, і металося на руках, щосекунди облизуючи сухі губенята сухим язиком.

Стомлена, виснажена безсонними ночами, Єлена ледве пересувала ноги.

Знизу, в отому проваллі, дуже холодно. Сиро… Як його купати дитя у такому холоді? Але що ж — треба.

Роздягла, підождала хвилю — й занурила туди хлопчика. Забилося дитя у неї в руках, мало не впустила… Говорила ласкаві слова, обтулила шматов, притиснула до грудей, чекала слідуючої хвилі.

— А ти що тут робиш, дияволице?

Три гайдуки схопили її.

— Дитина!.. Дитина моя! — кричала і судорожно рвалася Єлена, але її зв'язали. Хлопчика гайдук узяв і потарабанив, як поліняку, наверх.

Замкнули і матір, і дитину в темний сирий льох.

Просила, кричала, волосся рвала на собі, щоб випустили, бб дитя хворе, бо дитя задихається, — ніхто й не чув навіть.

Коли Довбуш розправився з Рушелем і ця вістка дійшла до пана Кшивокольського — зрозумів пан ловчий курський, що занадто рано повірив у всемогутність Пшелуського, що боротьба буде затяжна й ще невідомо, хто кого.

В той же день приказав освободити Єлену. Але коли їй прийшли це сказати, вона вже нічого не чула, сиділа над трупиком, зціпивши руки, й не реагувала ні на що. Їй кажуть, що вона вільна і може йти, куди хоче, а вона не поверне й голови. Її підштовхують, аби встала, а вона лише пересмикне плечима й сидить далі.

Аж коли один з гайдуків узяв трупик, вона скрикнула і вхопилася за сина. Взяла його на руки, мов колишучи, і вийшла.

Дитя поховали. Ні разу не заплакала, нічого не сказала. А коли засипали могилку, пішла з кладовища.

— Д'хаті будеш су пусувати? — питала стара Катерина.

Єлена кивнула липі головою. Не сказала нікому ні прощайте, ніщо — попленталася стежкою, спотикаючися немічними ногами.

Як вона йшла, якими шляхами — невідомо. Блудила, мабуть, бо розминулася з Олексою.

Олекса, як тільки почув, що Єлена в Печеніжині, кинувся бігти туди, але зупинився. А що як Єлену й дитя арештовано? Що я зроблю сам? Легіні зберуться лише через тиждень — се дуже довго. Що робити? Що робити?

І цей сильний чоловік прямо відходив від розуму.

Хоч би одна людина в допомогу. Хоч би хто-небудь…

Нараз згадав. Мав же сестру, що ото жила в Ямній. Була за Орфенюком, але повдовіла. Мала одного сина, Павла, хлопця доброго, рослого. Так і горить до опришківства, але мати не пускає. Не раз Павло казав Олексі, що втече від матері під дядькову руку, але Олекса не хотів робити сестрі прикрості. Тепер рішив побігти до Ямної і взяти Павла на цю виправу до Печеніжина. Сестра, очевидно, [упиралась] руками й ногами. Даремно Олекса їй казав, що бере Павла не на розбій, а тільки як поміч у такій тяжкій пригоді,— Орфенючка нічого не хотіла слухати.