Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 76

Впрочім, скоро увага всіх присутніх, хто не стратив притомності, звернулася в той бік, де був господар. Розхристаний, дикий, він затіяв якусь штуку й велів принести пару пістолетів.

Хто тверезіший, починав передчувати, що там, де огниста зброя попадає в п'яні руки, там добра не жди. Хто відважніший, почав потроху вже посуватися до дверей, аби чмихнути в потрібну хвилину геть.

— Кинь, пане Костянтине! Ти випив, рука нетверда.

— У кого рука нетверда? У мене? А хто це каже? Ано, нехай спробує…

І пан Злотніцький, узявшися в боки, оглядав усіх соколиним зором.

— Що?.. Нема охотників? Тож то. А яка в мене рука. — зараз вам покажу. Гей, Яся сюди. Під стіну його, й поставте йому бокал із вином на голову.

Ясь (тут ніхто не звав його Івасем) зблід і одразу почав труситися. Безсило поглядав він довкола себе, як загнане звірятко. Але довкола були все чужі, п'яні, на яких страшно було дивитися.

Гайдук смикнув хлопця за рукав. Це був той немилосердний Семен, якого так боялася матуся й сам Івась. Він не знав, Івась, що його мати була ще молода й гарна, що цей Семен підсипався до неї, дістав одкоша й от тепер мстився й на матері, й на синові.

— Чи ти не чуєш, що пан кажуть?

Івась затріпався весь і несвідомо почав одривати своїми рученятами величезні лапи гайдука.

— …я не хочу… пусти мене… мамо…

Пан Злотніцький, червоний, обважнілий, нетерпеливився:

— Чи довго там?

Він хотів показати гостям, що всі його прикази виконуються блискавично, отже, його система тримання хлопів у їжових рукавицях правильна. Семен коцнув хлоп'я під підборіддя. Кров показалася з уст. Він замукав, як теля, і перестав рватися.

Пан Фількевич на правах приятеля хотів був відібрати пістоля у Злотніцького.

— Кинь, кинь, пане Костянтине! Всі ми знаємо, що ти добрий стрілець, але по-тверезому.

— Хіба я п'яний? О, мене не так-то легко напоїти. Я всіх вас положу, а сам буду, як канарок. А як я стріляю, я вам зараз покажу.

Пан Фількевич моргнув. Двоє шляхтичів підскочили й хапнули пана Злотніцького, як хто попав.

— Чекай-но, брацішку… кинь…

Але пан Злотніцький мов сказився. Він так тріпнув собою, що шляхтичі, не особливо, правда, тверді на ногах, розлетілися в усі боки.

— Що?.. Жартувати зі мною?.. Я не для жартів уроджений…

— Пхі, сатана. Хай тобі чорт, аби з тобою хто жартував… А ви, панове-браття, чого стоїте. На ваших очах готове статися убийство, а ви дивитеся мовчки.

Якась сильно підхмелена істота обізвалася вельми незадоволеним голосом:

— Чому вже й смертовбивство? Ми знаємо пана Костянтина за доброго стрільця. Зрештою, тут не двіста кроків, а несповна двадцять.

І, як часто буває, одна фраза рішила справу. Ніхто вже більше не протестував, побіда зосталася за паном Костянтином.

— Я паннам корки відбивав у танці! — хвастав він.

Івася посадили під стіну, бо стояти він не міг. На звішену голову ладили кубок із вином. Кубок не хотів стояти. Семен знову вдарив Івася кулаком під підборіддя.

— Пан кажуть — держи голову рівно, то й маєш держати, щеня…

Семен аж усміхався про себе, думаючи, як то завиє Мокрина, коли їй скажуть, що Яся вбив пан.

Ніхто не думав, що власне коїться на очах. Кожне лізло вперед, аби видніше. «Зіб'є чи не зіб'є?» — вертілося в кождій голові і ні в одній не вертілося — а що ж буде, коли не зіб'є.

Івась підняв смертельною блідістю вкрите личко. Там усе було біле — і ніс, і губи, і навіть ніби очі самі. Тільки з кінців уст висіли, мов тонкі вуса, дві струйки чорної крові. Очі були розкриті, але Івась не бачив ними нічого. Як сомнамбул, він тримався в тому положенню, в яке його поставила чужа рука.

Пан Злотніцький скинув верхній одяг, поправив порох на полиці й почав цілитися. Лице стало серйозним і наче навіть осмисленим.

Цілився довго… Хтось навіть устиг сказати: «Довго цілиться — кепський знак…»

Одну хвильку навіть здавалося, що пан Злотніцький опустить пістоля і з реготом скаже:

«А що? Добре я собі з вас усіх зажартував».

Але в цей момент пролунав постріл. Наче аж охнула вся п'яна зала. Всі очі були звернені на Івася.

А він… хилиться… хилиться… і впав півбоком на долівку. В самім центрі чола куля пробила дірку і звідти виступила одна, тільки одна крапелинка крові. Це була та, що переповнила чашу терпіння.

Постав крик. Майже всі кинулися до дверей. Пан Злотніцький кричав:

— Панове! В чім річ? Ну хибив, ну заплачу кому слід і скільки слід. Невже через таку дурницю переривати собі забаву?

Але його ніхто не слухав, і не пройшло мінути, як зала опустіла. Зосталися тільки ті, хто не мав сили піднятися.

Пізно вночі принесли до Мокрини трупик її сина. Вона глянула…

Щось до неї говорили, співчували, але вона нічого не чула. Стискаючи плечима, порозходилися всі, й зостала Мокрина сама.

Мовчки, без слів, роздягла свого хлопчика, обмила. Потім одягла у все чистеньке, поклала на стіл, зложила маленькі рученята…

Довго дивилася. І все мовчки, без слів і без молитв… Раз тільки глянула на образ якимось дивним, особливим поглядом — і вийшла з хати. Отак, як стояла. Ні на голову не взяла нічого, ні на плечі, ні на ноги. Так як стояла, так і пішла, зоставивши трупик на столі й свічечку коло нього.

Мала, мабуть, рацію, бо в кілька хвилин по тім, як вона зачинила за собою двері, прийшли двоє гайдуків її арештувати…

Мокрина знала, що Гуцульщина лежить на південь, бачила часом гуцулів у Станіславі на ринку, але куди йти, кого питати — нічого того не знала. Знала тільки одно ім'я — Довбуш. Один тільки цей звук знала і вірила, що він виведе її, як Ізраїля стовп огненний у пустелі. І не помилилася. Довідалася одразу, що сам Довбуш родом із Печеніжина, що Печеніжин недалеко Коломиї, що там і досі живуть Довбушеві батько й мати і що, очевидно, найскоріше іменно вони можуть сказати, де їх син. Дійшла. Добилася до Печеніжина, знайшла старого Василя, але, на диво, заявив старий, що іменно він нічого не знає про сина.

— Ци він, гадаш, на оннім місці сидит? Ци в него хата? Таже він літит горами, єк орев. Дес у горах го шукати — лиш де? Ти, молодице, ліпше звержси того. Де тобі йти самій у гори? Мушшінин та й тот не видважитси сам у гори йти, а ти, рахувати, молодица. Та де-е!.. Звір ті роз'їст.

— Покажіть мені, в який бік іти.

— Ой, не прубуй, молодице. Там і такий, що знає, ме блудькати чєсом, аж і смерті пожиєт. Ти не знаєш, іке там. Скали, дебри, ліси непроходимі, жерепи. Доріг там нема, стежок нема. Та шо говорити…

— Я піду…

— Ні, молодице, не підеш. Та й гори — ци вни малі? Таже то тисячі миль… Де шукати? В котрий бік іти? Зрештов, не так вни сі приховують, вопришки, аби котрий-будь їх міг знати. Може, десік разів ти будеш іти попри них, а не спостережеш.

— Я таки піду…

І скільки не бився Василь, скільки не вговорювала стара Катерина, відповідь була одна: «Я піду…»

Може, так і пішла би Мокрина у саму у безвість, але несподівано трапився їй попутчик. І не один.

Від недавнього часу в селі блукався чужий чоловік. Одежа на ньому селянська ніби, доліська, хоч з обличчя на селянина не виглядав. Каже, що він із села Голоскова якогось, підданий якогось пана Карпінського Андрія. Сей пан, каже, такий лютий, такий лютий, що лютішого вже на світі нема. Неволить людей багато робити: і косити, і жати, і снопи возити, і толоки збиває (прихожий толоку називав «клака»).

— Думайте лиш, люде. Така тєжка у нас панщина, шо як село селом — ніхто не був у церкві. Бо то цалий тиждень робимо, а в неділю обрахунок. Хто не доробив, каже його економ замкнути. І мусиш сидіти до понеділка до досвіта. Рано в понеділок скоро світ — випустив, дав кілька буків і жене на панщину.