Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 50

— А що я хтів вас, отче, давно запитати, та все йкос…

— Що такого? Говори — я з охотою відповім, коли зможу.

— Та то… видите…

Хотілося оповісти всі перипетії, всі вагання і сумніви, всю ту важку дорогу, яку довелося пройти, але забракло слів, і Олекса бухнув прямо:

— Ци є Бог, ци нема?

Не було несподіваним для отця Кралевича се питання. Він знав, що рано чи пізно, а Олекса його йому задасть. І все ж, коли сей момент прийшов, отець Кралевич запнувся. Він почервонів, потім зблід і так уже блідим і зостався. Чекаючи того питання, отець Кралевич був приготовив цілу лекцію з вищого богословія, де з усіма хитрощами, як два і два чотири, доказувалося, що Бог таки дійсно єсть. І тепер побачив, що та лекція тут ні до чого, що тут треба говорити якось інакше.

«Але як? Що сказати? Розбити сумнівом сю просту душу, отруїти скептицизмом науки, яка сама ще підлягає скепсисові,— чи маю я на це право? Віра в Бога… Чи не ліпше було би найменувати її вірою в людину, в те найкраще, що в людині є, в те вічне, що заложене в душу? Відбери віру в Бога, в категоричний імператив — і відбереш разом із тим віру в гріх пролиття людської крові, в гріх поганого поводження з людиною, віру в необхідність благості, любові і всепрощення. Гуцулка говорить дитині: «Не роби так, бо то грішка», — і дитина розуміє, стережеться. Відберу я у неї Бога, відберу гріх — що вона, гуцулка, скаже дитині? Во ім'я чого буде вимагати послушенства? «Ах, дитино, дитино… Не роби так, бо то некрасиво. Бо то неґречно. Бо то не прийнято у порядних людей…»

Ні, ні, ні, ні… Проста віра прекрасна. Вона допомагає жити простим людям, дає їм вищі емоції, дає красу, дає вихід, а коли не вихід, то коєння терпінь, бодай ілюзію укоєння. Чи маю я, ущерблений чоловік, право руйнувати сю віру, висушувати се джерело втіхи й душевної відради? Ні, ні, ні… Тисячу разів — ні!» Вихром проносяться ці думки в голові священика — а гуцул дивиться, а гуцул чекає, а гуцул впився очима в лице і вичитує в ньому цю боротьбу, вагання, неспокій. «Ага… І ти сумніваєшся, як я. І ти роздумуєш, як я. Значить, і ти не віриш, як і я. Бо самий сумнів, крихітка сумніву, якась найменша його дробина — це вже невірство… І коли я, темний селюк, заплутався у своїх думках і не міг знайти відповіді, то це так тому й буть. А коли, от я бачу, й ти, високоосвічений, що прочитав тисячі книжок, що звідав глибини океану й преісподня землі,— коли й ти вагаєшся, коли й ти не знаєш, що відповісти, так, значить, його й справді нема».

І так і сиділи вони мовчки один проти одного з вихром думок у голові, жаліючи один одного, милостивлючися один над одним. «Я не буду руйнувати твоєї примітивної прекрасної віри…» — «А я не буду далі допитуватися, бо бачу, що тобі тяжко, і ще тим тяжче, що ти священик…»

Отець Кралевич мов прокинувся й почав ходити по хаті. Раз тому, що це дійсно була його звичка, а потім просто хотів укрити перед Олексою своє схвилювання.

Ходив, ходив… Потім підійшов, став і поклав Олексі руку на плече. Говорив тихим, зворушливим голосом.

— Слухай, голубе… Існують питання, котрих не повинен собі чоловік задавати, бо не зуміє, при всяких умовах не зуміє на них відповісти… Смисл буття… Скільки б ти не читав книжок; у яких би ти філософів не питався — ніщо тобі не поможе і смислу життя ти словом не оприділиш. І ніхто тобі його не вкаже, коли в тобі самому немає внутрішньої відповіді на те. А властиво, не відповіді, а відсутності запиту.

Діти не запитують про смисл життя. Не тому, що вони малі й глупі, а тому, що відчувають той смисл у творчості всього свого організму, знають кожним новим атомом, що прийшов із повітря з диханням, із землі з ягодою вишні, з усміхом матері, сонячним променем, звуком польоту ластівки над заснулим озером.

Не питають про смисл життя і мудрі старики, особливо серед вас, селян. Та й з нашого брата я зустрічав таких… Ті теж не питають про смисл пройденого шляху, коли його було пройдено чесно, щиро. Жив, працював, віддавав кесарево кесареві, а божіє Богу. Виховав і поженив дітей, діждався онуків — що ж іще? Благодарю тебе, Господа мого, що благ єси і дозволив мені мирно пройти стезю мою.

І тільки нам, людям середнього віку, присущі прокляті питання про смисл буття, про… Бога… Але ще раз кажу тобі: скільки б і кому б не задавав сих питань — мертве мовчання буде тобі відповіддю. Тут уже немає ні вчених, ні невчених — тут усі однаково безсилі. І навіть ті, що звуть себе освіченими, більше безсилі, ніж ви, щасливці, яким природа сама дає розуміння своїх тайн. Ми мусимо шукати його розуміння в хімічних ретортах, в наших машинах і приладах, а до вас воно приходить само, з отим зерном, що витягаєте ви з землі, з риком корови на полонинах, посвистом покетка.

Тому, як оце ти запитав мене, так само ж і я можу запитати тебе. І як ти не зможеш мені нічого відповісти, так і я тобі. По вірі вашій дасться вам. Віриш — значить, Бог є. Не віриш — значить, Бога нема, і ніхто вже тобі його не создасть. Буде порожнє місце у серці — і нічого вже більше ти там не поставиш…

Але холодно ходити з пусткою і непривітно. Як дитині без мами. Коли дитиноньці заболить щось або страшно стало — воно крикне: «Мамо…» А мати: «Я тут, дитиночко, не бійся…» І дитя вмовкне. Уже й ніжка перестала боліти, уже і не страшно нічого.

Так і тому, хто вірить. Вдарило його життя, страшно стало жити… «Господи. Де ти?» — «Я тут, дитино моя. Не бійся нічого…» І оросить теплі сльози вдячності, серце перестане тріпотітися.

А той невірний — кого закличе і кому повірить біль свій і розпач свій? Крикне слово призиву, а пустка лише розрегочеться луною порожнечі, дихне диханням запустіння, павук протче непрозоро-темну завісу свою…

Холодно, сумно тоді, Олексо… І страшно. Сам-один стоїш на високій горі й думаєш, що варто вітрові трохи дужче дмухнути — і злетиш ти у пропасть і розіб'єшся об камінь.

Тому, сину мій дорогий, не вгашай вогню. Єсть Бог, нема Бога — нехай се не тривожить твоєї душі. Тепла, тепла не викидай із серця, а решта все дасться вам. Будь таким же прекрасним у невірстві своїм, як був у вірі,— і благо ти будеш. Нема Бога — так тому й буть. А як він єсть і буде судити тебе на своєму суді — простить він тобі, всеблагий, невірство твоє і оселить в хоромах своїх.

Гарно говорив сапогівський єгомость, але відповіді точної, в одному слові, так-таки й не дав. Зрештою Олекса й не потребував її. Запит, звернений до священика, то була, властиво кажучи, лише формальність, бо відповідь дано було давно — в перший же момент сумніву. Але то все для себе. Назовні все зосталося по-старому. Олекса розумів, що невіру в чорта можна демонструвати на людях, але невіру в Бога краще зоставити в самому собі. Тим більше, що зараз же після цього поставало питання: ну добре, Бога нема, чорта нема — а що ж є?..

Нема нічого. Так як же так? І думка знову упиралася в тупик. Гуцул усе заселив. Навіть до порожньої стаї на зиму послав би жити мару. І от тільки небеса, такий величезний простір, де були обиталища такого великого і всемогутнього духа, мусили би нараз зостатися порожні. Це якось не пасує… Поодиноко все заперечувалося, а як звести разом докупи — свідомість не пускала далі. Не мирилася з порожнечею…

Про Бога більше розмов не здіймалося, але були інші питання, в яких чув отець Кралевич, що так само Олексу зачіпає з самої глибини й перевертає там щось таке, що, здавалося, було вже вияснене й здане в архів. Навіть знайомство з Довбушем почалося з того, що отець Кралевич збирався доказати гуцулові безсмисленість повстань. Але коли попробував це доказати, побачив, що у нього немає абсолютно аргументів, а ті, які єсть, Олекса збиває навіть не рухом, а щовчком якимось. Деякі аргументи, посилання на історичні приклади отець Кралевич навіть і не висував, бо бачив безцільність і волів за краще передивитися власні постулати. Показалося, що треба дещо перецінити, що вартість повстань міряється зовсім не ступенем їх удачливості. Коли оповідав Олексі про історію України й безконечне число її неудалих повстань, мусив зробити висновок, що все ж це знаменувало живу душу народу, його волю до життя.