Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 44

— То може бути. Я тому повірю, бо я самий був такий, шо лазив. У бутині робив-сми у Балтагулі, шє молодєком. То й так само у неділю йшли-сми на полонину й під горбічком кагла у комору. Спустили ми жердку у тоту каглу, та й я обібравси лізти: хтів-сме завстидати усіх легінів, шо вни такі та й збоєлиси. Ізліз я тов жердков у сам спід, став там на ривнім дні. Кагла тота була так файно обмурована, шо варт си дивити. А тако чорна — гет задиміла, закуріла димом кагла. Бо то опришки клали ватру у коморі, а дим ішов тов каглов.

Іду я далі. Прийшов єких п'єть кроків наперед тов каглов, див'юси — вже конец ті кагли. А успід іде дєра, у комору, ади. Та лише я, браччіки, аби си спускати у дєру, у тоту комору, а то вити — Господи!.. Єк фухнет ід мені отак — ффф!.. Свічка ми у руках і згасла, лишився я потемці.

Господи! Єк дало мені пуду — волосє д'гори здіймало-си… То сме без памнєті вилеків наверх, аж там трохи очухавси.

— Чкода… Вже був-єс коло грошей.

— Най із тими грошима! Єк би був там пшов, то певно, шо й по мені було би.

— Ци було би, ци нє, а гроші би вже мав у руках. Та й ліз би вже не каглов, бо в коморі певно двері є надвір.

— Шо ж, я виджу, тебе кортит до тих грошей. Ой, не пробуй… Мене то вже ані раз не кортіло. А йк маїш охоту, то йдім. Я би й сегонє знайшов тоту деру, хіба би єї заломили та, може, глинами засипали бутинєне.

І багато взагалі страхів оповідали гуцули, але на Олексу всі ті перестороги не мали жодного впливу. Навіть навпаки: він іще наче з більшим завзяттям починав лазити усюди. Натрапляв часом на цікаві речі. Знайшов раз діру між камінням. І невелика така, можна і не помітити — чафинами заросла. Й Олекса наскочив випадково: нахилився чогось і почув, як дихнула струя дуже холодного повітря. Це зацікавило. Кинув туди камінь, прислухався… Камінь ударився об якусь терасу, потім полетів далі, знов ударився об виступ, знов полетів далі — і так чотири рази. Потім булькнув у воду. Заінтригований Олекса почав кидати туди каміння — і кожен раз був той же результат: чотири удари об чотири виступи й бульк у воду. Олекса попробував розширити вхід до того підземелля, щоб подивитися, що там є, але з того вже нічого не вийшло. Дірка була між дуже великими каміннями, і всі зусилля Олекси були надаремні. У результаті всіх отих лазінь було те, що Олекса пізнав гори, як рідко хто. З часом то обернулося у нього вже прямо в спорт. Він не брався уже пастушити на полонині, де раз був, і ставав на гірші умови, аби на нове місце. Хотів пізнати усі таємниці Чорногори. І дійняв своєї цілі більш-менш. Де була яка печера, де була яка глибока долина між скалами — він всюди вилазив, усюди поставив свої знаки. Сам не знав, навіщо це робить, але ставив, щоб по них знайти це місце вдруге.

У нього виробилася ціла система таких знаків. Камінь, звичайний камінь лежить серед моху, а для Олекси це вже знак. Передряпнута глибоко кора смереки, зломана певним способом гілка. Мало того. Коло основних знаків Олекса додумався ставити менші, контрольовані. Великий знак може бути порушений, зіпсутий — тоді менш помітний контрольний зоставить показання в силі.

Другий результат усіх тих екскурсій був такий, що Олекса перестав вірити у всяку чортовщину. Де він не лазив, куди не проникав — ніде не помічав і слідів якоїсь нечистої сили. Залізе в підземну печеру: холодно, правда, вогко, кістки якісь валяються — мабуть, звірина якась впала й не могла вилізти. Але щоб ото, як оповідають, фуфкало щось, аби якісь дива показувалися, якісь страхи — нічого того ніколи не бачив Олекса й перестав у те вірити. Підсміювався навіть, коли хто оповідав.

Це дивувало молодших і обурювало старших.

— Єк то? Старі люди оповідают, а якийсь смаркач буде тут іщє посмішковуватиси?

— Та й шо ж, єк я того ніколи не видів та не знаю.

— Молодий шє, то й не видів. А йк поживеш із моє, то шє й не того надивищси. Раз я пшов борсуки сокотити. Іду собі лісом і чую, шо диханія йкас пасе, звіринка йкас. Але я си того не боев: мав так сокиру у руках та пушинку малу.

Відходжу я на поле, уже там рівне, дивлюси — кутюга. І має куди піти, а не йде, лиш си крутит то туда то суда. Я тогди сокиров махнув, аби перетєв — а то нема нічого… Так у тім я три рази рубав сокиров — й тота, єк вітер, не ловитси нічого, то й вна, кутюга, рівно бігає. За четвертим разом я вже і сокиру верг та ухопив пушечку і стрілєти. Я си і злагодив та й лишень би палити — а вна в землю завертіласи та й пропала.

А далі кечери загуділи так, що зроду я не чув, аби так гуділо шо, як тогди. Та єк мні став чупер ви того, то мені си здавало, шо я чисто голий став.

Та й витак ік видти побіг, то так сми біг, шо було на два пальці шуми на мені, так-сми упрів. І я прибіг там ід товаришові, де-м мав бесіду із товаришем найтиси. І найшовси з товаришем і забивси так під бік, шо і не міг окємитиси до днини, — так мені страх стало.

А тот товариш мені каже: «Шо з тобов було, шо ти такий перепуджений, шо я тебе боєвси, йк ти йшов д'мині, так ти біг сильно». Товариш мене спитав, а я кажу: «Я такє й такє бачив-сми сеї ночі»… ВоІ А ти кажеш…

— А то так. Я зна-аю, — додає ще хто-небудь. — Я йшов раз із рибов, від міски, дес там вже було єк вопівночі. Див'юси — іде пес за мнов. Таки ступає в слід. Я кинув дручком, а то скочило в минівку. Та й я із страху єк прибіг, єк згримав у двері, то миє без памніти до хати пустили. Видиш? А ти кажеш…

І всі ці оповідання не робили жодного враження на Олексу, а більше приводили його в гумористичний настрій Раз за малим не били Олексу старі ґазди за таке поемі шковування. То було в свято, саме на Івана, коли то в полонинах аж роїться від людей. Особливо на таких, як Гаджіна, скажім, де багато усякого зела. Там і туя, невісточки, головатень, кучерєвець, нитота, грань, брустурник — все то помічні зела. Одні на людину, другі на худобу.

Ото й приходять люди за зіллям і лазять усюди. Молодші по скелях та урвистих просторах, а старші збирають по лісах або ломами. І коло стай людно в той день. Може, яка скотина й голодна стоїть, зате пастухам весело.

Зібралося і коло тої стаї, де був Олекса, народу чимало. Це було у Гропі. Ватажив там Шумеїв Фока з Єсенова. Коли горілочка розігріла умисли, підсилила фантазію — почали оповідати, хто якої вмів. Зійшлися, як водиться, на скарби. Фока Шумеїв оповідав, як він був за горою, возив бринзу на продаж.

— Попродав я бриндзю та й пшов собі вина си напити до їдної винарні. Проходжу туда, а там сидит за столом єкийс мадяр та й перед ним уже стіл мокрий від вина. П'є вино мадяр. Я сказав му «добридень», а він запрошєє мене, аби собі сів коло него. Я сів. Питаєси, видкив я. З Єсенова, кау. «Ги-ги-ги!.. Знаю я Єсенів, зна-аю… І людей там багато зна-аю. Срібнайчуків знаю, Данилюків… Шумея знаю». А я, кау, Шумеїв годованець. То він так си втішив, тот мадяр.

— Таже то, видев, не мадяр був, лиш таки наш чоловік.

— Ає… Лиш си по-мадярськи носив, то й я вже так — мадяр та й мадяр. Зачєв він оповідати усєкє. І про скарби: «Єк сі вийде зверхє на Чорногору, то видти, з заїрського боку на тім хребті, під самою Гомолов, є скала. А в ті скаЛі є зверхє під плитов закопані гроші. Нас там, — кае, — принесли раз трицєт легінів, що могли грошей, і там закопали. Тоті гроші,— кае, — чисті й мож їх узєти».

«Я там бувалий, — кау, — та й ту плиту знаю. Лиш вже тої плити нема. Тогди, — кау, — Василь Павлусевичів, таки наш єсенівський, узєв тоту плиту дес у долини». — «І гроші взєв?» — «За гроші не знаю. Видев, грошей не брав, бо єк був бінний, так бінний си й лишив». — «Чкода, — кае тот мадяр. — Тепер нема поправки на ті гроші — так вони й пропадут у землі. Але я тебе, — кае, — шє поправ'ю. Єк кінчаєси Гаджіла, више Кидроватої, то там зверхє є комора на чистім полі. Там є кагла. Дуже така кагла далеко йдет, але то нічо. Треба тов каглов лізти, аж ізлізеш у нашу кухню, шо ми собі їсти варили. А трохи далі з кухні піти, то там є наші леговища, де ми лежєли. А ше далі, то є комора і в ні шість путин грошей. То йк бис си дістав там, то мав бис із чого жити і самий, й діти, й діти від діти…»