Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 35

Отже, не диво, що ватаг імпонує хлопцям: не ножному з них за все своє життя доведеться вислужитися до звання ватага. Почесне й високе то звання у гуцулів. Се ж ватаг годує усе село; се ж він у порядку держить худібку людську, тобто весь достаток гуцула, яким він може проживити себе й свою сім'ю без поля, з убогим клаптем городу чи без нього, без ремесла або хоч і з ремесла, та без реальної змоги його використати.

Олекса стільки наслухався про ватага Гната від хлопців, що хотів уже його побачити, що воно там за чудо таке. Пастухи є і в Печені жині, але — не та марка. Пастух печеніжинський — це убогий кустар у порівнянні, з ватагом, директором великого виробничого заводу на полонинах.

Пастушки поглядають у бік стаї — чого ж досі не чути трембіти. Нетерпеливляться й вівці. Мов судної труби архангела, чекає все живе звуку трембіти на полонинах — і от дочекалися.

Зблизька, коли ревне тобі цей апарат над вухом, трудно признати його за інструмент музичний. Але тут, серед німих гірських просторів, на тлі верхів із розлогими скатертями-полонинами внизу; коло оцих отар овець, що округлими плямами вирисовуються по безконечнім трав'янім морі; тут, де сонце сідає за гострий верх і вже золотить нескупо краї, де повітря напоєне запахами й колишеться разом із звуками трембіти, — о, тут трембіта — чарівний інструмент, і немає кращого в світі. Затужить-заспіває одвічну просту мелодію пастушу — і здавить тобі серце солодкою тугою.

Що в ній, у цій мелодії? Нічого. Кілька нот. Проста вона, як рельєфи сих гір. У них теж одна лінія, дві — і вже весь контур. І коли порівняти з людським барокко чи якимось…надцятим Людовиком, де сотні ліній переплітаються в сітку й творять ніби рисунок — єдина лінія гірського рельєфу здається бідною. Але… хто б не був би ти, то коли раз бачив ту лінію контурів гір — вже ніколи її не забудеш. І в житті згадаєш, як найкращий свій спомин, і на постелі смертній, як жаль невсипущий, що розстаєшся з тою красою і ніколи вже більше її не побачиш. Так і мелодія пастушої трембіти. Нескладна вона, кілька звуків у ній, але чому ж вони так хапають за серце? Чому і радість, і туга прилетять із тими звуками до тебе, і нервовий якийсь дрож пройде тілом, мов фізичний знак найвищого захоплення. Сонце шле останні промені свої, вже далеко ботей овець — а вони летять, а вони несуться, ті звуки, не знати звідки… Чи то з позолоченої хмарки отієї над вершиною гори, а чи просто то глагол небес доноситься до тебе і кличе?

Пастухів то вона кликала, трембіта, просто на вечірню роботу, на скромне поживлення і сякий-такий спочивок, якщо так можна назвати оте перебування між сном і діяльністю, в якому знаходяться цілу ніч пастухи. Ожила отара, повскакували пси, вівчарі займають кожний своє місце. Двоє йдуть впереді ботея, один іззаду, підганяючи одсталих покликом: «Гісь… Гісь…» А як наперед яка вівця пихопиться, то на неї кричить: «Пррст…Пррст…» — і звичайно вона слухається. Баран часом із великого свого ума наставить лоба і не хоче йти. Тоді підбігає пес, злегка кусає за бік — і баран воленс-не-воленс біжить на місце. А як пес зазівається — пастух уцідить буком по спині так, що відхочеться бігати. Так і посуваються в порядку вівці раз призначеними цепами. Будь-де гнати овець не можна, бо міг би пригнати на сукровище, тобто місце, де з тої чи іншої причини пролилася кров. Якби вівці хапнули на такім місці трави — одразу би їм уняло манну. Наші хлопці вислуховують і це з пошаною. А пастушки помітили нражіння своїх оповідань і задаються, вигадують усяке, аби заімпонувати. На запити відповідають категорично.

— А єк же то пізнати сукровище?

— Єк? Маєш знати самий. А йк самий не знаєш, вівці тобі скажут: вони збігаютси на те місце й бліют.

Вже недалеко стоїще. Його ще не видно, але відчувається. До нього, як до центру, стікаються стада з усіх сторін. Он суєтливі кози, які й пастухів коло себе, роблять суєтлиними. Щосекунди з тої сторони чути: «Ці! Ці! Ці… А най бес…» Далі пастух не договорює, бо не знає, в яку мінуту скаже жорстоке слово. Хіба не бувало таких випадків, що в досаді крикнув пастух: «А най би си розчєхла! — а вона її тім моменті вже й розчахнена. Відбігають убік кози, а за ними поклик: «Крьо-не!.. Крьо-не!.. А, не слухаєш?» — і важенький дубець летить у неслухняну питомицю, але рідко трапляє, бо коза вже хтозна-де.

— Іва! Іва! — несеться поклик до якогось Івана. — Ци твої всі?

— Усі-і!.. А у тебе?

— Е-е-е-о-у! — вже не може розібрати слів Іван. Аж на стоїщі довідається, чи все благополучно, а чи, може, трапилося «йке нещіське».

— Кцьо-кць-кцьо!.. — ласкаво закликає пастух яку вередливу козу, а сам хитро, боком наближається, щоб охнути коротеньким бучком швирка та хоч злість зігнати.

Бо жодна худоба так не вимордує, «єк коза». І така вже тварина клята, що її ніколи не напасеш. Усе бігає, усе скаче, там урве стеблинку, там — другу, а де походила чи сама, чи пес пройшов, чи інша худобина — там не буде їсти, хоч її ріж. Досада часом бере: паша така, що сам би їв, «а вни, кляті, полегают і лежат собі, шукай їм єнчої паші».

Бовгарям, чи як їх ще називають — гайдеям, коло рогатої худоби куди спокійніше. І рівняти не можна. їх худоба поважна, не суетиться — не суєтяться й вони. Говорять повільно, ходять повільно; на пасовиську відпочивають, часом навіть задрімати можна. І тепер, женучи, не спішать.

«Вскня! Вскня!» — іноді закличе корову — і вона йде собі супокійно, повільним, кроком. Таким же кроком іде пастух і теж супокійно розмовляє з товаришем. Він не втомлений, у нього найменше пригод, тож може собі позволити на філософію.

«Шшкне-е! Шшкне-е!»— пікне на таку, що відбилася, а розмови з товаришем не перериває.

Найвеселіший народ, конярі, або як їх. ще називають — стадарі. Се аристократи полонини. От кому добре! Хоч як паша далека, а йому все одна. «Сиддтси на шкапє та й їхає». І хто найбільше спочіванок знає — вони. Ще не видко стада, а вже чути вигалайкування — то знай, що, коні женуть. Та все з жартом, із сміховинкою.

І кричить:

— Єй, вівчєрії! Кіной з дороги! Не видиш, хто їхає?

— Ци чюєш? Курєви не здіймай!

Це чисто толстовське: «Пехота! Не пыли!..

— Ци, пршека, фист би ті вгнив.

— Ігіне!.. Ігіне!.. — це кричить на таку, що відбилася. Не потребує й пса, бо сам поскаче й заверне…

— Пршо!.. Пршо!..

І всі ці стада, всі ці відділи худоб'ячого війська течуть одночас з усіх боків в одне місце — до стоїща. Усі ці звуки, наклики змішуються, творючи якесь невпинне галалакання. Вже збіглися різні інтереси, вже розігруються пристрасті. Ляскають пуги, пси брешуть, блеють вівці, мекають кози, ревуть воли, іржуть коні, хрюкають свині, визкотять поросята — і то такий рейвах зчиняється коло стоїща, де ще за хвилину перед тим було пусто і глухо. Кутався ватаг собі десь у стаї, спузар у куті спав, бо це ж йому вартувати всю ніч, стерегти дівочості, безпереривності вічного вогню, як вайделотові.

І от на звук чарівної трембіти, мов «а звук Роландового рога, почало стікатися звідусюди полонинське військо. Закипіла робота. Загомоніло все, що має голос, зазвучало все, що могло звучати.

— Чо пхаєшся з кіньми? Чо си пхаш, кац! Ци не знаєш, шо дійник має йти вперед?

— А ти там шо — єлівник подав меже дійне? В охап дай! Єлівник в охоп…

— Ходи, хло, на струйку-у!

— Обганєй вівці в кошєру!

— Ади, хроманє лишиласи — скоч прижени!

— Полоч пєлети-и!..

— Басарунок неси, кому кажу?

Телята побачили корів і рвухься у своїх загородах, мечуться доокола розсік. Корови теж непокояться — і ото їм дають басарунок. Це спеціально накошена трава, яку їсть корова і стоїть тоді спокійно. Бистро засідають доїнники до роботи, і скоро характерне цюркання пахучих струй молока заповнить повітря. Корови дояться у кулак, хрестато — раз лівий задній дойок і правий передній, а раз навпаки. Доіння відбувається бистро, раз заведеним трибом.