Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 110

— Не вийшов великов ровтов, а самотретій си євив.

І в тоні, як говорилося оте «самотретій», чулася якась гордість. А от ти, мовляв, два роки дві сотні за собою водиш, та ні чорта у тебе не виходить. Впрочім, це, може, тільки так панові здавалося.

— Давно?

— Сночі.

— Ну, як сночі, то вже гнатися пізно.

Стоїть пан Пшелуський, і протилежні почуття ворушать його душу. З одного боку, досадно і стидно, що от знов під самим носом Довбуш зробив, що хотів, а ти приїздиш лише на згарище, в пустий слід, як і завжди. А з другого — таки приємно було почувати, що Довбуш уже з одним розправився.

— Це ж він головний філяр повалив. Що ті без Діду шка?

Зліз з коня, пустив людей вільно, а сам почав робити допрос. Велів скликати наймитів.

— Ти як ся називаєш?

— Волощук… Семен Волощук…

— Тутешній?

— Ні… Я з Лючі… ніби з-під Сиготу… То на Угорщині, проше пана…

— А як же ти тут опинився?

— У нас голод, то я пішов суда шукати роботи.

— А може, опришків шукати?

— Ні… Боже, борони… у Косові на торзі здибав вуйка… Кіндераш си називає… то мій вуйко з-за гір. А він уже кілька рік служив у Дідушка. То він мені і порадив: «То, — каже, — ґазда великий, у него отари, наймитів лиш давай…» То я й прийшов суда і наймивси…

— Давно?

— Два тижні тому.

Пшелуський звертався до оточення:

— Правду він каже?

— Все правду. Все так…

— То ти був тут, як Довбуш нападав твого ґазду?

— Ає, ає… Тут, тут…

— Як же це вийшло? Тільки кажи правду, а то знаєш мене.

— Та ми доїли саме вівці під вечір. І Йван цес (показав на хлопця, Дідушкового сина) теж із нами був, помагав доїти. Дивимоси — прибігає йкийс леґінь. Ми перестали доїти, дивимоси, шо буде далі. А він крикнув на нас: «Лишєйте молоко з дійничками та йдіт ід'хаті!» А Робчук тогди…

— Який Робчук?

— А цес, Павло. А йди суда. Пан кличют.

Із товпи виступив один.

— Ти Робчук?

— Ти теж служив у Дідушка?

— Ає. Був-сми старшим при наймитах.

— Ти теж усе бачив?

— Ає… Видів-сми усе.

— То кажи ти.

— А шо маю казати? Прєтав-сми набіл, єк тот надбіг. «Лишєйте, — кае, — молоко…» Я му кау: «Єк же то, лишєти? Можут пси надбігти, самі вівці обернут, то, — кау, — так не йде…» А він тогди, опришок тот, вдарив мене бартков, оту-о. Я му кау: «Шо б'єш? Я лиш си наймит. А то син Дідушка», — і показав на Івана. А він тогди, опришок, до Івана. Узєв го за потилицю й питаєтси: «А де твій дєдя?» А тот тогди лиш: «Не знаю. Ци у Кутах, ци на селі». А опришок тогди люто: «Шо брешеш? Гадаш — не знаю? Я від рання на вас чатую». І вдарив хлопцє балтов по голові. Хлопец упав. Я вже гадав, що неживий. А опришок тогди до нас: «Єк, кажу вам, д'хаті йдіт. А не мете йти, й вам таке буде, єк цему хлопцеві». Шо ми мали дієти? Ішли ми д'хаті. А в хаті він звелів нам усім лізти під лавицю.

— І ви лізли? — вирвалося у когось із товпи.

— А шо робити, єк у него і пістолі, і рушниця, і балта, а у нас і прута в руках нема.

— А де ж справді був Дідушка? Невже в Кутах?

— Нє. То хлопец лиш так ісказав. Ґазда був коло варти. Вівці там стригли, то він коло того.

— А як же Довбуш його знайшов? Ви сказали?

— Ні. Ми не говорили. Бігла дівка, а опришок переймав, ударив раз у лице, то вна й сказала. Аж ту і сам Довбуш прийшов ішє з одним опришком. Чорний такий, низький. А тот перший білєвий, молоденький. Довбуш посилає того білєвого: «Іди скажи Дідушці, най ідет ід'хаті. Пан, скажи, йкийс приїхав». Тот білєвий побіг, а Довбуш із тим чорним пішли д'хаті.

— А хто був там, коло Дідушка?

— Та були наші наймити. Отцес Марко був.

— Ну, тепер ти кажи. Я хочу знати все від очевидців.

— Та й що… Прибіг тот білєвий ід'нам. Каже ґазді: «Іди, — кае, — до пана, твій пан приїхав із Кутів». А ґазда тогди: «А йди собі. Або мені пан дивний? Не маю чєсу». — «Та-бо йди. Казав — конче…» — «А ти, панський наймитчуку, ше меш мені тут… Забирайси гет із своїм паном, бо кутюгами му травити». А опришок тогди вдарив ґазду плясом сокири по голові. Але ґазда були моцні, то не впали, лиш таки до опришка. Узєли го попід сили, а на мене кричют: «Не дай мене». Я підбіг до опришка та й ухопився за ліву руку, а він мені балтов по голові. О, знак, — і нахилив голову, показуючи велику гулю. Сам гигикав при тім, наче йому було весело, що таку здоровенну гулю заробив.

— І що ж тоді?

— Укік-сми, ги-ги-ги…

— Добре. Тепер ти, Робчуку, кажи.

— Та й шо? Привів тот білєвий ґазду д'хаті, а Довбуш тогди: «Ага, пане Діду! І ти тут. А я ті не присилав на знак чепелика, аби ти мені дав терх сиру? А ти не дав та шє казав, шо мою голов даш до Станіслава?» І вдарив балтов у груди, аж ґазда застогнав. «Пізнаєш мене, Олексу? На, рубай мою голов! Обіцєв-єс повен наголовник червоних, аби мене ймили. А от я тебе скорше ймив… і вдарив другий раз так дуже, що ґазда впав і сконав… Опришок, отой чорний, припав із пістолем, хтів шє стрілити, але Довбуш не звелів: «Не тра гуку робити».

А тут білєвий тот веде сина Дідушкового та й цего Андрія із жінков. Довбуш завидів сина.

«Ано-ко з'єжіт їх двох, дєдю із сином, плечима». Іван плаче, бо гадає — смеркь. Але опришки поклали го на землю й з'єзали з дєдем. Довбуш тогди узєв за посторонки однов руков, піднєв їх обох високо, трусит там ними угорі й кае: «Отак в'єже Довбущук, пане Діду».

Та й шворкнув відтак ід'землі.

Пшелуський зробив великі очі.

— Підняв таку тушу, як Дідушка, однією рукою? Із сином?

— Ає… Бігме, Боже… Самий-сми видів. Та й оці всі виділи.

Наймити загули, що справді так було. Пшелуський тільки хитав головою.

— А як же він кинув їх, батька із сином, на землю, а син живий зостався?

— Бо він, проше пана, попав на зверхє, Іван ніби. А коби успід — і мокрого би си не лишило. А так лиш линви пукли та й устав він із дєді, ніц му си не стало. Тогди Довбуш до него, до Івана: «Де ваші коні? Мені тра пару коней». А Іван кае: «Не знаю… Дес, видев, у царинках». Тогди Довбуш до цего Андрія: «Іди за кіньми». А цес Андрій: «Я, — кае, — мельник, а не слуга». — «О, йкий ти великий пан», — так сказав Довбуш та вдарив Андрія балтов, аж тот упав. Андріїха скричєла, а чорний опришок її балтов, аж і вна впала. Потому до нас — і до мене, й до цего Семена: «Вилазіт з-під лавиці та йдіт по коні».

Ми побігли по коні, але таки-сми направду не знали, де коні, та ходимо царинками, шукаємо.

А Довбуш тим часом велів палити домівство. Виходячи з хати, заковтав бартков по лавиці й ізрик до всіх наймитів: «Чюєте! Аби-сте за мнов не гонили. Та й не кажіт нікому, шо я був…»

Опришки вже підпалили хату, пішли палити стайню — аж там коні. Довбуш узєв пару коней, велів Дідушковому синові йти за собов.

Пшелуський підманив до себе хлопця.

— То тебе Довбуш узяв із собою?

— Ає…

— Ну. А потім?

— А витак пустив… «Вертай, — кае, — ід'хаті. Та як будеш, — кае, — отаманом, то абе-с за мнов не гонив».

Пшелуський звертався до наймитів.

— А на тих коней Олекса клав здобич? Гроші, одежу — усе? Клав?

Всі слуги підтвердили, що не брав Довбуш ні одної тріски. Здвигнув пан Пшелуський плечима і не міг зрозуміти.

Олекса бистрим маршем ішов до Ясеня. Йому здавалося, що тепер, коли все вияснилося, коли від подорожі відділяє всього кілька днів, Єлена, мабуть, опритомніла й буде тою самою, якою була давніше.

Але перемін жодних не помітив. Та ж байдужість, та ж рівнодушність. їхати, то їхати, а зоставатись, то зоставатись. Все одно.

— Ти рада, Єлено, шо таки врешті на твоє вийшло?

Рада…

Але в погаслих очах не світиться ні радість, ні смуток. Гірко Олексі. І знов таке почуття, що жертву не оцінено. Коли б не Єлена — таки ж не кидав би своєї справи. То байка, що Пшелуський та інші. Набрав би ще людей і воював би. І коли тепер віддав поле, а з ним і честь ворогові, то се виключно ради Єлени — так бодай здавалося Олексі.