Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 105

Дійсно найкраще місце для зборів. А от виказала якась біда Пшелуському. Ех, коби знав, який-то прислуживси, по крапелиночці би кров цідив із зрадника.

І вдарила Олексі думка: був же тут Пшелуський раз — чому би йому не прийти і вдруге? Правда, якщо виставити добру варту, то воно таки не страшно: завжди можна помітити прихід ворога — вдень і вночі.

Але се — як виставити варту. А як ніч? Чи добре я зробив, що призначив Головачеві знову Стіг, а не інше яке місце?

Тривога почала заповзати в серце Олекси. Він круто звернув у праву руку й почав давати велике коло, аби зайти до Стогу з тої сторони, звідки міг зайти й Пшелуський.

Ще подвоїв бистроту рухів. Уже й Орфенюк зостався позаду. А коли почали наближатися до того місця, де можна було сподіватися сліду смоляків, — біг Олекса, як вітер. І Орфенюк, і Михайло махнули рукою й почали йти поволі, бо задихалися.

Видно їм, як Олекса біжить упередь. Рівномірно переступають ноги, мов машина. Так можна бігти без кінця.

Але що це? Отаман став, неначе хто його в голову вдарив. У чім річ?

Орфенюк і Михайло побігли. Те, що вони побачили, справді могло з ніг звалити.

Широкий топтаний кінський слід. Не менш як сто або півтораста коней ішло тут ще недавно. Навіть сніг іще той не розтав, що на ньому видно сліди копит.

Олекса стояв приголомшений.

Що ж це таке? Невже й справді закотилася моя щаслива звізда й відтепер мене будуть постигати самі невдачі? Невже це кінець моєї боротьби, кінець безславний, непомітний? Був, був Довбуш, а витак дес си дів…

— Де се є Довбуш, шо за него шос не чюти бирше?

— Ой га? То го вже на свікі нема!

— А давно?

— Я знаю? Пхе! Ци мені Довбуш в голові?

А Олексі хотілося слави. Щоб гриміла. Щоб співаночки складали. Щоб знали люди й кланялись привітно. Щоб одне одному говорили: «Се наш Довбуш. Наш капітан на всі гори…» відійшов Орфенюк. Дивиться.

Підійшов Михайло. Крякнув і почухав потилицю. Мовчки пішов Олекса слідом до Стогу. Товариші за ним. Нараз Олекса знов став і зробив знак мовчання. Орфенюк і Михайло стали. Олекса присів і зробив їм знак присісти.

Вони присіли, а Олекса хижими скоками, то перебігаючи, то зупиняючися, подався вперед.

Незабаром почули хлопці його крик: «Стій!»

А кричав це слово Олекса по-особливому. Кінь на задні ноги присідав від його крику, а людина завмирала на місці.

Хлопці, не чекаючи призиву, скочили й побігли вперед. Олекса держав якогось чоловіка. Впрочім, і держати його було нічого, бо він ледве стояв і від страху, і від слабості.

Орфенюк із Михайлом підбігли, тримаючи пістолети наготові.

— Хто ти такий?

Це був молодий ще парубок. Від переляку він не міг говорити. Потім оправився і розповів.

Звуть його Андрій, порекло Пилип'як, родом із Пасічної, а служив у Трибушанах на Угорщині.

— У кого?

— Рік у вихрести Василя, а витак у Бориса у Йванового.

— Довго?

— На Маковієве пушєнє скінчилоси дев'їть років.

— А єк ти суди си приблукав?

— Мене узєв Головач… ід вам…

— А ци ти мене знаєш?

— Знаю…

— Видів де?

— Ні, ніде не видів-сми…

— Аз чого пізнаєш?

— Так…

— Ну, кажи далі.

— Єк узяв нє Головач, то водив три нни полонинами, ади, плутав слід. А витак звелів присєгати на пістолеті, шо я вже буду опришком. Та потому привів аж суда.

— І кіко вас було?

— Шіск… Головач семий.

— Та й вже?

— Ні… Витак зачєли сходитися до него легіні то по два, то по три, ба з інної кєчіри, ба з другої та й найпрєталоси нас сорок і три.

— …Сорок три, — прошепотів Олекса.

З оцими сімома то було би власне півсотні. З такою силою можна було би багато наробити — і от усе пропало.

— Та й так ми ту жили… Ночував-сми коло ватри з Головачєком. Ми мали сир, вівці єлові били, пекли і їли.

— А варту, варту, варту ставили?

— Ні.

— Я так і знав.

Довбуш закрив собі очі лівою долонею.

— Головач казав, шо тут таке місце, шо варти не тра.

— А витак вас напала ровта? Кінна?

— Ає, кінна. Шош троха ми си відбивали, але не всі. Я відбивавси, й мене вранено. Я впав і лише видів, шо Головача смолєки присіли, лиш не знаю, ци го вбили, ци нє. Видів-сми лише, шо зброю ви него забрали — пушку, пістолети і рогатину. А витак знепритомнів я та й кіко так лежев — не знаю… Тепер устав-сми, але йти мені кєшко.

Олекса пішов до місця бою.

Великої битви, мабуть, не було, але все ж лежали два трупи, цілком голі. Видно, смолякам мало було утримання пана гетьмана коронного.

Олекса перевернув мертвих лицем догори. Обличчя були незнайомі.

— Хто то? — питав Пилип'яка.

— Не знаю я нікого, бо ту не було мені знакомих.

Довго мовчки стояв Олекса над трупами. Стояли мовчки й хлопці. Тільки Пилип'як не міг стояти і сів.

— Шо ж, — тихо й роздільно сказав Довбуш. — Тра поховати. Рийте могилу.

Орфенюк і Михайло взялися довбати бартками. Не підходяще було се орудіє для копання землі, й справа посувалася мляво. Олекса сказав:

— Довго так будете копати? Виверніть смереку — і буде вам готова могила.

Михайло подивився на Довбуша й спочатку не зрозумів, як це можна вивернути з коренем таке велике дерево. Але бачить, що Орфенюк не дивується, пішов і собі шукати смереки.

…Оце, мабуть, кінець… Що зроблю я сімома душами? А нових… поки набереш… та ще які будуть?.. Даремні були всі заходи, даремне пролилася кров. Жодного повстання я не викликав і бачу тепер, що дурним був, коли надіявся викликати…

Низько звісив голову Олекса. Тяжко було розставатися із мрією стількох літ, виводити в тираж усю свою діяльність і сказати собі: всує старався, всує клопотав…

Ну що ж… Видно, доля така. Розпущу отсих хлопців, най ідуть, куди хочуть. А сам подамся з Єленою у Молдову. Куплю грунт, і нехай бідна жінка хоч трохи одпочиває. А там далі видно буде. Може, обставини інакше складуть ся. Може, вдача людська відміниться, як припруть добре пани… А може, Єлена вмре, бо вже, видко, на божій вона дорозі. Тоді я буду сам, ніщо мене не в'язатиме. Доберу хлопців, яких сам ісхочу, й тоді… Ой, тоді держись, пани.

Підняв голову. Зітхнув. Рішення було прийняте і… якось одразу все по-іншому освітилося. Гляне на хлопців — а вони наче чують все. Гляне на гори і думається: та чого ж я й досі тут? Мені ж уже треба бути в другім місці…

Дивиться, як то хлопці моцуються коло смереки, а вона стоїть. Тільки злегка вершиною шепоче.

Олекса усміхнувся.

— Ано-ко, уступітси.

Хлопці стали набік. Олекса підпер плечем деревину й потис. Тривожно заметалась то туди, то сюди вершина, а в одній стороні коріння, наче щось велике і горбате, почало вилазити з землі. Щось там рвалося у землі, якісь пута, що, мабуть, сковували оте звір'я.

Трудно і важко почала підіймати смерека край свого коріння. Вершина почала описувати дугу величезного радіуса. Спочатку поволі, потім скоріше, скоріше і з шумом опустилася, ламаючи гілля, на землю. Під корінням одкрилася досить глибока яма.

Хлопці дивилися з захопленням. Пилип'як, так той роззявив рота і так і зостався. Михайло покрутив головою.

Тіла убитих принесли і поклали в яму. Почали присипати землею, але Олекса припинив.

— Доста! Шє треба смереку присипати. Берітси за галузе.

Хлопці взялися за гілля й почали тягти. Олекса підняв вершок. Потім присів і підставив плече. Потім наче підкинув трохи дерево, бистро обернувся й підставив спину. На широкий чотирикутник кептаря м'яко лягло дерево, як у постіль.

Олекса поволі ступав, хлопці тягли за гілля — і скоро смерека стала рівно.

— Обсипайте землев.

Хлопці обсипали землею коріння й утоптували ногами.

— І що вона — прийметься? — питав Михайло.

— Видев, не. А може, трохи підтримається, коли коріння багато лишилося.

— Та-ак…

Михайло чомусь особливо довго протяг це слово. Потім показав рукою: