Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 9

Вечоріло. Зимовий сумерк падав на землю. Чорний дим шнурком піднімався угору та розпливався у мрачнім, сірім небі. Широкі, мокрі платки* снігу, як з решета, сипались на землю і встелювали собою весь виднокруг. Від ліса зривався вітер і задував снігом дорогу.

Непривітно було на світі, і сумно, і холодно. В таку пору чоловік найрадніше тікає в хату, біля печі, біля любої людини. Насті не було до кого втекти. Той, хто веселив її, пішов від неї, а дорогу до нього снігом занесло. Дістатись трудно.

– Тето, – озвалася Настя (всі старші, здавна знайомі жінки приходять нам тетами), – слухайте, тето, чи небіжчика можна побачити?

Танька глянула на молоду вдовицю і злобно усміхнулась.

– А тобі нащо знати?

– Бо я хотіла би його бачити. Хоч оден раз.

– І ти не боялабися?

– Чого ж? Таж він такий добрий був для мене. Най собі коли хоче приходить, я хотіла би страх.

– Ти хотіла би – так добре. Послухай. Возьми зубець свяченого часнику і носи його під лівою пазухою три дні, але вважай собі, лиш під лівою, а потім, як будеш лягати спати, поклади під голову, то прийде.

– Невже ж що прийде?

– Так люди кажуть, так мене стара Дзьомбичка навчила.

– А ви ж не прібували?

– Ні. Мій і без того приходив, аж двічі.

– Справді?

– Кажу ж тобі, що так. Зараз по смерті приходив. Не витримав довго. Послухай, коли цікава.

Стара відкашляла, обтерла губу рукою і стала говорити. Говорила з якоюсь грізною повагою, більше шепотом, як вголос. Час від часу зупинялася і дивилася на Настю, яке враження робить на неї її оповість. Часом злегка доторкалася своєю костистою рукою її круглого рамені і раз у раз божилася «як ми Бог милий» і «коби-м так за поріг не вийшла».

– Як ми Бог милий, що був – ой був, голубко, саміської першої днини по похоронах. В четвер, по Михайлі, ми його поховали, а в п'ятноньку святу він прийшов до мене. Як ми Бог милий… Я саме тоді прала. Такого шмаття призбиралося, як могила. А все кальне, а все кальне. Погадай собі, півроку в постелі перележав. То не так як твій, що згас як свічка; мій мене добре намучив, най йому в пам'ять не буде… Стала я до балії, засукала рукави та й перу, та й перу та й перу. Пускатися не хоче, звичайно зі слабого, аж піт з мене ллєся. Смерклося, засвітила я лямпу, та й знов перу. Коби до рана – так мушу перепрати… Не знаю, яка була година, але вже було нерано, по селі лиш де-не-де світилося. Сніжок свіженький притріс і ясно, що хоч лямпу гаси. В сусіди собака виє і пугач кричить на дзвіниці, думаю – буде зле. Сама я в хаті, саміська, трохи маркотно. Але перу, все перу.

Коли чую, в сіньох щось шорохнуло, як миш. По дверях драпнуло, як кітка лабою, і увійшло… Чую, стоїть. Коби я так з того місця – стоїть. Оглядаюся – він. Як ми Бог милий – він. Такий ти став, як стіна білий; сорочка на ньому опала, як на дошці, руки як патички, лиш очі світяться, як дуплева верба. Звичайно, мрець. Став собі небога в дверях, як сирітка, та й стоїть. Такий сумний, так якось дивиться на мене… Але я нічо, перу. Вже лишень кілька штук – не буду відриватись. Добре тобі, - думаю, – не маєш що робити, та й ходиш. А в мене, диви, яку ти мене лишив, треба добре рукавів засукати. Почкай же собі, небого, пережмякаю*, та й тоді буду з тобою говорити… А він тобі, голубко, стоїть і з місця не поступить, як кілок. Перу я та й перу, ще йно дві сорочки, ще одна, ще рантух, коли чую, щось застогнало, як дитина, – оглядаюся – а його нема. Зник. Вкучилося тобі чекати, гадаю, га? Що робити? Сам видиш, часу не мала…

Тут вона з-під ока глипнула на Настю. Настя кожне її слово ловила і проковтувала. Очі в неї світились. Танька відкашельнула і знов почала.

– То був раз, а другий раз прийшов дев'ятої доби. Заснула я звечора по роботі, та й сплю. Знаєш, як то наш чоловік, наробиться, та й спить, як колода. Яка робота, такий сон. Отак і я. Сплю собі, та й сплю, та й сплю, аж нараз буджусь. Ага, переспи, думаю. А може, місяць заглянув ув очі. Та де там! Ані переспи, ані місяць, лиш він.

Він, чуєш, він, мій небіжчик. Лежить коло мене на постелі, як довгий. А таким зимном від нього заносить, як з пивниці. Пари з себе не пустить. Звичайно, труп…

Поговорила би я з тобою, гадаю; є коли, не зашкодить, та лихе тебе знає, ануж… Ні, не дурна, небоже… Відвернулася я від нього потихеньки, а тоді як не махну лівою рукою на відлів* – а його як не було. Лиш шу-шу-шу, як птиця по деревах. Пішов куди треба, а я собі далі заснула…

З того часу він не приходить. Чи не пускають, чи, може, маркотний на мене. Не знаю. Навіть не присниться ніколи. А може, чуєте, видить, що я віддалася за другого, та й вже до мене рації не має. Хто його зна!?

………………………………………………………………………………………………………

Надворі визвіздилося, місяць виплив на небо, село заснуло.

– Час мені додому. Пізна пора. Забалакала ти мене, небого. А не забудь на чісник. Від злого охоронить, а коли добрий, то прийде. Стрібувати не зашкодить.

Закинула хустку на себе і вийшла.

………………………………………………………………………………………………………

Довго, довго сиділа Настя біля вікна на ослоні, пильно вдивляючи свої очі в сірий угол хати, за припічок. Вона конечно хотіла, щоби її небіжчик прийшов до неї, але сам, без часнику.

Коли тужить, а пустять, то прийде, мусить прийти, а коли ні, то нехай і так буде; побачаться колись.

_______

Платки – пластівці.

Пережмякати – викрутити.

На відлів – на відліг.

Старий двір

По легкім туркоті повозу пізнав, що з мурованої дороги звернули на польову.

По обох боках хвилювало дозріваюче збіжжя.

Останні відблиски погасаючого сонця ковзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся. Хвилину можна було пізнати жито по сріблистім, а пшеницю по золотавім відблиску, але незабаром і тая різниця розплилась в зелено-фіолетнім тоні, як краска на малярській палєті.

Починалася ніч. Спокійна, підгірська, літня ніч, вдумчива й поетична, повна своєрідного настрою, якого годі шукати в иньших, чужих краях.

Стрикали пільні коники, і в ровах покумкували жаби.

– А ось і двір! – сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.

Цей глянув в напрямі батога.

Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі м'яко-темного лісу.

З-за лісу виринав місяць уповні.

У дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.

– Буде погода, – сказав візник і скрутив у липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.

Брама до двора була відчинена.

Об'їхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з кам'яних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері.

Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.

Цей спитав:

– Пан управитель дома?

– Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.

– А переночуєте мене?

– Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.

– Ну, то й гаразд.

Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рам'я і поміг йому вилізти з високого ф'якерського повозу.

– Прошу вважати, бо тут шість сходів. Так, ми вже на ґанку, а тепер я піду по ліхтарку.

– Не треба, зайдемо і без свічки, маю добрі очі.

Перейшли кілька кімнат, освічених зеленавою місячною позолотою, аж служачий спинився і сказав:

– Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.

Засвітив лямпу на високій бронзовій підставі, мабуть, одно з перших того роду світил, привезене зі світової вистави у Відні, і вийшов.

За хвилину вернув з валізою.

– Спасибі вам, – не знаю, як на ім'я…

– Ксаверій.

– Спасибі вам, Ксаверій, – сказав гість, розглядаючися по кімнаті, в котрій мав провести нинішню ніч.