Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 60

– Гіперестезія [1] зорових центрів – нічого більше, – заспокоївся нашвидкуруч зліпленим терміном.

Але з'явилися наслідки. Одонич почав тепер відчувати страх перед тим, що знаходилося позад нього. Тому перестав озиратися. Якби хтось покликав його на вулиці по імені, не оглянувся би ні за які гроші. Відтоді також завелося, що всі повороти обходив колом і ніколи не повертався додому тією самою вулицею, якою вийшов. Коли ж все-таки мусів оглянутися, то робив це надзвичайно обережно і дуже повільно, боячись, щоби внаслідок різкої зміни фронту, не зіткнутись око в око з «тим». Хотів своїм повільним і спокійним рухом залишити йому досить часу для зникнення і повернення до своєї давньої «невинної» постави.

Свою обережність довів до такої міри, що коли надумував оглядатися, то перед тим «попереджував». Кожен раз, коли йому доводилось відходити від письмового столу вглиб кімнати, вставав, нарочито голосно відсуваючи крісло, після чого голосно гукав, щоб його там добре «ззаду» почули:

– Тепер повертаюся.

Аж після цієї заповіді, почекавши ще хвильку, повертався в потрібному керунку.

Життя в таких умовах скоро перетворилося на каторгу. Одонич, скований на кожному кроці тисячею пересторог, щохвилі винюхуючи чигаючі на нього небезпеки, вів жалюгідне існування.

Але, однак, і до того призвичаївся. Загалом, через деякий час оте вічне перебування в стані нервової напруги стало його другою натурою. Відчуття постійної таємничості, хоч і грізної та небезпечної, кинуло якусь похмуру привабливість на сірий шлях його життя. Мало-помалу навіть полюбив ту гру в хованки; у кожному разі вона йому видавалася цікавішою, ніж банальність звичайних людських переживань. Захопився навіть вистежуванням моторошних доказів, і важко було б йому обійтися без світу загадок.

Нарешті звів усі сумніви, які його мучили, до дилеми: або є там щось позад мене «иньше», щось направду відмінне від дійсности, яку я знаю як людина – або ж нема нічого – абсолютна пустка.

Якби його хтось запитав, з якою з тих двох можливостей волів би зустрітися на тамтому боці – Одонич не зумів би дати впевненої відповіді.

Абсолютне небуття, безпощадна, безмежна пустка була би чимось жахливим; однак з иньшого боку, небуття, можливо, навіть краще, ніж жахаюча дійсність иньшого ряду? Бо хто ж може знати, яким є те «щось» у дійсності? А якщо ним є щось потворне – чи не кращою буде повна втрата небуття?

Оте висіння між крайнощами стало початком боротьби двох суперечливих тенденцій: з одного боку душив його сталевими мацаками страх перед незнаним, з другого – штовхала в обійми таємничости наростаюча з кожним днем трагічна цікавість. Якийсь обережний, досвідчений голос застерігав, правду кажучи, перед небезпечним рішенням, але Одонич відкараскувався поблажливою усмішкою. Пропоноване демоном манило його щораз ближче чаром обіцянок, наче спів сирен…

І нарешті піддався йому…

Одного осіннього вечора, сидячи над розгорнутою книжкою, раптово відчув за плечима «те». Щось там, за ним, відбувалося: розсувалися куліси таємниці, піднімалися вгору портьєри, розхилялися фалди драпувань…

Тоді несподівано з'явилося шалене бажання: обернутися і подивитися позад себе, тільки цього разу, тільки цього одного, єдиного разу. Потрібно було повернути швидко голову без звичного попередження, аби не «сполохати» – вистачало одного погляду, одного короткого, миттєвого погляду…

Одонич відважився на цей погляд. Рухом швидким, мов думка, мов блискавка, повернувся і глянув. І тоді з його уст злетів нелюдський крик жаху і безмежного страху; конвульсивно схопився рукою за серце і, ніби вражений перуном, упав на підлогу.

Переклала Мирослава Баліцька

Чад

З ярів помчали нові табуни вітрових посвистів і, гайнувши засніженими полями, вдарили чолом у білі замети. Зігнаний з м'якої постелі сніг, скручувався в химерні рури, бездонні лійки, шмагливі канчуки і в якомусь шаленому вирі розсипався білою сипкою курявою.

Надходив ранній зимовий вечір.

Сліпуча білина заметілі набирала синюватого забарвлення, перламутрове сяйво обрію западало в похмуру сутінь. Сніг сипав без перерви. Великі патлаті косми спадали звідкілясь згори зовсім безшелесно і стелилися пластами по землі. Виростали на очах копиці сіна, множачи на собі велетенські крислаті шапки, і всюди, де оком кинь, їжилися вишкірені снігові заспи.

Поволі вітер заспокоївся і, склавши свої натомлені крила, подався скиглити десь у хащі. Краєвид поволі набирав чіткіших обрисів, вирізьблюючись на вечірнім морозі.

Ожарський уперто брів гостинцем. Зодягнений у тяжкий кожух, у грубих до колін чоботах, обвішаний вимірювальними приладами, долав молодий інженер снігові завали, що заступали йому шлях. Дві години тому, відбившись від гурту товаришів, засліплений віхолою, заблукав він у полі і по даремних блуканнях манівцями врешті пішов простовіч, аж поки трапив на якусь дорогу. Тепер, побачивши, з якою швидкістю западає присмерк, напружив усі свої сили, щоб добратися до людських осель, доки настане суцільний морок.

Але обабіч гостинця тягнулася безконечна пустеля, серед якої око не мало на чому спинитись, ані хижі чи кузні покинутої загледіти. Охопило його прикре відчуття самотности. На хвилю він скинув зволожену потом хутряну шапку і, витерши її спід хустиною, вдихнув повітря у втомлені груди.

Рушив далі. Шлях звільна міняв напрямок і, вигнувшись широким луком, почав збігати вділ на захід. Інженер подолав вигин і, обминувши урвище, приспішеним кроком сходив у долину. Раптом, пильно озирнувши обшир, не стримався від мимовільного окрику. По правій стороні заблисло імлаве світло, неподалік було житло. Наддав ходи і за чверть години опинився перед старою завіяною снігом хатою, побіч якої не було жодних прибудов.

Довкруж на весь окосяг ані сліду якогось села або хутора, тільки пара вихорів, наче пси спущені зі смичі, завивали й скавуліли.

Інженер затарабанив п'ястуком у темні двері. Вони відчинилися тої ж миті. На порозі ледь освітлених сіней стояв сивий здоровань, вітаючи його чудним усміхом. На прохання про нічліг кивнув приязно головою і, міряючи очима міцно збиту постать молодої людини, промовив голосом лагідним, сливе пестливим:

– Буде, аякже, буде де покласти ясну голівку. Ще й на вечерю не поскуплюся, аякже, нагодую ясного пана і напою, аякже – напою. Заходьте в хату, осюди, еге, до тепла.

І м'яким батьківським рухом обняв гостя за пояс й повів до дверей кімнати. Ожарському рух цей видався зухвалим, і він охоче б скинув руку старого, але тримала вона його міцно і, коли вже він, долаючи внутрішній опір, переступав високий поріг, то спіткнувся і мало не впав, якби не поквапна поміч господаря, що підхопив його, мов дитину, на руки і достоту вніс без найменшого зусилля в хату. Тут, опустивши інженера на підлогу, сказав якимсь иньшим голосом:

– Ну, і як же вам мандрувалося на вітрі? Легусінькі ж бо ви, як пірко…

Ожарський остовпіло зиркнув на чоловіка, для якого він видався пір'їною, і разом з подивом відчув ще й відразу до цієї настирливої ввічливости, до улесливої усмішки, що наче б навіки запечатала вуста господаря. Тепер у світлі закоптілої лампи, що звисала на шнурі з брудної стелі, міг детально його роздивитися. Чолов'яга мав літ сімдесят, але худа, рівна постава і щойно задемонстрована міць, суперечили такому похилому віку. Обличчя велике, вкрите бородавками, буйні обвислі підковою сиві вуса і таке ж сиве довге волосся. Очі були особливі – чорні, з демонічним полиском дикого жагучого вогню, що справляв на Ожарського магнетичний вплив.

Господар тим часом заходився біля вечері. Зняв з полиці шинку, буханець хліба, добув з креденсу карафку з горілкою і поставив на столі перед гостем.

– Прошу їсти. Почувайтеся як удома, зараз принесу борщу.

Поляскавши по-панібратськи гостя по коліні, вийшов до комори.

Ожарський за вечерею роззирався по хаті. Вона була низька, квадратова, з курною стелею. В одному куті біля вікна стояла лава, а навпроти щось на зразок шинквасу з барильцем пива. Всюди висіло густе зі срібними полисками павутиння.