Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 49

Більш вона не приходила до Джулії і не кланялась їй на вулиці, але з таким завзятєм почала одбивати у неї заробіток, мовби вона була її найлютішим ворогом, якого жадала довести до голодної смерти.

Ніколи добра людина не покладе стільки праці для доброго вчинку, скільки лиха для лихого. Марія Дольчепане не лінувалася чинити зло сіньорі, не забуваючи раз-у-раз скрізь казати про Джулію найгірше. Вона вмовляла знайомих не давати їй роботи, бо вона тільки псує матеріял та що іноземних мов вона зовсім не знає. Коли вона говорила про Джулію, на неї находило справжнє надхненнє. Раз вона сказала, що по її думці Джулія часом буває така чудна, мов п'яна… Иншим разом вона щиро обурювалася і дивувалася, що інтелігентна пані хорошого роду могла дійти до такого. Вона не знаходила їй оправдання і казала, що їй стало зрозуміло, чого Джулія тоді опинилася в морі з дитиною…

Патріотам вона розказувала, що Джулія має зовсім иньші погляди, ніж її чоловік і, що дуже можливо, тоді вороги через неї довідалися про майбутнє повстання. Власне, вона їй одного разу майже призналася, що воно було так… Марія обурювалася і дивувалася…

Обурювалися і дивувалися ті, що її слухали – так вона щиро говорила: на очах були сльози, обличчя червоніло з великого хвилювання.

В ті часи познайомилася з Бенедетто Порта. Він теж ненавидів Джулію, як звичайно ненавидять лихі тих, кого тяжко скривдили. Спільне чуттє поєднало його з Марією Дольчепане, і вони разом взялися шкодити Джулії. Бенедетто, яко ніби давнішній приятель дому Кастелло, запевняв, що Джулія справді така, як каже Марія. До речі, Джулія була родом з Риму і в N. мало її хто знав, бо за своє життє з чоловіком вона мало виходила з дому.

Хто повірив тому, що казали, хто не цікавився ні вірити, ані не вірити. Але кількох, з тих котрі давали Джулії заробіток, вдалося одбити. Коли з мізерного заробітку та одібрати значну частину – се значить потайно і невидимо засудити людину на смерть.

Працюючи на одному ґрунті, Марія Дольчепане та Бенедетто Порта так з'єдналися, що коли чоловік поїхав на війну, вона перейшла жити в будинок Порта, в той самий, що колись належав Кастелло, в ті самі покої, де жила Джулія…

Марії було дуже приємно походжати по тих самих покоях, з яких Джулія мусіла піти на злиденне життє. Але, власне, вона в душі почувала себе так, мов опинилася в чужих покоях, в яких є якісь незнані господарі. Ті похмурі покої, ті пишні фрески і строгі меблі пригнічували її, що вийшла з міщанської родини, що розбагатіла завдяки якимсь темним справам під час повстання.

Через місяць вмерла від голоду дитина Джулії, а вона сама отруїлася.

Коли Марія почула про се, їй стало якось легко на серці, наче з її дороги вступилася якась навісна постать. Вона навіть вийшла на балькон, коли тіло Джулії везли на кладовище. Чорні коні трохи не бігом провезли чорний фургон з труною. П'яний візник сидів боком і голосно вигукував підганяючи їх.

Марії стало чогось ніби страшно. Вернулася в покої, походила по них, але не заспокоїлася. Тоді щоб розважитись, спустилася на вулицю. Біля виходу стояла стара Катерина, сторожова жінка.

– Сіньору Джулію вже одвезли на кладовище, – сказала стара Марії і додала: – вона стільки мучилася на світі! Все щастє своє і найтяжчу свою першу муку вона зазнала тут, у цих палатах і вона сюди вернеться…

– Що ти говориш дурниці! – скрикнула Марія і поблідла.

– Так завсіди буває… от наприклад… – почала стара, але сіньора не схотіла далі слухати, а швидше пішла геть.

Увечері Марія не знала, що робити, так їй було чогось тяжко і страшно. Їй здавалось, що в покоях темно, що світло тьмяне і ніяк не може подолати темряви і що скрізь навколо чується якийсь невидимий рух. Вона боялася привидів, як їх боялися всі в тому старому місті, де життє майже без одміни було таке, як віки назад, де думки і вірування передавалися незайманими від дідів, від прадідів.

Покоївка була бліда, і все в неї падало з рук.

– Що з вами, Франческо? Які ви неуважні! – сказала Марія.

Дівчина зупинилася і прошепотіла:

– Сіньора… стара Катерина каже, що в о н а сюди вернеться…

– Дурниці! Дивіться краще, що ви робите!.. – але сама при цьому здригнулася.

Того вечора її мав одвідати Бенедетто Порта і вона одпустила слуг раніше як завсіди.

– Сіньорі самій не буде страшно? – спитала друга покоївка, збираючись іти геть.

– Чого?

– Та так!

Дівчина пішла, і Марія зосталася сама. В ту ж мить їй здалося, що в покої хтось є, тільки вона його не бачить.

Надворі розгулявся вітер і добивався у віконниці. Иноді здавалось, що то добивається свідома істота, так ритмічно і так уперто стугонів він.

Марію охопив жах, вона боялася ворухнутися, оглянутися, хоч і здавалося, що поруч хтось стоїть. Вона була майже непритомна, коли прийшов коханець. Ледве її пригорнув, як у двері хтось постукав: раз, два, три…

Бенедетто одскочив від Марії.

– Увійдіть! – крикнула вона.

Але ніхто не увійшов.

Знову постукали.

– Увійдіть! – ще голосніше крикнула сіньора.

Знову ніхто не увійшов. Вона одчинила двері і виглянула у передпокій. Там нікого не було. У неї затрусилися ноги і ослабли руки.

– То, мабуть, вітер, – сказав непевним голосом Бенедетто.

В покої пролетів якийсь чудний згук, схожий на глузливий далекий жіночий сміх.

– Боже! – скрикнула Марія.

І їм обом одразу здалося, що вони опинилися в численному гурті невидимих немилосердних ворогів.

Марія кинулась у покій, де спали її діти. Бенедетто теж опинився там. Тільки вони зачинили за собою двері, як иньші двері, навпроти, що ніколи не одчинялись, раптом безшумно одхилилися, наче входив хтось невідомий. Марія скрикнула і кинулась, щоб вернутися туди, відкіль вона тільки що вийшла. Але двері не одчинялися. Вона налягла на них, повертала ключ, але вони були, наче приковані.

– Геть! Геть! Пусти! – люто прошепотів Бенедетто Порта, щосили одпихаючи її і сам добиваючись у двері.

Вони шалено стали одпихати один одного. Кожний жадав швидше вирватись відтіль. Їм здавалося, що за ними хтось стоїть і що все покриває темний туман, чи дим.

– Геть, проклята, ти мені заважаєш! – крикнув нарешті Бенедетто і так одпихнув Марію, що та впала ниць на килим біля дитячих ліжок.

Вона так і зосталася там лежати, не маючи сили підвестись та глянути навколо.

– Рятуйте! – почула вона дикий крик коханця, але ще важче припала до килима.

В покої чулося якесь метушіннє, і їй здавалося, що там було повно примар і що вона вмирає від жаху. Нарешті Бенедетто, пробігаючи поуз, наступив їй на руку і, кинувшись від болю, розплющила очі.

Вона побачила, що коханець метушиться по хаті. Очі у нього були божевільні, волоссє та борода скудовчені, одежа подерта. Несподівано він упав. Марії здалося, що світло одразу потемніло, мов його заступили прозорі тіні…

Другого дня Марію Дольчепане та Бенедетто Порта знайшли неживими.

Гнат Михайличенко

Народився 27.09.1892 р. в с. Миропілля біля м. Краснопілля на Сумщині.

Навчався у Харківській сільськогосподарській школі, але за революційну діяльність виключений. Продовжував навчання у Москві. Потрапивши на фронт, дезертирував і перебував на нелегальному становищі. У 1915 р. арештований за участь в організації лівих есерів і засуджений на каторгу в Сибіру. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну і став одним із керівників боротьбистів. Очолив редколегію журналу «Мистецтво». Розстріляний денікінцями 21.09.1919 у Києві.

Друкувати поезії почав 1911 р., у в'язниці став писати прозу. Імпресіоністичний стиль Г. Михайличенка викликав велику дискусію.

Оповідання подається за виданням: Художні твори. – Харків: Державне Видавництво України, 1929.

Погроза невідомого

Я постановив собі раз на завсіди: вивчиться свобідно ходити догори ногами. Труднощі мене мало обходили.