Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 29

Забіг я ще до двох знайомих. І їх попередив що і як, та просив зараз приходити до неї… І їх просив так якось в балачці чи в поведінні виявити що вони надіслали їй, бо раз не зручно буде те, що вони забули про неї, а друге – вони їй зроблять велику приємність…

– Але ж ми не посилали… Може, там нічого й немає?..

– Не турбуйтесь, кажіть, як прошу вас… Зробите мені велику прислугу…

Знизували плечима і здивовано одмовили:

– То скажемо… Неодмінно скажемо…

Гості будуть… Я спокійний… Зайшов до сусіднього ресторану і замовив прислати добру вечерю і вина на шість чоловік… Все… І я щасливий?.. У кого запитать про се?.. Сам я того не міг знать, бо й не знав узагалі, що робив; чи для щастя свого, чи на лихо… Але ж моє щастя у неї в руках, так там тільки я взнаю все, вона мені скаже і покаже… Скоріше туди… так, скоріше, щоб не пропустить ні жадного слова між ними, ні жадного руху… Хто знає, що для неї Максим, хоч вона тільки йому подобається, але… не спущу я сьогодні очей з них, бо повинен знати нарешті, хто я для неї… Швидше ж туди!..

З-за портьєри дверей з сусідньої кімнати я бачив їх обох. Вона висока, струнка в чорній сукні, трен обвивав її ноги. На грудях блищало кольє. Багата куафюра на її голові і щасливе, святочне лице. Вона весело балакала з ним, проходжаючи по кімнаті. Він впивався красою її постати і з гордістю і повагою виступав з нею поруч. Очі її п'янили його і вабили до себе…

Підійшли вони до п'яніно і, розглянувши статую, пішли до камелії. Він нагнувся й нюхав, а вона, певне, говорила, що сі квітки не пахнуть. Тоді він зоставив її і підійшов до столу, узяв ножик… Вони різали гілочку камелії…

Я перестрашився чогось і хотів крикнуть, але голос мій десь дівся, в голові помутилось і я ледве не впав додолу. Коли очуняв, то бачив уже, що гілочка з двома квітками була приколота у неї на грудях… З сим якийсь холод ввійшов в мої кости, і я, покірний сторонній, увійшов до кімнати…

– Ти вже прийшов?.. Те добре!.. – зустріла вона.

– Здоров!.. – привитався я з гостем.

– Як тобі подобається?.. «Lа dате аux сатelias»… звернувся Максим до мене, наче щоб розбить якийсь прикрий настрій.

– Гаразд, гаразд!.. Ганко, пару слів маю тобі сказати…

Ми одійшли в бік…

– Прийшов?.. да, да… а нащо ти приколола сі квіти?.. ну, нічого!.. я заказав вечерю на шістьох…

– Що з тобою?.. ти якийсь стурбований, блідий… – перервала вона мене.

– Та нічого… Поспішав сюди… та трохи недобре чогось… Нащо ти зрізала камелію?.. Не треба було…

– Ти жалуєш?.. Пусте!.. – і пішла до Максима.

Через хвилину увійшло ще три молодих чоловіка… В кімнаті загуло од балачок, її обступили, і кожний то словом, то рухом хотів перемогти других і одібрати її виключну увагу. Вона раділа і, певне, була щаслива… І всі вони були такі пусті, якось так поверхово відносились до окружнього, що се мене дратувало й бісило. Наприклад, ніхто не звернув досить уваги на присутність такої маси квіток, на них самих… А чи не варто б було?.. Я в кожну з них вклав стільки таємного бажання, стільки свого серця й душі… колір кожної, природа, будова її – все се грало в моїх очах глибоке значіння. Сполучення тих і других, сама по собі кожна – і се була моя таємниця, яку мені бажалось, щоб вона розгадала… І ніхто ні словечка, ніхто ані думки, ані гадки ніякої, наче перед ними стояв віз хворосту, або куча сміття…

І невже то все не промовляє їй до душі, невже краса тих живих квітів не ворушить її естетичного чуття?.. Невже балачка про всяку там дурницю дає більше насолоди, ніж вдивлятися в ті мотиви, які примусили осих квіток переїхать з маґазина в сю кімнату… Та се все таке просте, беззмістовне і нецікаве було… Дивуюсь.

А я ж міркував, що кожну таємну думку мою розкажуть їй сі квіти красні, що кожне бажання моє, мов аромат сей, розворушить її серце, що я стану завдяки їм зрозумілішим, дорожчим і цікавішим для неї… Що вона вгледить і вчує той тихий шепіт моєї душі, ту пісню моєї любови, сьогодні, бо ж то сьогодні вона одірвалась од землі, од її буденщини і знеслась у просторінь ясного неба і безмежного бажання… А вона… вона…

Але що ж бо се я насідаюсь на неї? Може, вона добре все розуміє, але тільки по своїй соромливости і делікатности не показує виду, що знає, бачить і переживає се… То, певне, так!..

Я пішов поклопотатись про стіл. Накрили його у сусідній кімнаті. Сервіровка його мені подобалась. Здавалась зо смаком і красиво. Квіти, вина, тільки шість приборів – домашній інтимний стіл. Чудово!.. Можна б і просить, але я вчув звуки п'яніно. Вона грала… Я чув з експресії, з мотиву, з виконання, що грала вона з охотою, що бажала зробить вражіння. Вона, значить, була в розкішному настрою, почувала себе героїнею тут, і се було тим святом, якого сподівалась і жадала…

Але її свято не було моїм… Всі ті мелодії грались не для мене, не мене грів огонь її очей і не мене вабив за собою… Я, котрий купив своєю мукою се свято, сиджу отут з тарілками! Вона мене не шукає, не помічає моєї відсутности… Не помічає, бо я їй не потрібний…

І злоба росла в моїх грудях, і бажалось увійти туди і вигнать їх всіх з сих кімнат і одібрати в них можливість обкрадати мене, мою душу і серце… «Наш, наш, – казала, – празник». І святкує вона свято знущання наді мною, над моєю божевільною любов'ю… І ось тобі сподіваний день!.. Ось тобі твої плекані надії, твої мрії і все кохання!..

Замовкли звуки музики… Я увійшов до них і сказав їй, що стіл готовий…

– А сьогодні тобі найкраще вдались «Казки Гофмана»… Чудово виконала…

Але вона мене не чула і нічого не одмовила… Балакала там з захопленням і огнем… Ну, най буде й так!..

Перейшли до їдальні. Сіли за стіл. Вона на кінці столу, праворуч Максим… Він був зобов'язаний частувати її…

– А ти вже будь господарем, бо я не годна буду виконати так блискуче сю ролю, – звернулась вона до мене.

– З великою охотою… – бо і справді се визволяло мене од необхідности сісти і віддати себе на їжу лютим думкам.

Пили і їли… Пили здоров'я іменинниці. Кожний силкувався сказати можливо ориґінальний тост… Сміялись і жартували. Говорили про все і перейшли на тему: якої жінки любов більше дає для творчости мужчини. Сперечались довго. Висовували таких авторитетів як Ніцше, Вайнінґер, Леонарді, Шопенґауер та иньші. Одні стояли за Мадонну, иньші за Венеру.

– А чом се ти не скажеш своєї думки? – запитала вона.

– Та бач, що треба ходити біля вас, щоб ви могли вільно висловитись…

– Не, не… не цокаєшся з нами, не п'єш і не змагаєшся з нами…

– Хочете?.. П'ю за Камелію!.. – почав я свій хаотичний тост.

– Се як розуміти?.. – питає вона, вже насторожившись і вгадуючи щось таємне в моїх словах…

– За камелію, квітку вічнозелену, красиву холодною красою і позбавлену аромату… П'ю за Камелію – жінку, котра є вічна, молода, котра чарує своєю красою, але не гріє і не пестить душі, котра холодна, наче мармурова статуя, за жінку позбавлену аромату кохання… за її серце для всіх і ні для кого, за її облудливе слово, за її красу божевільну й нечутливу… п'ю за Камелію…

– Ага… дама з камеліями!.. Чи не за вас він п'є? – запитав з підозрінням Максим і глянув пильно на мене…

– За всіх, хто має натуру Камелії… За всіх жінок, котрі кожну годину иньшому кажуть, що кохають його. Які не вкладають душі, серця в своє слова: кохаю тебе…

– Тепер розумію я твої слова, – одмовила вона. – Налий мені вина, прошу тебе…

Я підійшов з пляшкою до неї. Вона вигнулась назад в кріслі і просила слухать її, говорячи на вухо…

– То се за мене ти пив?.. І я – Камелія?..

– Де наше, наше свято?.. Чом мене забула ти?.. – проскрипів я крізь сльози в одвіт.

І пішов провадити свою роботу. Пильно стежив за пустими пляшками, чарками і тарілками… Повечеряли… Дякували хазяйку і Максим чомусь двічі поцілував її руку. Чи невже їв за двох?..

Після вечері запропоновано було проїхатись… Загальна згода. Вона також згодилась, але вже згубила свою дитячу веселість – була мовчазна і серйозна… Зібралися всі, а вона на моїх очах обрізала всі квітки камелії, приколола собі і голосно проговорила: