Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 20

Цілував її й шептав:

– Бідна моя…

В його шепіт впліталося сердечне леління, як дрижання ангельскої струни, коли подих вечірнього світу гладить її.

«Прости, прости мені все, я негідна, зломила твоє щастя…»

– Ой, бідна моя…

«Ти прийшов до мене в гості, а я не маю чим приймити тебе, – от, диви, яке моє господарство…»

– Ой, бідна ти, бідна моя…

«Ти дав мені серце, я беру його на той світ, а тобі не маю що лишити. Лишаю тобі у заповіті чари творчости, і се вистане на твоє самотнє смутне життя на сій землі. І змиється погань мого життя – я стану знов твоїм чистим ангелом, провідною музою.

Будеш оглядати вічну правду, невиданий світ, пекельні муки і райські розкоші, будеш дивитися на них, як сонце, бо серце твоє я забрала…

А земне життя – гей, гей, яке воно бідне – як теє листя, що шепоче тепер у сконі молитву вічної суєти».

Втворила очі, по хвилі ледве промовила:

– Мій кінь…

Даріан біг наперед.

П'яний жовнір волік шаблю, як птах зламане крило, на розі вулиці жебрав старий інвалід, а коли ніхто не звертав на нього уваги, поздирав ордени, затолочив їх в болото і пошкутильгав, гупаючи з усеї сили закованою кулею в грудь землі. Дві постаті жерлися в тіні й одна одну стягнула в пітьму. Жіночий зойк стріляв ножами в темряві.

– Де мій чоловік!? Віддайте мені чоловіка!

На смітнику сиділа кретинська потвора з висадженими очима, обгризала кістки і заходилася здушеним реготом.

………………………………………………………………………………………………………

Настала пора, що криється поза людською увагою.

Даріан біг наперед. За ним сипалися іскри.

Мальований стрілець

Мене заскочила ніч серед глухої понурої вулиці в далекім чужім місті, і я станув в однім готелі. Слуги поводилися смішно. Гугнали, викривляли роти і відверталися, аби не дати пізнати себе. Здається, були в них приправлені вуси, бороди й начорнені брови, але я так був змучений, що не звертав на них уваги. Тілько одна думка перелетіла: чи чорт на цілу свою менажерію не міг здобутися на ніщо цікаве? Та я лишився, бо на вулиці що ж би був діяв? Згоді остався сам, замкнувся на ключ і відітхнув свобідніше. Скрутив я лямпу, ліг на ліжко й роззирався. В цілій кімнатці найвище стояло ліжко, стіл був низький, як для дітей, замість крісел стільчики, обивані червоним сукном, замість шафи мала ніша з поличками. Стеля була рівна, з дубових дощок, краями не приставала до стін. Із стелі повів я очима на вікно. Було заслонене, а на заслоні змальований стрілець.

Я дрімав з великого труду, та не міг заснути. Нараз збудив мене страх, я схопився на рівні ноги. Нічого не зайшло, я вспокоював себе, але добув кинджал і ліг знов на ліжко. Глянув на годинник – північ. Як нічого не зайшло досі, то чей не зайде, думаю. Та даром втихомирював я себе, неспокій ріс в мені чимраз більший. Кругом тихо й понуро, на коридорі й не ворухнеться нічого. Мої очі впали знов на стрільця. Він держав рушницю при лиці і мірив у мене. Спокійно глядів я в него, мене збирала охота рознести його в кусні, але здержував себе і силувався заснути. Легкий скрипіт якби зі страху торкнув мене глибоко, але я не міг рукою рушити, ні відітхнути. Власна чорна нужда і вся мерзота цілого світу стала переді мною – я віддавався зі студеним серцем. Най діється, що хоче, мені все одно… Коли би тепер валилися мури, як в часі землетрясіння в Ліссабоні, то я закрив би лиш отак своє змучене чоло на тихий вічний спочинок. Тільки спросоння, як через дим, виджу, що над стрільцем нависла хмара й опадає поволі вдолину. Гіркий сміх завмирає на лиці, я не свідомий ні сну, ні яви, гляджу з-під тяжких повік і сам собі не вірю. Хмара опадає на голову стрільця і заступає її.

Мене зняв страх і лють. Я пирснув з ліжка й остовпів – стеля була над моєю головою й опадала поволі! Блиском шибнуло мені, що долівка в сій розбишацькій норі певно також рухома і я станув в тупій розпуці. Глянув я на стіни – ніякого гака, ні цвяха, глипнув по краях помоста, він не приставав до стін так само, як стеля. Один лише поріг був зв'язаний з одвірками, більше ніщо. Я станув на порозі, притисся до дверей, розправив руки в одвірки й хилився під дідьчою стелею. Так притисся я до тої висоти, в якій було ліжко. Стеля придавила його, аж затріщало, по хвилі поміст злетів вдолину, перевернувся на прибитій осі, лямпа кліпнула – піді мною позіхнула челюсті, з якої мигнули кості, вдарив студений сопух, мене обіймала темрява…

Поміст справився на своє місце з прикріпленим ліжком і иньшою обстановкою. Злетів лиш мій чемодан та покривало. Стеля піднімалася в гору, на коридорі задудніли кроки, хтось прийшов до дверей і став їх відмикати.

Я кинувся в вікно, розшматував стрільця і вискочив на волю.

Боротьба з головою

Мати осиротила мене хлоп'ятком. З тіней минулого дивляться її очі, долітають святі промені серця. Блукаючи по світу, я ніде не зустрічав хоча б подобу того образу. Я сам – художник і довгі літа не міг відтворити цей образ, хоч у хвилях смутку бачив ясно його перед собою.

Ось її очі… Стала на порозі й дивиться на мене довго-довго. Ледве відтягнули її: знала, що не вертатись їй вже ніколи…

Після її смерті батько женився вдруге. Взяв собі білоручку – з панського дому. Як кажуть: «Першу жінку – в дошки, а другу – в подушки».

Мачуха була статна, завертоока, ясне волосся, грішні груди, тонкий голос. Сонна і лінива, як кішка. Тіло заглушило душу, як це звичайно буває у жінок паразитного виховання. Принадами суєти обдурила вона старого батька, і він покорився її волі.

Так на місці бідного щастя запанували пусті розкоші.

Мене вдома часто лишали самого. Вимету, бувало, хату й сяду в кутку. Знадвору заглядає у вікно хмарний вечір, я дивлюся в безконечну сіру пустелю перед собою: сльоза за сльозою падає з очей.

Найбільше любив я бавитися зі своїм ровесником Сенюковим Олексою – також сиротою.

Та раз прийшов він до мене опухлий, заплаканий і приніс з собою малі грабельки. Ми сіли в бур'яні. Він був смутний, не говорив нічого й не мав охоти бавитися, як звичайно. Я дивився на нього. Нарешті він попросив у мене хліба. Я побіг до хати й виніс крадькома кусень хліба в пазусі. Олекса взяв його, вщипнув кришку, але не їв. Потім встав, сказав, що грабельки дала йому тітка, і поволік їх за собою. Я проводжав його, а він загрібав сліди своїх ніжок у пилюці й лебедів, наче до себе:

– Бу-вай здо-ров, бу-вай здо-ров!..

На Другий день я дізнався, що Олекса помер.

Оповідали, що за кілька днів перед тим ішов він біля панського саду, а паничі були на черешні. Він попросив у них черешень. Таки дуже милосердно просив. Вони сміялися з нього й кидали йому кісточки, а потім нацькували псами…

В гарячці перед смертю він просив черешень… Минали літа, я підріс і незабаром пішов світ за очі. Чоловікові жінка не вмре, помре лише дитині – мати. І виріс я на чужині, а в мене виросла туга за рідним краєм, за рідною матір'ю.

Я забажав бодай маленьку пам'ятку знайти по ній, воскресити її образ.

Так поїхав я в рідне село.

Батько привітав мене, як тінь із того світу, мачуха позеленіла і набрала богомольного виду.

– О, то ти ще живеш?.. Ми вже давно вважали тебе небіжчиком!

Простягла руку й показала на крісло. Під час розмови батько зиркав на мене, його, видно, будило сумління й спомини, бо відступав від теми і згадав кілька разів, що моє обличчя дуже нагадує йому покійну.

Мачуха спитала, чи пам'ятаю щось з дитячих літ, але потім пригладжувала надшивку сукні й не чекала на відповідь.

Я силкувався заспокоїтись, шукаючи хоч би тіні тої, яка навіть по смерті одна-одинока не покидала мене. Це була кімната, в якій я останній раз її бачив.

Ні одної пам'ятки не лишили. Тепер ця кімната була чужа й холодна…

Наймичка накривала на стіл, мачуха позіхнула й вийшла. Батько став сам не свій. Вона, видно, все людське заглушила в ньому. Старий шепотів сам до себе, блимав дико на мене очима, розводив руками і кривився. Це ранило мене в серце й мучило до краю.