Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 103

На етажерці біля портрету скляний годинник спинився на дванадцятій. Про цей годинник кружляла леґенда, що тільки раз на деякий час годинник опівночі оживає. Це діється тоді, коли в їхньому роді станеться нещастя, або хтось переживає трагедію нещасливого кохання. Тоді старий венеціянський годинник вибиває дванадцяту, а музика починає грати менуета. Пробуджена музикою у скляному годиннику фіґурка маркізи із її пажем танцює менуета.

Годинник цей дістала в дарунку з Венеції прабабуня Мар'яна від свого нареченого. Невдовзі мало відбутися їхнє весілля. Молодий виїхав на деякий час полагодити маєткові справи. Одного дня годинник без жодної причини спинився. Покликали майстрів, але ніхто не міг його направити. Зближався вже день весілля, молодий не приїжджав. Все більше хвилювалася Мар'яна… Вже тільки три дні осталося до весілля… День перед весіллям несподівано прийшла відомість про її нареченого. Він згинув у двобої. Тоді годинник видзвонив дванадцяту, а під звуки музики фіґурка маркізи з пажем почала танцювати менуета.

Останній раз годинник грав менуета – так розказувала двірська челядь – в ту трагічну ніч, коли, дізнавшись про зраду свого любовника, графиня Ізабелла відобрала собі життя.

Очевидно, графівна в леґенду не вірила, а слово «любов» було їй зовсім незнане.

Тільки деколи, тоді, як у саду цвів жасмин, а здалека доходила тужлива мелодія, щось бунтувалось у ній. У таку ніч вона, сп'яніла від пахощів жасмину й музики, мріяла про кохання. Це сусід Мирон грав на скрипку та непокоїв її серце.

Але вранці вона, вже зовсім зрівноважена, на привітання Мирона відповідала холодним «добрий день», розуміючи, що було б безцільно кохати на десять літ молодшого хлопця – звичайного скрипаля.

Графівні, якій життя нічого не дало, можна було хоч мріяти. Вона мріяла про чудову кринолінову сукню її бабуні й ще про когось, зовсім їй незнайомого, когось такого, що його очі нагадували б очі скрипаля Мирона.

Здається, в житті графівни ніколи б нічого й не змінилось, якби не химерний жарт долі. Цим жартом долі був лист із Америки від сестри мами, а її тітки, пані Александри.

Христина знала, що в Америці живе її тітка й що покійна мати довший час сподівалась на допомогу сестри, щоб відкупити продане бабунею майно. Однак, листи сестри були такі, що розвіяли всю надію.

Несподіваний лист і залучені в англійській мові документи, Христину чимало здивували.

З цікавістю читала:

«Дорога Христино! Коли цей лист читатимеш, мене вже між живими не буде, тому перед смертю хочу відплатитися за кривду, що колись заподіяла вам.

Було це по смерті нашої мами, а твоєї бабуні. Ціле наше майно зруйнував чоловік, що йому повірила твоя бабуня, закохана в нім. Побачивши безвихідність свого положення, вона відобрала собі життя.

Тоді я, молода, енергійна дівчина порадила твоїй матері, щоб те, що ще лишилося з майна, продати і в Америці шукати щастя. Доробившись, постановили ми відкупити майно.

По приїзді до Америки я купила кількасот акрів безвартісної землі. Несподіване щастя само почало мені йти в руки. Містечко недалеко моєї посілости поширилося, і за кілька літ я продала недавно ще безвартісну землю за великі гроші. Здається, усі пекельні сили хотіли мене зробити багатою, бо акції, закуплені мною, потрійно зросли в ціні, і моє майно зросло до суми мільйона долярів.

Я могла тоді відкупити наш маєток, поселитися в краю, але якесь дивне скупарство опутало мене. Я жадібно обчислювала проценти й тішилась неймовірно великою сумою мого майна.

На листи від сестри відписувала, що наші гроші пропали, і що я живу в крайній нужді. А коли сестра, умираючи, написала до мене й просила, щоб тобою заопікуватись, я в першій хвилині хотіла це зробити, але потім жадоба грошей перемогла.

Розумію кривду, заподіяну вам, і прошу, коли можеш, прости. Гроші, що ніколи не дали мені щастя, передаю тобі й бажаю, щоб хоч тебе вони зробили щасливою. Використовуй кожну хвилину життя, воно коротке, але гарне.

Твоя тітка Александра».

Мільйоновий спадок не так утішив Христину, як засмутив. Вона зрозуміла, що за гроші зможе мати, що тільки захоче; знала, що стане сенсацією, очі всіх будуть звернені на колись бідну графівну, і женихів буде у неї доволі.

Розум помалу переборював, і вкінці Христина переконалася, що багатство не є лихом. Справді було так, як Христина в першій хвилині подумала. Елєґантна, із смаком одягнена панна та її мільйоновий спадок стали предметом розмов цілої околиці, а багаті женихи, що ще недавно не признавались до вбогої графівни, сьогодні були б щасливі, якби Христина згодилась їх вибрати. Графівна на всі залицяння відповідала глумливою посмішкою, а холодні очі заморожували палких кандидатів на її майно.

Отак, відтоді думки про Мирона були щораз сміливіші… «як би він її кохав… вона б поїхала з ним у світ… Мирон покінчив би музичні студії… став би славним скрипалем…»

Мрії про кохання розвіювались із світанком дня, а Миронові й на думку не спадало, що багата графівна могла б кого кохати.

Несподівано Христина виїхала з краю. Багатій графівні забажалось побачити світ. У першу подорож вибралась до Парижу – «міста мистецтва й елєґанції», як її мати називала Париж.

Минуло кілька насичених щастям місяців. За цей час спізнала мистецький і аристократичний світ Парижу. Як тільки забажала, люксусовий літак переносив графівну до сніжних шпилів Швайцарії, блакитних побереж Італії, або тропічних країн Африки. Життя ставало щораз кращим, і Христина переконалася, що пораду тітки «використати життя» вона зуміє здійснити.

Аж одного ранку (це було тоді, коли осінь золотила алеї паризького бульонського ліску) графівна відчула гнітучу пустку. Вона затужила за своїм старим двориком і за спадаючими з дерев у саду листками. Цього ж дня покинула Париж.

Вдома стрінула її пустка, що йде в слід за самітною людиною. Непровітрені кімнати видавали сопух плісні і стухлизни, а осінній дощ монотонно стукав до вікон, додаючи ще більше нудьги і суму.

Здавалось їй, що Мирон грає… Відчинила вікно, і наслухувала… На дворі було тихо, тільки вітер, зриваючи з дерев останні листки, грав свою осінню симфонію.

Засвітила лямпу й бездумно переглядала кореспонденцію. Було чимало реклям, прохань на датки та добродійні цілі… любовний лист від якогось незнайомого.

Раптом звернула увагу на запрошення на баль, якраз із датою цього дня. Сподіючись, що там стріне його, Христина рішила піти на баль.

Христина вийняла сніжно-білу, з венеціянської коронки бальову сукню, модель найелєґантішого паризького маґазину, і надягнула її.

Подивилась на портрет бабуні і вдоволено всміхнулась. Її мрії здійснились, вона мала таку саму кринолінову сукню. Але що ще більше здивувало графівну, так це надзвичайна подібність обличчя.

Цікаво приглядалась до себе в дзеркалі й бачила такі самі великі, холодні очі, той самий дивний усміх, те саме у відтіні золота волосся. Перший раз оцінила свою красу, що її досі не добачала. Була горда, певна себе.

На балю в танцях вона побачила струнку, мужеську постать Мирона. Він приступив до неї і попросив до танцю. Перший раз почула його ніжний дотик руки. Танцюючи, вона кокетливо подивилась на нього. Париж, крім елєґанції й товариської сміливости, навчив її ніжної кокетерії, притаманної парижанці.

По забаві запитав:

– Графівно, чи дозволите відпровадити вас додому?

– З найбільшою приємністю, пане Мироне. Ми близькі сусіди. – Мирон подав плащ і поміг вдягтись. – Дякую, дуже дякую, – відповіла.

Ішли дорогою. Було холодно, непривітно.

– Дозволите взяти вас під руку?

Почуття кохання віджило. Нагадались вечори, музика, і мрії про нього, що гасли, коли наставав день.

Зупинились коло дому.

Христина подала руку на прощання.

– Графівно, дякую за цей чудовий вечір. Ніколи не забуду його.