Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри - Страница 5

Кулі свистіли, вили, дзижчали навколо Молокососів, зрізали стебла трав: музика була не з приємних.

Поки одні з англійців стріляли, інші відновили погоню. Якихось п'ять-шість хвилин — і втікачі будуть у лісі, де їх чекає порятунок.

Так, але п'ять хвилин…

Раптом Полів коник стрибнув убік, хитнувся і трохи не впав. По лівому боку тварини потік довгий струмінь крові.

— Тримайся, Поль, твого поні поранено! — гукнув Зірвиголова.

Бур і сам почував, що кінь осідає під ним. Даремно він підбадьорював його голосом і встромляв йому в боки шпори. Боячись, що поні впаде, і намагаючись просунутись якнайдалі, Поль навіть почав колоти його ножем.

Раз у раз спотикаючись, добра тварина пробігла ще метрів з триста, потім захиталась і важко звалилась на землю. З її рота і ніздрів побігла кров.

— Бідолашний Коко! — схлипнув Фанфан, що дуже любив свого коня.

А маленький бур, цей спритний наїзник, встиг уже зіскочити і стояв цілий і здоровий.

Зірвиголова крикнув йому, зупинивши свого поні:

— Здирайся позаду мене, Поль, і міцно тримайся. Чим ми гірші від синів Емона?[5]

Стомлений і перевантажений поні вже не міг бігти так швидко, як досі. І хоч до лісу залишилось не більше як триста метрів, відстань між втікачами і англійцями меншала щосекунди.

Гримнув новий залп, і Поль, застогнавши, скотився в траву.

Правда, він зразу ж підхопився і крикнув, доганяючи товаришів:

— Нічого страшного, я тільки залишився без зброї!

Куля влучила йому поміж лопаток, але, завдяки надзвичайно щасливому випадку, сплющилась, ударившись об дуло рушниці, причому скривила його і розтрощила ложе приклада.

Ще півтораста метрів!

Англійці наближалися з несамовитими вигуками «ура». Ще б пак! Таке чудове полювання!

Маленький бур біг по траві слідом за поні, але трава зараз уже була не така густа і висока.

А тут ще поні, потрапивши ногою в розкопаний мурашник, упав на коліна, і Зірвиголова з Фанфаном, перелетівши через його голову, гепнулись об землю кроків за шість від нього.

Напівоглушений, Зірвиголова миттю схопився, але його товариш лежав без пам'яті.

— Здавайтесь!.. Здавайтесь!.. — загорлали англійці.

— Нізащо! — крикнув їм у тон Зірвиголова, наводячи на них свою рушницю.

З дивовижним спокоєм він тричі підряд вистрілив і збив з коней трьох передніх англійців.

Потім, передавши свою рушницю Полю, він сказав:

— У магазині лишилося ще чотири патрони. Затримай ворога, а я понесу Фанфана.

Фанфан і досі лежав непритомний. Зірвиголова підняв його і побіг до лісу.

Він уже майже досяг узлісся, коли раптом всього за кілька кроків від себе почув, як з лісу пролунав громовий голос: «Вогонь!» І в ту ж мить він опинився серед диму і полум'я: звідусіль гриміли постріли.

Капітанові Зірвиголові здалося, що він у справжньому пеклі.

РОЗДІЛ III

Не так давно «Журнал мандрівок» опублікував під назвою «Крижане пекло» розповідь про пригоди французів у Клондайку, країні багатющих золотих розсипищ. Нагадаємо стисло про цю захоплюючу драму.

Кілька молодих французів, жертви прославленого своїми злочинами бандитського товариства «Коричньова зірка», вирушили шукати щастя у це таємниче Ельдорадо Полярного кола. Ціною неймовірних страждань і смертельних небезпек їм справді пощастило добути величезне багатство. Але бандити, що не спускали з них ока, потай вирушили за ними в Клондайк. Там вони дізнались, що французам пощастило відкрити «Золоте море» — багатющу жилу, як у вперто прагнули знайти всі шукачі золота. Звичайна річ, бандити вирішили заволодіти цим скарбом, що, навіть за попередніми підрахунками, перевищував, і набагато, сліпучу цифру в сто мільйонів.

Героями цієї драми золота і крові було семеро: молодий учений Леон Фортен і його чарівна наречена Марта Грандьє; газетний репортер Поль Редон; старий канадець Лестанг, що приєднався до них уже на місці; Дюшато і його смілива дочка Жанна і, нарешті, брат Марти — Жан Грандьє.

Жану Грандьє, вихованцеві колежу Сен-Барб[6], було тоді всього п'ятнадцять років. Природа обдарувала його неабияким розумом, фізичною силою і надзвичайною для юнака його віку витривалістю. Цей школяр, який умів сміливо протистояти всім випробуванням долі, зробив там чудесні, майже легендарні подвиги.

Не будемо говорити про його дивовижну здатність переносити мороз у п'ятдесят градусів, про надзвичайну спритність, яку він виявив у боротьбі з дикими звірами — величезними полярними вовками, — скажемо тільки, що, тяжко поранений, поморожений, виснажений втратою крові, він власноручно вбив п'ятьох бандитів із зграї «Коричньової зірки» і визволив свою сестру і Жанну Дюшато з полону у цих лиходіїв. У Францію він повернувся казково багатий і захоплений тією жадобою пригод, що не дає спокою всім тим, хто хоч раз пізнав чарівність цього хвилюючого життя.

Відпочивши кілька місяців, Жан занудьгував, його діяльна натура шукала застосування своїх сил. Він вирішив був очолити яку-небудь географічну експедицію, заглибитися в недосліджені ще країни чи взятися за якусь іншу сміливу і корисну справу, але тут спалахнула англо-бурська війна[7].

Палке і благородне серце Жана Грандьє миттю запалало співчуттям до двох маленьких південноафриканських республік, що боролися за свою незалежність.

Його захоплювали спокій, гідність і велич старого, патріархального президента — благородного Крюгера[8], в якому він вбачав живе втілення древніх чеснот мужнього бурського народу.

Він закохався в бурів, оцих солдатів-добровольців, що ненавиділи війну і взялися за зброю лише в ім'я захисту святого діла національної незалежності. В той же час він усім серцем обурювався вчинками англійців-завойовників, які розв'язали війну, кинувши численну й могутню націю проти двох крихітних держав. Уже один тільки цей факт разючої нерівності сил здавався йому величезним злочином проти людства.

З одного боку — найдужча, найбагатша в світі імперія з населенням у чотириста мільйонів підданих, з першорядною армією, флотом, колоніями, високорозвиненою промисловістю, величезними фінансовими ресурсами. Колос, володар морів і суші — цілої третини земної кулі! З другого боку — два невеличкі народи, що ледве налічували чотириста тисяч жителів, мирних землеробів, які мріяли тільки про мирне життя без усіх тривог, що потрясають людське суспільство.

Жан тремтів за них, дивувався байдужості цивілізованих народів, обурювався тим, що жоден із цих народів не насмілився чи не зміг перешкодити цьому несправедливому нападові, зробленому на другий же день після «Міжнародної мирної конференції».

Він говорив собі:

«Якщо великі держави такі егоїстичні і підлі, а та огидна річ, що зветься політикою, потурає їх егоїзмові і підлоті, то всі чесні люди, люди великого серця, повинні відгукнутись і діяти, не шкодуючи свого життя. Я молодий, сміливий і вільний у своїх вчинках, я люблю пригоди, мене приваблює все величне і добре. Я прагну віддатися душею і тілом благородній справі захисту слабших. І тому я стану добровольцем трансваальської армії».

Він поділився своїм проектом з сестрою Мартою і її чоловіком, Леоном Фортеном. Ті щиро його схвалили.

Та й хто б міг перешкодити йому вільно розпорядитися своїм життям і своїм майном?