Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри - Страница 2

— Я внесу заставу.

— Ні.

— Десять тисяч франків за кожний день…

— Ні.

— Сто тисяч франків за день… Це складе мільйон за десять днів!

— Мільйон? Та хто ж ви такий?

— Той, хто вміє відповідати за свій підпис, — відповів юнак з характерною для нього визивною, але сповненою гідності зухвалістю. — Давід Поттер врятував мені життя, і, якщо треба буде, я віддам за нього все до останньої копійки, до останньої краплини своєї крові!..

— Таке почуття робить вам честь, — перервав його полковник, — але на війні важко керуватися почуттями. А тепер вислухайте мене уважно, — додав він. — У мене є син, приблизно вашого віку, він служить офіцером у моєму полку. На ньому зосередив я всю свою батьківську ніжність, усе честолюбство солдата… Так от, припустімо, що він потрапив у полон до бурів і має бути розстріляний, як буде зараз розстріляний цей чоловік. Припустімо також, що мені, його батькові, пропонують його життя в обмін на життя Давіда Поттера…

— І ви?.. — задихаючись від хвилювання спитав юнак.

— Відхилив би пропозицію, і мій єдиний син загинув би!

Наче приголомшений цими словами, юнак опустив голову. Він зрозумів: ніщо вже не може врятувати засудженого, і наполягати марно. Вперше збагнув він увесь жах цього страшного лиха, цього нещастя, яке перетворює вбивство на закон і навалює гори трупів, цієї потвори, яка ганьбить людство і ім'я якій — війна!

Повернувшись до бура, оточеного рідними в сльозах, він узяв його руку в свої і з невимовним виразом ніжності і жалю вигукнув:

— Мій добрий Давіде!.. Я гадав розчулити їх — нічого не вийшло… Сподіватися більше нема на що.

— І все ж я дуже вдячний вам, мій маленький хоробрий французе, за ваше співчуття, — відповів бюргер. — Бог свідок, що на серці теплішає, коли бачиш, що за нашу справу борються такі люди, як ви!

— Невже я нічого не можу зробити для вас? — прошепотів юнак.

— Можете! Побути біля мене разом з моєю дружиною і дітьми до останнього мого подиху… Помститися за мене! Завжди битися так само, як… Зрозуміли? І ні слова більше… Тут надто багато вух…

— Обіцяю, Давіде!

І він стиха додав, ніби розмовляючи сам з собою:

— Оцей шотландський полковник, герцог Річмондський, здається, все-таки має добре серце.

Офіцери тимчасом розходилися по своїх наметах, з цікавістю поглядаючи на цього хлопця, що жонглював мільйонами і говорив як дорослий.

Лишились тільки старший сержант, двоє артилеристів і піхотинців, що оточували місце, де стояли засуджений і його близькі. Сержант різким голосом наказав одному з солдатів дати засудженому свою лопатку.

Солдат відстебнув підвішену на поясі, нижче рюкзака, невеличку лопатку, яка є у спорядженні всієї англійської піхоти, і подав її бурові, а старший сержант, вказавши пальцем на землю, пояснив:

— Копай!..

Знизавши плечима, бур спокійно відповів:

— Я не торкнуся цього англійського виробу, не хочу бруднити своїх рук, та й рідну землю, де мені судилося спочивати вічно. Принесіть-но мені кирку та лопату, добре моє знаряддя. З їх допомогою я зорав цю незайману землю, яку тепер спустошують завойовники.

Йому принесли. Він схопив держаки, відполіровані довгим тертям об його загрубілі від праці руки, і блискуче залізо задзвеніло. Потім довгими кроками він відміряв на червонуватому грунті свій гігантський зріст і зробив дві глибові борозни. Англійські солдати, що вміють цінити мужність, не могли приховати захоплення.

Бур поплював на долоні, стиснув держак кирки і весь захопився своєю зловісною працею.

— Ану-бо, Давіде, — бурмотів він, — поворуши-но востаннє землю, що вигодувала тебе.

Зігнувши спину, напружуючи руки і шию, на яких, наче мотузяні вузли, виступили мускули, він дужими ударами почав вгризатися в землю вельдту[2], і земля, пролітаючи поміж його ніг, слухняно лягала позаду. Потім засуджений старанно вирівняв лопатою яму, надавши їй форму могили.

Дружина и діти, стоячи навколішки під пекучим промінням сонця, що було вже в зеніті, тихо плакали.

Солдатам дозволили сісти. Вони почали закусувати, тихо перемовляючись. Час минав, і могила глибшала. Велетень-бур глибше й глибше заходив у землю, лише зрідка перериваючи свою жахливу роботу, щоб тильною поверхнею руки витерти піт, який струмками збігав по обличчю. Час від часу він крадькома поглядав на дружину й дітей. І тоді, незважаючи на втому, починав працювати швидше, щоб скоріше покінчити із страшним для них видовищем.

Хтось із солдатів, охоплений співчуттям, простяг бурові флягу віскі.

— Випийте, товаришу, це від щирого серця, — лагідно сказав він.

— Віскі?.. Ні, спасибі. Ще подумають, що я випив для хоробрості. Та я охоче прийму від вас трохи води, товаришу!

Друзі і родичі, оточені ланцюгом солдатів, не могли піти по воду.

Солдат збігав у будинок і приніс дерев'яний ківш свіжої води. Давід, припавши до нього губами, жадібно пив, а солдат повернувся на своє місце, міркуючи стиха:

— Водо!.. Хіба ж її можна вважати за християнський напій, особливо в ту мить, коли людина мусить назавжди забути смак віскі? Та коли б мені було так близько до могили, як йому, я б уже не посоромився осушити фляги всього взводу. Це так само вірно, як те, що мене звати Томмі Аткінс!

А час минав, безжально пливли хвилини. Сонце схилялось на захід. І все глухіше лунали удари кирки у відкритій ямі, що поглинула бура вже до плечей. Дружина його розпростерлась на землі і, з жахом усвідомлюючи наближення страшної хвилини, не відривала очей від двох великих горбків, що наростали з обох боків могили.

Почулось цокання затворів. То старший сержант, вийнявши з патронташа дванадцять патронів і витягши з шести патронів кулі, заряджав рушниці.

Ось він уже приніс гвинтівки і кинув їх на землю. Потім, підійшовши до бура, який усе ще копав, сказав:

— Давіде Поттер, приготуйтеся до смерті!

Бур припинив роботу, підвів голову і спокійно відповів:

— Я готовий!

Поклавши держак лопати впоперек ями і схопившись за неї, він підтягнувся на руках, одним стрибком перелетів через могильний скат — і ось він уже стоїть на землі, вкритий червонуватим порохом, освітлений косим сонячним промінням, величезний, трагічно величний.

Дружина й діти кинулись до нього, але варта на знак сержанта відтіснила їх. І зразу ж виступили вперед дванадцять неозброєних солдатів, призначених у цей страшний наряд. Навмання розібравши принесені сержантом рушниці, вони вишикувались. До засудженого підійшов старший сержант, щоб зав'язати йому очі і поставити на коліна. Бур енергійно запротестував:

— Єдине моє прохання до англійців — дозволити мені вмерти стоячи, дивлячись на боже сонце, і самому скомандувати: вогонь!

— Я не можу відмовити в цьому такій мужній людині, як ви, — відповів сержант, козирнувши йому по-військовому.

— Дякую.

Взвод стояв приблизно за п'ятнадцять кроків. Бур став обличчям до солдатів, спиною до могили.

Мертва тиша нависла над табором. Стихли ридання і стогін. Пекельна мука стиснула всі серця.

Коротка команда, миттєвий брязкіт металу, і дванадцять стволів витяглись рівною блискучою лінією: солдати взяли бура на приціл.

Засуджений стояв з непокритою головою і відкритими грудьми.

Глибоко зітхнувши, він вигукнув:

— Прощайте, дружино, діти, свободо! Прощай усе, що я любив! Хай живе незалежність!.. А ви, солдати: вогонь!

Гримнули дванадцять пострілів, супроводжувані глухою луною. Бур похитнувся і важко впав навзнак на один з могильних скатів.

З вуст дружини вирвався крик відчаю, заголосили діти.

Взвод взяв гвинтівки на плече, зробив півоборот і вирушив у табір. Загін, що оточував місце страти, розімкнувся і відкрив нарешті доступ до могили.

Бур помер зараз же. З його грудей, прострелених всіма шістьма кулями, цебеніли потоки крові.