Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри - Страница 16

— Останнє запитання: що сталося з герцогом Річмондським і його сином?

— Я особисто наказав перенести цих двох тяжко поранених джентльменів до бурського госпіталю. Тепер вони у безпеці.

— Досить. Ви відмовились відповісти на два перших запитання, і я змушений передати вас у розпорядження Колвілла — майора третього уланського полку.

Це ім'я примусило молодого француза здригнутися. Колвілл! Ще один з убивць Давіда Поттера. Не приховуючи ненависті, Зірвиголова пильно подивився на Колвілла, що саме увійшов. Це був довгий, як жердина, сухорлявий і жовчний англієць з пихатим і жорстоким виразом обличчя. Жан поклявся самому собі ніколи не забути його, якщо тільки пощастить вирватися з цього осиного гнізда.

— Дорогий Колвілл, дозвольте представити вам містера Зірвиголову, відомого вам нашого майбутнього ката.

— Он як! — презирливо відповів майор. — Той самий хлопчисько, що насмілився послати офіцерам її величності свої ідіотські і образливі листи? Ну що ж, тепер прийшла наша черга побавитись.

— Клянусь, — пробурмотів Руссел, — не хотів би я опинитися в шкурі цього хвалька, з яким Колвілл збирається побавитись.

Майор підніс до своїх губів рукоятку хлиста з свистком.

На пронизливий посвист прибіг уланський сержант.

— Максуел, — процідив крізь зуби Колвілл, — візьми-но цього хлопця, і можеш розважитися з своїми товаришами грою «підколімо свиню».

«Pigsticking» — жорстока гра англійських уланів, які захоплювалися нею, замінюючи свиню полоненими з «нижчої раси».

Але ніколи ще, скільки відомо, біла людина не була об'єктом цієї варварської розваги. Бідолашний Жан мусив стати першою жертвою глуму, що незабаром поширився на багатьох полонених бурів.

Почувши передаваний з уст в уста заклик: «Pigsticking», десятків зо два уланів схопили свою зброю і скопили на коней.

Жана поставили обличчям до поля, на якому вишикувався взвод сержанта Максуела.

Майор Колвілл, бажаючи подовжити розвагу, наказав одному з піхотинців:

— Дати йому ранець!

Передаючи Жану військовий ранець, солдат, людяніший, ніж його начальник, шепнув:

— Захищайся ним, мов щитом. Головне, не бійся і намагайтеся парирувати удари.

Навколо стовпились офіцери всіх родів зброї, з цікавістю чекаючи видовища, жорстокість якого не може зрівнятися ні з чим.

Прізвисько «Зірвиголова» не сходило з їх уст, але вимовлялося без ненависті, скоріше з відтінком співчуття, до якого примішувалася певна повага.

— Зірвиголова!.. Так це Зірвиголова?.. Бідолашний хлопець!

— Дивіться, та він зовсім і не злякався. Ну й сміливець!

— Хочете парі, Руссел? — запропонував майор. — Ставлю десять фунтів, що цей шахрай кинеться навтіки, як лисиця від гончаків, і його одним махом підколять трохи нижче спини.

— Гаразд! — сміючись, відповів драгунський офіцер.

Взвод стояв за двісті метрів.

— Колоти! — проревів сержант. — Вперед!

І взвод помчав шаленим галопом…

На Жана Грандьє летів, наїжившись піками, виблискуючи сталлю, смерч людей і коней.

Зірвиголова затулив ранцем груди і, міцно впершись розставленими ногами в землю, приготувався до удару.

І удар не примусив себе чекати. Жахливий удар!

Зірвиголова відчув, що його буквально підкинуло в повітря, він двічі чи тричі перевернувся і важко впав на землю, його ліве плече було пошматоване, права рука сильно кровоточила. Та все ж ранець відбив і ослабив удари, спрямовані в груди.

Під вигуки «ура» уланські коні блискавкою пронеслися мимо, навіть не зачепивши Жана.

— Ви програли, Колвілл! — вигукнув капітан Руссел. — Цей шахрай поводиться непогано.

— Почекаємо, — з холодною ненавистю відповів майор.

Приголомшений падінням і важко дихаючи, Зірвиголова насилу підвівся і підняв свій роздертий ранець.

Він вирішив боротися до кінця, а улани не гаяли часу: зробивши швидкий поворот, взвод перешикувався.

Знову розляглася команда сержанта:

— Колоти! Вперед!..

Початкове співчуття змінилося в них нездоровою цікавістю. Вигляд крові пробуджував у людині звіра. Зірвиголова випростався зусиллям волі і крикнув:

— Боягузи! Підлі, низькі боягузи!.. — і знову впав, збитий нищівним ударом.

Всупереч сподіванням, ранець і цього разу захистив його. Зрештою улани самі, хизуючися своєю вправністю, намагались влучати пікою тільки в імпровізований щит. Усе, що було поза ранцем, для них не існувало, вони вбачали в Жані лише приречену на смерть жертву.

Нещасний хлопчак був зовсім розбитий. Одяг його пошматований, тіло зранене. Він насилу підвівся, його ноги дрижали і підгиналися, налиті кров'ю очі потьмяніли, а шум у вухах заглушав іронічне «ура» англійців. Ослаблі руки вже не були спроможні підняти ранець, що захищав його досі.

Він зрозумів, що для нього вже все скінчено, порятунку нема: зараз його розчавлять безжальні звірі. Але в нього вистачило ще сили випростатися, схрестити на грудях руки і з гордо піднятою головою мужньо повернутися обличчям назустріч уланському взводові.

В думці він попрощався з життям, що досі так усміхалось йому, і послав останній привіт своїй сестрі і своїй палко любимій батьківщині, яку йому не судилося більше побачити.

І коли втретє розляглась команда сержанта: «Вперед!», він відповів на неї вигуком:

— Хай живе Франція!.. Хай живе свобода!..

Пригнувшись до кінських ший, улани проскакали вже половину відстані, що відокремлювала їх від Жана. Ще кілька секунд, і мерзенний злочин здійсниться.

Та ось якийсь вершник на всьому скаку врізався поміж уланами і їх жертвою. Це був один з тих чудових наїзників, дивлячись на яких мимоволі згадуєш легенду про центаврів[30].

Вершник підняв хлист і владно вигукнув слова, що з однаковим успіхом примушують атаку зупинитися, а натовп — заспокоїтись:

— Стоп!.. Ні з місця!..

Побачивши генерала, бо вершник був англійський генерал, улани так круто зупинили коней, що ті, ставши дибки, мало не поперекидалися разом з наїзниками.

Зупинивши свого скакуна за чотири кроки від полоненого, генерал піднявся на стременах і став на голову вищий за кавалеристів, які змішали свої ряди. Червоний від гніву і карбуючи слова, кожне з яких стьобало, немов ляпас, він прокричав:

— Мерзотники! Підлі боягузи, ви ганьбите англійський мундир! Який офіцер дозволив цю мерзенну розправу?.. Відповідайте, сержанте!

— Майор Колвілл, — промовив Максуел, переборюючи страх.

— Прислати його до мене! Негайно!

Зірвиголова скривавленою рукою віддав честь генералові. Той у свою чергу підніс до козирка каски пальці, затягнуті в рукавичку, і, побачивши перед собою хлопчика, спитав його мимоволі пом'якшеним голосом:

— Хто ви?

— Француз на службі бурської армії, — відповів полонений, тримаючись шанобливо, але з великою гідністю.

— Ваше ім'я?

— Жан Грандьє, на прізвисько Зірвиголова, капітан розвідників.

— Так, значить, це ви і є прославлений Брейк-нек?.. Поздоровляю! Ви сміливець!

— Така похвала, та ще з ваших уст, генерале… Я збентежений і горджуся нею!

— Ви такий молодий! Далебі ж, усякого іншого бранця вашого віку я тут же відпустив би на волю. Так… усякого іншого… Але ви надто небезпечний противник і надто багато завдали нам неприємностей. Я затримую вас як військового полоненого, але ви користуватиметесь усіма привілеями, на які заслуговує такий хоробрий ворог.

Зовсім знесилений і приголомшений, Зірвиголова насилу пробурмотів кілька слів подяки і тут же, страшенно збліднувши і м'яко осівши на землю, знепритомнів.

— Віднести цього юнака у госпіталь! — наказав генерал. — Я вимагаю, щоб про нього добре подбали. Я сам простежу за цим. Чули?.. А, ось і ви, майоре Колвілл! За жорстоку розправу з полоненим — п'ятнадцять діб суворого арешту. Сержант, що командував «Pigsticking», позбавляється свого звання і переводиться в рядові улани. Всі улани взводу призначаються на п'ятнадцять позачергових польових караулів. Вільно!