Іван Франко - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 3

Випустивши з тюрми, його, слабого, в гарячці, одсилають пішки з поліцейським додому на село, причім волочать його по етапах, з тюрми до тюрми; в дорозі, змочений великим дощем, Франко заслаб ще дужче, пролежав удома тиждень в дуже важких обставинах, а далі подавсь до г. Коломиї, щоб звідти дістатись до свого приятеля, з яким сидів у тюрмі. В Коломиї прожив він тиждень в гостиниці, де написав свою повість «На дні», в якій змалював тюрму в Дрогобичі. Важкий був для Франка той тиждень! Останні три дні прожив він трьома центами (2 коп. на наші гроші), знайденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, замкнувся в кімнаті і півтора дня лежав в гарячці і голоді, ждучи смерті. Тут його рятує від смерті один з його товаришів і забирає з собою на село, де Франко, спочиваючи, прожив кілька тижнів. Але й там видюче око адміністрації постерегло небезпечного злочинця. Вона наказала жандармам приставити Франка назад до Коломиї, а що у Франка не було грошей на підводу, то жандарм, ще слабого, в літню спеку, погнав його до Коломиї пішки. «Тяжка се була дорога,— пише Франко в своїй автобіографії,— після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях».

Коли побачили, що у Франка є паспорт, його пустили на волю. Франко вернувся до Львова і знов записався на університет.

З того часу, борючись з бідою й не маючи часто-густо чого їсти, Франко з дивною енергією проявляє різносторонню діяльність на всіх полях літератури, загартовує свою волю в боротьбі за кращу долю покривдженого, такого близького йому, робочого люду, навчається

Проти рожна перти,

Проти хвиль плисти,

Сміло аж до смерти

Хрест важкий нести…

Почавши з 1881 року, він видає або пише у періодичних виданнях: «Світ», «Літературно-наукова бібліотека», «Народ», «Житє і слово» і др., пише повісті, драми, оповідання, вірші та статті наукового публіцистичного змісту і заповняє ними мало не всі українські періодичні видання, містить кореспонденції, статті і переклади з чужих мов у польських та російських часописах, піддержує зносини з «Вольным словом» в Женеві — взагалі визначається незвичайною плодовитістю, різностороннім талантом і науковою ерудицією.

Весною 1886 р. Франко приїздить до Києва і тут жениться, а через рік вступає, як один з редакторів, до польської газети «Kurjer Lwowski», де й вибув, як сам говорить, «десятилітню панщину». Заробляючи, аби тільки не вмерти з голоду, Франко за цей період в значній мірі одірваний був од української літератури, і це для нас велика втрата, тим більше, що в той час його талант виріс, зміцнився, набрався сили. Але, на щастя, його викинули з редакції «Кур’єра» за статтю про Міцкевича, якого він назвав поетом зради. Року 1889 Франка ще раз садять до тюрми, де він пробув 2 ? місяці. Та нема лиха без добра! Ближче познайомившись з тюрмою та її життям, Франко міг написати такі чудові речі, як оповідання «До світла», «Тюремні сонети» і т. ін.

Кипуча, невгомонна натура Франкова не могла вміститися в рамки самої літературної роботи. Року 1890 він, вкупі з другими, засновує радикальну партію, стає на її чолі і видає партійний орган «Народ». Тут він містить багато блискучих публіцистичних і програмових статей і, стоячи на сторожі «мужицьких» інтересів, викликає часом цілу бурю серед громадянства своєю гострою критикою тодішньої «неполітичної політики» народовців.

Доводиться просто дивуватися, коли цей борець, поет, белетрист і публіцист знаходить ще час для серйозної наукової роботи! А тим часом се факт. Ще кінчаючи свою науку в Віденському університеті у відомого вченого професора Ягича, Франко почав готуватися до професури — іменно на кафедру української літератури. З-під його пера вийшов цілий ряд солідних наукових праць, як: «Іван Вишенський і його твори», докторська дисертація «Варлаам і Йосафат» і багато спеціальних статей в різних журналах: «Записки наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка», «Житє і слово», «Літ[ературно]-наук[овий] вістн[ик]» і в окремих виданнях.

Нарешті його мрії мали здійснитися. Року 1895 він блискуче прочитав у Львівському університеті вступну лекцію на тему «Наймичка» Тараса Шевченка» — і професорська колегія обрала його доцентом, але адміністрація не затвердила Франка. А проте заслуги Франка на полі науки такі значні, що Петербурзька і Празька Академії наук обрали його своїм членом, а Харківський університет дав йому почесний докторський диплом.

Літературна продуктивність Франка така велика, що ще 9 літ тому назад, коли святкували 25-літній ювілей його літературної діяльності, один список його творів займав цілу книжку на 127 сторінок.

Тепер Франко, 50-літній сильний мужчина, всі сили свої оддає українській літературі і науці і ще немало може зробити для рідної культури. На його творах, в його ідеях виховалось уже ціле покоління. І хоч тепер, дякуючи Франковій праці, стало трохи ясніше, все ж темрява ще й досі густа і не раз завдає рани благородному серцю.

«Не люблю Русі-України!» — вирвалось колись із уст Франкових, і не дивуєшся цьому, читаючи його одповідь усім тим, хто підхопив цей крик наболілого серця і кинув його в лице України.

Ти, брате, любиш Русь,

За те, що гарно вбрана,—

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

 .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,—

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво,—

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь,

За те, що гарно вбрана,—

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм —

Празнична одежина.

А мій — то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування,—

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь і шана,—

У мене ж тая Русь —

Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови,—

Я ж не люблю її

З надмірної любови…

Я ще раніше сказав, що Франко явився новатором у галицькій літературі. Не тільки в формі, в літературній манері, а і в своїх відносинах до фактів життя, які він малює. Село цікавить його не з етнографічного боку, як попередніх письменників, він не ідеалізує сільського життя. Його інтересують соціальні і економічні сторони того життя, гніт, страждання і всяка кривда. Наскрізь гуманний, чоловічний — Франко оддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто «в поті чола» добуває хліб не тільки собі, але й другим, тим, що самі не роблять. Ще в поемі «Панські жарти» написаній за молодих літ, Франко малює нам картину економічної залежності селян од пана; в оповіданні «Лесишина челядь» і др.— важку, невсипущу працю хлібороба задля шматка хліба. Але з часом на очах Франка відбувається важкий соціальний процес. Процес росту капіталізму, побіди капіталу над працею. Коли перше, за панщини, експлоатація селянина була в стадії, так сказати, «натурального» хижацтва, то при зрості капіталізму вона приймає форми гострої, смертельної боротьби. Капіталізм висовує вже свої пазури, вони ростуть і загострюються. На село йдуть походами нові експлоататори, опутують селянина довгами, забирають його хату, землю. Вони захоплюють у свої руки промисли, ставлять фабрики, як павук павутиння, скрізь розстелюють свої сіті. Вчора хлібороб, хазяїн, а сьогодні пролетарій-селянин неминуче попадає у ті сіті і гине в нерівній боротьбі. Бо чи ж може бути інакше! Скрізь темнота, нужда, «села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами». А в хаті не краще: