Для загального добра - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 2

Замфір присідає під кущем, обережно, з любістю розгортає листя — то делікатне, ясно-зелене, покрите знизу білим пушком, то темне, блискуче, наче полив’яне. Там, під листям, цілі скарби, цілі купи розкішних кетяг так і обліпили кущ, так і вгинають лозу під непомірною вагою. Є, зародив господь, радісно б’ється Замфірове серце, а очі сміються до здорових грон.

— Татика, татика!.йдіть сюди!.гукає старший хлопчик. — Скільки тут поми (винограду) — страх!.

— Сюди, сюди, татика!.кричить з другого боку дівчинка. — В мене більше, навіть листя не видко!.

Замфір сяє. Не зазиратимуть діти за чужі тини, у чужі руки. Буде своя пома, буде й вино. Тут саме вгіддя для винограду, звідси бере він таке вино, як спирт. 0, всі знають, яке вино у Замфіра Нерона, тим-то він і не возить його на торг … Самі купці приїздять з готовими грішми, аби було що продавати. А доведеться продати більшу частину… Ну, та, звісно, на те й ходиться біля винограду, на те й працюється, щоб мати користь … Дасть бог, буде продати, буде й для себе. Вже ж молдуван не лишиться без вина: змалечку звик.

Замфір ходить поміж кущами, де тичку очеретяну поправить, де лист зайвий оскубе, де лозину підв’яже. Правда, сьогодні неділя, не слід би робити, ну, та коло винограду не гріх, бо то хліб святий, то дар божий … О, тут гущина яка, сонця не пускає, треба трохи пообщипувати листя … А тут лозина зайва, тільки сік марне тягне з бідного куща. Стяти її… Отак… А ось грона похилила гіллячку, на землі лежать бідні, треба підняти, бо то шкода, бо то праця людська.

Ох, праця!.ільки-то праці та клопоту взяв оцей клаптик землі!. батьки, а може діди, лишили тут свою силу — бач, які здорові та розкішні кущі виплекали!.він сам — хіба він мало поклав тут здоров’я?

І згадується Замфірові, як він восени мусить зібрати тички, підчистити лозу, закопати її в землю. Високо злітає здоровезна сапа, а на місці кущів виростають могилки. Спить зимою виноградна лоза, вкрившись могилками, а на весну треба визволити її, на світ вивести з-під землі, обчистити, на тички підняти … А почнуть кущі бур’яном заростати — знов сапа в роботі, знов мозолі на руках. І то не раз, не двічі … Виноград любить, щоб коло нього ходити. І ходиться коло нього, як коло рідної дитини, і годиться Йому, зате ж і звикається до нього, як до близької істоти, з життям котрої зв’язано власне життя, хліб, достаток … І такою дорогою стає тобі оця гнучка рослинка, що вміє віддячити за важку працю, за тверді мозолі …

А пора збирання винограду? — пригадує Замфір. Ну, це вже легка, празникова робота. Ціла родина бере уділ в тій праці. Любо тоді глянути на стиглу, прозору ягоду, що ледве стримує солодкий сік у тонкій шкурці. Дорослі з піснями стинають стиглі кетяги в коновки та носять до бочки, а весела, замурзана солодким соком дітвора нишпорить попід кущами, вишукує непомічені грона. Рікою ллється солодкий муст!, починає грати — і тоді ціле село, від малих дітей до столітніх дідів, — напідпитку …

От коли б допоміг бог зібрати виноград да продати вино. Треба б взяти у пана яку фальчу землі, бо без поля теж погано у господарстві.

Що то Маріора скаже на цю думку? Але де вона? — скинув очима Замфір по винограднику.

Маріора стояла поміж кущами, мов у зелених рамцях, підперши рукою голову, з замисленим обличчям.

— Маріора, а ти чого там зажурилася? Бачиш, господь послав нам дорід. Такого дороду я не помічав у наших сусід.

— Хвалити бога!.зітхнула молодиця. — Та, бач, я думаю … люди гомонять …

— Про що люди гомонять? — підійшов до неї Замфір.

— Та кажуть, буцімто їздять по селах якісь доктори, що псують виноградники. Кажуть, слабість якась завелась у винограді, чи що, от вони й вирубують кущі та палять їх, ще й землю отрутою напувають …

— Що? виноград рубають? — здригнувся Замфір. Він сам чув про ие, як їздив на торг у Рені. Палять? — каже вона. — Землю труять? То й його добро, його батьківщину, хліб його мали б знищити якісь там доктори? Зроду-звіку цього не буде. То, може, й є слабість така на виноград, але тут, у їх селі, всі виноградники, хвалити бога, здорові, родючі, на гарному грунті. Дурниця то, чутка ота. Та й люди у них не такі, щоб пустили докторів на свої виноградники. Ого!.смілив би ся який вступити на його виноградник. Він би першого з рушниці застрелив, як собаку. Через труп його хіба б переступили в садок, бо живий він не пустить туди. Ет, дурниці!.ло що люди плещуть.

Замфір махнув рукою.

Однак, не вважаючи на той зневажливий рух, хмарка турботи повила Замфірове чоло. Ненадовго, правда. Ясність веселого червцевого дня, широке зелене море, хвилею листу вкривше скарби дороду, безжурне щебетання дітвори, що з галасом, обмаяна виноградними гіллячками, бігла до батька, вернули Замфірові його веселий настрій, його рожеві надії.

Сонце вже повернуло на вечірній пруг. Маріора загадала збиратись додому. Хлопці метнулись до коней, і незабаром віз стояв запряжений, готовий вирушити в дорогу. Гарячі коні помахували обтиканими виноградним листом головами, а дівчинка в вінку з гіллячки винограду тягла за собою на віз кілька стятих батьком довгих лозин з делікатним лапатим листом та лоззкручуваними тоненькими вусиками.

Нарешті коні рушили, каруца покотилася берегом Пруту, і довго ще видко було щасливі обличчя дітвори та довгі зелені лози, що, позвисавши з каруци аж до землі, колихалися від швидкого руху, немов прощаючись зі .своїми подругами на винограднику

… В селі був рух. Цілі юрми молодіжі, одягненої в святну одіж, стояли на вулицях або простували на майдан, звідки на село ціле розходилось глухе дудніння доби!.супроводі різких, пискливих згуків ковала. Одноманітна східна мелодія булгаряски свідчила, що там, на майдані, танець саме у розпалі.

Опріч цього руху помічався ще й другий рух. По вулицях снували молдувани, купчились біля воріт, попід тинами, вимахували руками, сперечалися, кричали. Баби своїми пискливими голосами робили справжній шарварок. Очевидячки в селі щось сталося. Коли Замфір наблизився до одної з таких купок, його зупинили, оточили каруцу зо всіх боків, і хоч по розпалених обличчях молдуван видко було, що якась цікава новина свербить Їм на кінці язика, однак давнім звичаєм виповнено поперед церемоніал привітання.

— Добридень, Замфіре!

— Спасибі вам.

— Що поробляєш?

— 3 виноградника їду.

По цій коротенькій прелюдії, виконаній з обох сторін однаковим тоном, знялась ціла буря голосів. Чи чув він, що примар одібрав бомагу?. О, він пустить їх, запроданець отой. бодай би не встав в останній день на суд божий!. Ба, не пустить!.стить, побачите, пустить!. То село не пустить!. Ні, це вже кінець світа настає …

Замфір нічого не розумів.

— Хто? кого не пустить? . — кажіть-бо толком• Кидав він питання на всі боки.

— Кого!. таж докторів!. Прийшла до лримарії бомага, що незабаром мають приїхати доктори, які псують виноградники.

Замфіра, наче грім із ясного неба, вразила ця звістка. «Невже ж цьому правда? — шибала думка по його голові. — Невже ж цьому правда?»

— Ой, виріжуть нам виноградники, зовсім виріжуть, анцихристи!.голосила якась баба.

— Нічого, будемо звикати без вина, — злорадо кидала увагу друга.

Замфірові не вірилось ще. Чи не пустив хто часом дурну поголоску? Треба самому дізнатись про це в примарії.

— Я зараз буду тут, тільки коні випряжу, — гукнув він в юрму, рушаючи.

За хвилину Замфір з похмурим обличчям йшов вже у примарію. За ним потягло кілька молдуван. Примаря не було ще з ярмарку; на дворі примарії стрів Їх пан писар, дуже незадоволений, що йому перешкодили милуватися своїми новими, ясної барви галанцями. Він скинув на Замфіра котячими очима, настовбурчив рівні, як у кота, вуси. і відповів на привітання.

— Ми прийшли до вас, д6мнуле писарі, дізнатися, чи правда тому, буцімто прийшла бумага про докторів, що псують виноградники?

Пан писар зробив рукою та одягненими в ясні галанці ногами такий рух, наче хотів попрохати вибачення у громади, що така нечемна бумага справді існує в канцелярії примарії.