Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 76

Бо далі був Зюдбангоф, Південний вокзал — надійшла його черга. Так, улюблена оаза з пальмами, крилатими левами, бомжами, божевільними, турецько-арабськими таксистами, балканськими повіями, вокзал для бідних, південно-східний форпост кращого зі світів. Так, не одну свою ніч він промарнував у цих околицях, підсліпуватий шукач пригод і фотограф з його теперішнім іменем, якому тоді йшлося про цілий альбом з нічними вокзалами Відня: переповнені сміттям урни, десятки здеформованих бляшанок з-під пива — завжди чомусь "Оттакринґер" і ніколи "Ципфер", пластикові пляшки, паперові пакети, коробки, газети, реклама. Він і зараз розпізнав усіх тих самих у почекальнях — Предраґа, Маріцу, Деяна, Віллі, Наташу, Ісмаїла — невже вони так ніколи звідси й не виходили, цілих чотири, та де там — майже п'ять років?…

Вони його навіть не відчули. Подавати знаки було марно. Його розганяло — все швидше і швидше. Він уже проносився над Віденом, над Карлспляцом, над горизонтально завислими в нішах підземного переходу наркоманами, над першими трамваями на Кільці, над метрополітенівським дном і всім, що глибше. Він уже бачив перед собою там, за історично-культурною клоакою Внутрішнього Міста, всю північну околицю з її Віденським лісом, зеленим та липким о цій порі року. Йому захотілося впасти на цей ліс.

Але десь у повітряному трикутнику поміж Святим Штефаном, Мальтійською церквою та Гробницею Капуцинів ним було владно вдарено об невидиму й непроникну завісу. І всього засліплено нестерпно-білим спалахом. Перед ним постала Світляна Стіна, з якої хрипкуватим джазовим голосом запитало:

— Хто Ти такий? Хто домагається бути впущеним?

Карл— Йозеф і незчувся як відповів:

— Я — Його Ясність, цісар Австрії, король Угорщини.

Глядачі (а було їх, невидимих, сотні тисяч на цьому концерті) засвистіли й затупали.

Тоді зі Світляної Стіни тим самим голосом мовило:

— Я такого не знаю. Хто домагається бути впущеним?

Йому на це знову сказалося:

— Я — цісар Священного Риму Карл-Йозеф, апостольський король Угорщини, король Богемії та Циганії, король Єрусалимський, замолоду фан "Джудас Пріст" і "Айрон Мейден", великий князь Трансильванський, великий герцог Тосканський і Краківський, герцог Лотаринзький…

На це зірвався ще потужніший обурений шквал їхнього стадіону.

— Я не знаю такого. Хто домагається бути впущеним? — запитало ще хрипкіше від Стіни утретє.

Й аж тоді новоприбулий знайшовся з відповіддю:

— Я Карл-Йозеф, бідний грішник, фотограф і перелюбник, здаюся на Твою ласку.

Невидимі Глядачі затихли. Всього на півсекунди, хоч здалося, ніби на дев'ять тисяч років.

— То можеш увійти, — мовило врешті від Стіни.

І тоді Стіна перестала бути стіною, а стала Світляними Сходами, і вони провадили — як це не дивно — вгору.

(Уявімо собі, що все сталося саме так. Бо що залишається нам? Тіло на докупи зсунутих письмових столах?).

Тієї самої миті Артур Пепа кладе долоню на Ромин теплий вигин. Це відбувається з ним якраз на середині шляху між сном і дійсністю. Уві сні щойно товклося повно галасливих людей, щось наче гуцульський хор чи театр. Вони викрали в нього з кишені писанку, всю в оранжевих звіздах та хрестах, і відмовлялись її повернути. Побачивши, що він прокидається, вони одностайно зникають — кланяючись, пританцьовуючи і щось таке сороміцьке сором'язливо приспівуючи.

І хай це буде відхід героїв, але вже інших — з іншого роману іншого автора.

А нам з вами зараз теж годилося б відійти — у сподіванні, що цього разу Артур Пепа таки не проспить ранкової ерекції.

2001 — 2003,

Болсбурґ — Фельдафінґ — Станіславо-Франківськ