Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 67

Чому листа, якого ще листа, не розуміє Артур, відводячи думку про невідворотність симптомів — стиск у грудях ліворуч, божевільний гін серцевого м'яза, наростання неспокою ("чуєш, Ти, не зараз, не зараз, не зараз, прошу!"), ах так, лист, відкритий лист відносно того вбитого газетного пролази, навряд чи вдасться тут і зараз пояснити їм усе як слід, скажімо, що є така форма ненасильницького реаґування на загрозливі суспільні тенденції, тьху, як огидно сформульовано -ні, не те, просто було страшно, як оце Ніщо дозволяє собі з нами бавитись і забирає в ніч найкращих людей, розмазуючи їх уздовж залізничної колії, "так, я підписував" — ясно, що тепер усе піде не на життя, а на смерть, от тільки б не всцятися при зімлінні! Бо вони ж тільки цього й чекають — може, їм для порахунку достатньо, аби тут перед ними всцятися?! Задля такої мети вони ні перед чим не зупиняться — тож, і далі один одного перегавкуючи, Другий і Третій атакують із протилежних боків: "А він, між іншим, а він, цей фотограф, а він, щоб ви знали, а він промислові об'єкти, ясно? І військові теж, ясно? Шпіонаж, ясно? Аґентурні дані — отак!".

Перший зазирнув йому просто в очі (знову так близько-близько, чим він до біса голиться?): "Вам погано? Чому ви бліднете? У вас похмільний синдром? Де ви були позаминулої ночі? Чому чинили опір при затриманні?" — ну що вам на це все сказати, у вас так багато запитань, а я тут один, от якби нас тут пару сотень — усіх, котрі підписують відкриті листи! "Мені треба десь полежати, — Артур (чи інший замість нього?) ледь ворушив язиком, — дайте мені чверть години, це зазвичай минається, скоро відпустить, я відповім на всі ваші запитання, але не так, не відразу. Мені треба подихати свіжим повітрям". Він уже й не знав, чи вимовив бодай половину з усього цього, чи тільки намагався вимовити — внутрішні шуми заважали йому почути власні слова. От тільки в жодному разі не казати про те сцяння — вони обов'язково скористаються і тоді вже справді нікуди не випустять.

"Ви зможете йти?" — запитав хтось із них збоку і дуже звіддалік. "Так", — Артур облизав губи і підвівся з табурета. "Може, вивести вас під руку?" — інший голос, теж збоку, але зблизька. "Я сам", — він махнув рукою і тут-таки побачив себе, як надворі лягає горілиць у той болотяний сніг, десь там, серед подвір'я, потилицею в брудне і тануче місиво, у всі на світі весняні струмки, поруч із захисного кольору парканом та порожньою вартовою вишкою, що вся так і рипить, вихитуючись на цирлах від задушливо-тугого вітру — на цій вимерлій території колишньої містечкової гауптвахти, куди його притарабанили кілька годин тому. (Насправді ще не минуло й години, але ми пам'ятаємо, що це був для нього дуже довгий день). Так, лягти на той сніг і заснути, поки сніг не дотанув остаточно.

Тепер він плівся коридором, таким же обдертим і вогким, з такими ж водяними патьоками й розводами на стінах, з тим же грибковим смородом; вони взяли його досередини свого трикутника, отже, надії на шаг влево, шаг вправо було відразу ж і поховано — вони все одно не дали б йому висмикнутись ані праворуч, ані ліворуч. Хоч там і були якісь двері — металеві, з ґратованими віконцями, троє чи навіть четверо дверей по обидва боки — все це свідчило про вічну спадковість, у цих камерах не одному з наших розчавили яйця, бо ж не тільки гауптвахта, і що там та гауптвахта, і звідки б вона взялася просто так у пізніші ракетні часи — ні, тут пахло ще сороковими, тут убивали кулею в потилицю, причому це могло вважатися виявом найвищого милосердя після всіх попередніх циклів з колючими дротами, розпеченими цвяхами і переповненими кров'ю черевиками. І це — короткий курс історії пристосованих приміщень карпатського краю, ще один недожитий роман.

Артур Пепа, наскільки міг, націлювався на інші двері — вхідні, за ними вже вгадувалися подвір'я і вітер, але там стовбичив один з мєнтів, той, що з калашніком, або й інший, але так само з калашніком, він курив на порозі, і як тільки побачив у коридорі все цивільне керівництво вкупі з підозрюваним, викинув недокурка на вітер, хряснув дверима і діловито забрязкотів ключами ("наліво, наліво" — пробився в Артурове вухо хтось із задніх і відтер його від вхідних дверей, спрямовуючи до іншого коридору). Черговий мєнт пішов попереду них, безладно і довго скреготав ключем в якихось іще дверях, урешті замок піддався — й вони майже заштовхали Артура до відносно сухішої кімнати, де на двох зсунутих докупи неоковирних письмових столах лежало, вкрите до пояса рештками старої мішковини, тіло Карла-Йозефа Цумбруннена.

"Ви знаєте, хто це такий?" — прогримів Перший всіма своїми порізами. "Нева чи Спутнік, Спутнік чи Нева?" — запитав би Пепа в усіх тих порізів п'ятистоповим ямбом, однак за інших обставин, а зараз лише ступив два-три кроки до стіни, де було звалено на підлогу цілі стоси старих жовтуватих газет. Йому довелося нахилитися вперед, щоб не впасти. Він так і стояв, однією рукою підпираючи стіну. "Ви знаєте, хто це такий?! — налетіли на нього ще два голоси. — Ви чуєте, про що вас питають? Чому ви нічого не кажете? Чому ви бліднете? Ви знаєте, хто це такий?!".

Пепа знав лише те, що про мерців переважно кажуть одну з двох речей — або цілком інша людина, або зовсім як живий. Проте зараз він не зміг би сказати ані першого, ані другого і, звичайно, не відсутність окулярів на довгастому — таки надміру довгастому — обличчі була цьому причиною.

"Це він", — сказав Артур Пепа. Його рука поїхала стіною вниз, але вони удвох — Другий і Третій — підхопили його під лікті й розвернули обличчям до Цумбрунненового трупа.

"Він — це хто? — не попускав Перший. — Ви можете членороздільно назвати його? Ви знаєте цю людину?".

"Цумбруннен, — почув Артур свій далекий голос. — Чому він мертвий?".

"Чому він мертвий?" — перепитали усі троє майже воднораз, але наголошуючи при цьому кожен на іншому слові: чому, він, мертвий. І тоді, ніби з найглибшої засідки — обидва, Другий і Третій, в обидва Артурові вуха: "А ви не знаєте чому?".

Запаси повітря в легенях і мозкові танули все швидше, відчуття халепи валилося на голову все оглушливіше, затуманюючи синкоповану скоромовку Першого, з якої Пепа виловлював лиш окремі сигнали: анонімний дзвінок — тіло на березі — за попередніми даними — громадянин іноземної — численні фізичні — смерть настала приблизно о — срібна пластина з іменем — мешканець міста Wien — Відень столиця Австрії — внаслідок удару тяжким предметом — не виключаємо що — сім-дванадцять годин у воді — безсумнівне вбивство — і ще щось таке, що перебувало між цими словами і, вочевидь, надавало їм значно щільнішого сенсу та порядку.