Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 56

Часом він пускався в мазохістично-солодкі фантазії й уявляв собі справжні причини такого віддаляння, малюючи при цьому бурхливі сцени її побачень з іншими. Спочатку це був її в Бозі переставлений колишній чоловік — він виникав у своєму помешканні в незліченні години Артурової відсутності і по-хазяйськи брав її просто на кухонному столі, доводячи до знеможених вересків усе навальнішими поштовхами безжально холодного і твердого поршня. Але ці видіння було невдовзі рішуче відкинуто — настільки вони не в'язалися зі справжнім образом лагідного подвижника-писанкаря з його запущеними тілесними недугами й розбуялими духовними ідеалами. Куди наочнішим здавався який-небудь хамувато-всесильний декан факультету, що дві третини життя поклав на досягнення своєї невимовно впливової суспільної позиції й перед виходом на пенсію як міг користувався нею, змушуючи всіх без винятку жіночої статі підлеглих (студенток-боржниць, аспіранток, асистенток і викладачок) до справжньої підлеглості. Отже, він час до часу лягав і на неї, скажімо, на шкіряній отоманці свого кабінету, і тяжко дихав їй у вухо, а бідолашна Рома ще й мусила при цьому вертітися і вдавати, ніби конає від задоволення. Згодом Артур відмовився й від цієї версії — деканом факультету, як виявилося, був не якийсь огидний кнуряка в апоплексичній стадії зловживання посадою, а цілком приємна витончена дама, знавець мов і літератур Сходу.

Але принизливі фантазії все одно поверталися до нього. Чого лише варті були всі ці понад усяку міру ерудовані хлоп'ята-неофройдисти, що їх вона обслуговувала як перекладачка по різних містечково-міжнародних конференціях! О, вони могли б їй показати усе своє колективне підсвідоме! А зграї неситих студентів по гуртожитках і навколишніх парках, з бритими головами й татуюванням FUCK ME на лобах і лобках! Та що там казати — усі на світі самці, включно з батальйоном солдатів дорогою з лазні на полігон, могли в дійсності виявитися Роминими коханцями, тобто насправді вона була хтивою, мов кішка, і тільки одного прагнула, щохвилини зачіпаючи принагідних джентльменів як не словом, то поглядом і провокуючи їх на екстатичні безумства по ліфтах, телефонних будках і вагонних тамбурах.

Схаменися, казав Артур Пепа в такі хвилини своїй розшарпаній і зіпсованій кінематографом уяві. Але саме в такі хвилини він і відчував, як його нестримно тягне до неї і як багато залишається в ньому невичерпаного. Отже, я все ще кохаю, думав він.

А зараз у цьому лісі, де вони опинились разом у пошуках третього, він думав ще й про те, як учора вона бинтувала йому голову. Ласка, що на неї він далебі не заслуговував. Артур ненавидів деякі слова, вигадані хіба що упорядниками словників задля збільшення обсягу: мерщій, сливе, либонь. Серед цих його улюбленців було і слівце далебі. Тільки тепер воно чомусь вельми пасувало до його думки про ласку, якої він далебі не заслуговував, і про те, як зґрабно та спритно її руки зробили все, що слід було зробити. Чорт забирай, казав собі Артур Пепа, чорт забирай мене разом із нею в цьому лісі!

У той же час Рома думала приблизно про те саме (найцікавіше, що вони сливе завжди думали про одне й те саме): ці його вчорашні цілоденні видурнювання, шахи, в яких він не тямить ані бельмеса, бій на мечах, а найбільше — це стояння на руках. Невже він усе ще спроможний на такі ідіотизми заради мене, питала Рома свою внутрішню легковірну співрозмовницю. Але якщо ні, то заради кого і чого? Ну добре, там були ще ці дві лахудри з райцентру, заспокоювала вона свої не в міру стрімкі висновки. До того ж усілякі засоби потьмарення — алкоголь, сигарети, гашиш. Такі, як він, просто дуріють від передозування і втрачають голову. Але саме це втрачання голови й кинуло його в обійми її молодої вдовиної самотності дванадцять років тому. І тому воно їй найбільше в ньому подобалося, його втрачання голови.

Трохи згодом її думки ледь винувато поплелися в бік пропалого Карла-Йозефа. Останніми тижнями він робився неможливий, за кожної нагоди доймаючи її своїми натяками щодо розриву з чоловіком і дочкою, себто з цими двома і переїзду кудись до Відня, до Амстердаму, до Лісабону, до дідька лисого (куди захочеш, казав він, куди захочеш, цей світ настільки великий, до того ж ми завжди зможемо бувати у Львові, ходити в Карпати, ночувати під зірками на полонинах!). І скільки вона не просила його викинути дурне з голови, забути про ці дурні зірки на полонинах і про цю тимчасову історію помилок, залишитися при цьому друзями, що спільно працюють на ниві львівсько-віденського поєднання, він лише нервував і часом бив кулаком об стіну. "Добре, я згоден, щоб твоя дочка була взята нами з собою", — сказав він ще іншого разу, вочевидь, після довгих болісних роздумів, при цьому вживаючи звичну для його мови пасивну форму дієслова. Але Рома відреаґувала на це зовсім не як досвідчена германістка: "Моя дочка — не річ і взятою ніколи не буде". Часом я говорю з ним надто різко, це треба припиняти, подумала вона, щоб відблагатися від Карла-Йозефа. Ну так, адже тепер вона усвідомила іншу свою наглу турботу — її дівчинка лишилася цілком сама у тому дивному великому будинку, десь на горі, під усіма вітрами. Точніше й не сама, а сама на самого з отим незнайомим хлопцем, і що з того буде? (Десятий обруч — це полон, з якого неможливо повернутися, нічого не втративши, визначила для себе Коля приблизно тієї ж хвилини).

Дивися, зненацька озвався до Роми Артур у швидко сутеніючому лісі. Вона вправно перестрибнула через пориту людськими слідами і знов загуслу багнюку. Що таке, спитала вона. Дивися на цей шлаґбаум, показував Артур, дивися, чомусь він поламаний. І що такого, вдала вона нерозуміння. Шлаґбауми тут усюди поламані, сто років тому. Ні, якраз цей не був, запевнив її чоловік. Учора перед полуднем я дійшов до цього місця і тут розпив собі плящину, стверджував Артур дедалі переконаніше. Отож-то — плящину, збивала його Рома зі сліду. Але він не піддався. Я присів на цьому шлаґбаумі і курив одну сигарету за іншою, цілих п'ять або шість. О, бачиш, продовжував він, бичок, а там ще один, і тут один. Він підняв недокурка з землі і, прискіпливо розглядаючи його в меркнучому лісовому світлі, сказав: прилуцька. І що такого, вперто не здавалася Рома. Я хочу сказати, що цей шлаґбаум було поламано зовсім недавно, твердо заявив Артур. Це могло стати наслідком якоїсь боротьби, шлаґбауми не ламаються просто так. Рома на це змовчала. Ні, нерозумно було би підкидати йому версію про вітер. Поламаний вітром шлаґбаум — яка дурня!