Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 53

Дивна справа мрець. Переважно вони трапляються нам значно рідше, ніж усі інші люди. Ми звикли до того, що тіло людини підвладне своїй особистій пластиці. Воно пересувається у просторі, жестикулює, захищає себе від зіткнень, тримається власних, окреслених свідомістю координат. Ми звикли до того, що це неподільна цілість, яка говорить і сміється, апелює до собі подібних, відповідає на погляди, розглядає саму себе у дзеркалах. Ця рухлива фізична оболонка настільки для нас вагома, що заступає собою всі інші розуміння та значення — так, ми передусім тілесні й тому будь-яке відхилення від норм нашої тілесності вибиває з-під нас усі основи у взаєминах з рештою світу. Мертве людське тіло — це найабсолютніше зі згаданих відхилень. Воно не може пересуватися й говорити, воно пасивне і байдуже до всього, не здатне бути подразненим. Воно неприродне (як здається нам), адже поводить себе не так, як мало би поводитися людське тіло. Найпростіше назвати це сном, але як тоді бути з пробудженням? Гаразд, назовемо це сном, але вічним. Хоча при цьому метафора, покликана заспокоювати через уподібнення до нормального, повертається ще жахливішим боком: немає-бо нічого нелюдськішого, нічого жахнішого від вічності. Тож не варто смерть уподібнювати до сну. Хіба що навпаки. Проте весь цей жах зростає в тисячі разів, коли ми дивимось на мертве тіло, яке щойно знали живим, яке ще зовсім недавно, нікчемно коротку мить тому, поводилося, ніби всі нормальні тіла. Як це можливо й чому? Наше здивування не знає меж — це ж треба: мрець! Але найдивніше у всьому цьому те, що ми всі, ні, краще сказати, кожне з нас, одного разу й собі викине подібну штуку і стане мерцем.

Карл— Йозеф Цумбруннен любив купання в зеленуватій гірській воді. І загалом -як усі мої герої, він любив воду. То що, можливо, залишити йому й собі надію? І написати, що йому було добре? Що його тіло не відчувало болю, але відчувало течію? Що його волосся текло у струменях, як водорості Тарковського? Що він почувався у цій воді, як риба?

Нарешті йому було добре.

Ярчик Волшебник дивився на нього з берега і думав: "Цілком красиво". Такий фантастичний ракурс — тільки знімай: закинута назад і невпинно підкидувана хвилями голова, ефектно розвернутий на каменях тулуб, цікаво вигнутий лікоть, інша рука розпрямлена вбік і занурена по зап'ястя (Ярчик Волшебник нічого не знав про три переломи кісток, але це не суттєво — ми вже домовилися, що тут немає ніякого болю), отже Карл-Йозеф любовно гладить рукою річкового текучого пса.

На жаль, не було відеокамери. Ярчик Волшебник відзняв би колосальний сюжет — тіло у воді, гра двох текучих суб'єктів, смерть як оявнення сутності, чи то пак повернення до себе додому. Смерть як віднайдення власної ніші, ванни, нірванни (Ярчик Волшебник був упевнений, що це слово пишеться з двома н). Напливом камери він показав би окремі фрагменти цього розкішного обтікання, наприклад, острівці піни навколо пальців. Але найкращою була голова — спонукувана невидними механізмами впливу, тобто плину, тобто підкидувана силою течії, вона ненастанно кивала, з усім погоджуючись. Так фізика переходила в метафізику, а та в діалектику.

Але довше п'яти хвилин Ярчик Волшебник естетом не бував. На шостій хвилині споглядання Річки він ще раз мовив до себе "уйо, уйо негайно — і атас!". Робилося передусім страшно — стояти на цьому березі, поруч із трупом, що от-от почне роздуватися й випускати отруйні бульбашки. Тим більше, що вже западали сутінки, а за ними надходила темрява. Не дуже мудро лишатися тут самому. Кликати цього алкоголіка з його неврастенічкою? Волшебник тільки скривився на таку думку. Кудись бігти, когось повідомляти? А потім ще ці безпорадні мєнтівські розбори — біль голови (Волшебник називав цей біль трохи не так — головний біль, себто главная боль російською). Ні, найкраще — уйо, уйо негайно — і атас! Тут ще був такий додатковий фактор, як чуйка. А чуйка його ніколи не підводила.

Тож і цього разу, коли йому назустріч вискочило зі своїх чорних руйновищ із десяток циганських ґвалтуючих недоносків, ним же, до речі, цього вечора і накликаних, то він не став розвертатися й бігти назад: скільки б не біг, а вони наздоженуть і заб'ють, як уже забили того австрійця — берег довгий, Річку не перейти. Ні, Ярчик Волшебник пішов просто на них, на їхній щенячий дзявкіт (gimme, gimme some money, sir, gimme some candy, some cigarette, gimme your palm, your soul, your body!), і з розбігу протаранив їхні порядки (відбувшись при цьому деякими втратами: канапка номер три і канапка номер шість, чорт забирай!), вони розсипалися на всі боки, аж тоді він наддав бігу, хоч циганва й не надто гнала за ним, але це нам тут і тепер відомо, а в його страху очі були такі величезні, що він лише хекав (попереду застрибав міст) і не озирався; циганчуки, щоправда, трохи посвистали в його бік, але тим і скінчилося, бо саме тоді найстарший серед них і найвищий зростом побачив те, що вже встиг

Щойно перебігши міст і ступивши на шосейне узбіччя великої землі, Ярчик Волшебник дав собі трохи віддихатись. Але це не означало, що він зупинився. Той самий внутрішній рефрен, що ніяк не полишав його увесь цей час, і далі гнав його вперед, у чортопільському напрямку, ледь видозмінений і дурнуватий: уйо, уйо — півцарства за уйо… Цілковито захоплений зсередини своєю медитацією, він стрімко крокував обіч дороги, не бажаючи помічати ані того, що до найближчої станції дороговкази обіцяють цілих шість чи навіть сім з половиною кілометрів (і ті кілометри, поза всякими сумнівами, були кілометрами гуцульськими!), ані того, що кліматична невизначеність прожитого дня врешті починає визначатись у снігову бурю. Десь приблизно на двадцятій хвилині його маршу вимерлою дорогою все й почалося: в небі кілька разів блиснуло, відразу по цьому прокотився раз, вдруге і втретє грім і, якби Ярчик Волшебник більше цікавився фольклором, то міг би в цьому місці згадати про передсвятковий виїзд святого Иллі на своїй колісниці. Проте нічого такого він не згадав, а лише закутався щільніше у куртку і пришвидшив ходу. Ще за півгодини, промоклий до рубця й по очі заліплений снігом, він усвідомив, що не бачить куди йому йти — за витягнутою вперед рукою починалася безвість. І навіть не використаний балончик з газом нічим тут не міг помогти.