Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 43

Зрештою, не тільки Ярчик Волшебник перебував тої хвилини в полоні задуми. Споглядання гір і хмар спонукало до самозаглиблення. Обмінявшись першими захопленими вигуками з приводу краєвидів, усі затихли, можливо, мріючи про віднайдення втраченої на терасі нірвани.

Проте нова поява Артура Пепи пожбурила їх із хмар на землю, чи принаймні на вежу.

— Ага! — закричав Пепа. — Я знову тут, поживо для шакалів!

На голові в нього був якийсь перекошений берет, але справа навіть не в береті — справа в тому, що в руках він тримав по мечу і це були справжні бойові мечі, трохи затуплені і щербаті, але кожен десь із метр завдовжки (насправді один метр і сім сантиметрів — так щонайменше всім здалося), і ці мечі були вже самі по собі небезпечні, але ще небезпечніше було те, що Пепа говорив п'ятистоповим ямбом:

— Тримай меча, розбещений австрійцю! Я знаю, ти здолав мене у шахах — побачимо, як раду даш мечам! Відомо ж бо, що шахи — королівська… забава. А чи в лицарській ти пан?! Тримай меча!

По цих словах він кинув один із мечів — клинком, на щастя, донизу — в бік Карла-Йозефа, котрому не лишалося нічого іншого, як той меч упіймати, причому досить зґрабно, за руків'я.

— Отож, прийняв ти виклик! — утішився Пепа і потряс мечем у повітрі.

— Артур! — пересохлим голосом нагадала про себе пані Рома.

— Офеліє, за мене помолися, — сказав їй Артур. — А ти, австрійський гостю, захищайсь!

І він рішуче заатакував Карла-Йозефа, відразу притиснувши того до металевих перил, за якими вже чигала тільки прірва. Щойно тоді Цумбруннен зрозумів, що він не жартує.

— Хтось може це зупинити? — стрімко вкривалася блідістю пані Рома. — Я вас дуже прошу, що-небудь зробіть…

Її благання могло адресуватися виключно Волшебникові — єдиному серед присутніх, хто надавався до категорії "чоловіки". Професор Доктор поки що в рахунок не йшов, оскільки за всіма ознаками належав до протилежної категорії ("старики, жінки, діти"), в якій так само перебували й відверто зацікавлені новою розвагою Ліля-Марлена ("він шо, тіпа по приколу"?), і вирвана з глибокого толкієнівського заціпеніння принцеса Коломея Перша ("шостий обруч — це залізне кільце двобою велетнів"), і сама Рома Волошин ("Боже, повбиваються!").

Але Волшебник не квапився з голими руками кидатися поміж суперників — ситуація сподобалась йому насамперед візуально, тож він лише ступив на кілька кроків ближче, налаштовуючи камеру ("нефігова картинка!").

Прийнявши виклик, Цумбруннен двома-трьома помахами — з мечів сипонули іскри — відбив атаку нападника. Свого часу він захоплювався фехтуванням і навіть відвідував спеціальні класи шляхетних єдиноборств при академічному братстві "Тевтонія", хоч і змушений був згодом від цього відмовитися через погіршення зору. Однак щодо техніки його тіло зберегло у своїй клітинній пам'яті чимало. Блискавично впоравшися з невмілим Пепиним випадом (ледь завеликий берет так і намагався сповзти Артурові на око), він сам перейшов у наступ і, аби чимшвидше все це завершити, цілком упевнено вдарив по ворожому руків'ї знизу. Артурів меч вилетів у того з долоні і, описавши смертоносну дугу над головами присутніх, брязнув на цемент майданчика за їхніми спинами. При цьому Карл-Йозеф дещо не розрахував силу свого удару: продовжуючи за інерцією рух угору, його лезо все-таки напоролося на суперникову необачно наставлену голову, черкнувши по лобі й залишаючи вмить набряклу кров'ю смугу, щось ніби ще одну життєву борозну.

— Гаплик мені — австрієць переміг! — закричав Пепа і картинно впав навзнак.

Карл— Йозеф обережно відклав убік свого меча і першим схилився над заюшеним Пепою. Другою була Рома, яка, повторюючи без упину "дурень, дурень, який несосвітенний дурень, а якби в око", кинулась тамувати кров -спершу злощасним беретом, потім своєю хустинкою, а потім (так само поблідла Коля за кілька хвилин наспіла з аптечною всячиною) — шматками вати.

— Усі деталі цієї картини, — розважливо запевнив професор Доктор, — створюють надзвичайну смислову ущільненість і повну художню достовірність.

— Невже я не помру? Я буду жити? — запитав Артур Пепа, слухняно дозволяючи жінці обвивати бинтом свою нерозумну довбешку.

— Мовчи вже, дурню ідіотський, — крізь зуби відказала Рома і тут-таки почала нестримно (чи нестямно?) сміятися.

Карл— Йозеф про всяк випадок знову відійшов до перил -так боксер, пославши суперника в нокдаун, зобов'язаний дочекатися розв'язки у своєму, наприклад, синьому куті. Звідти він винувато спостерігав за Ромою, її рятівними зусиллями, її заплямованою червоним хустинкою та її сміхом (всі інші сміялися також). Йому було страшенно незручно за себе і він урешті вимовив "пегепгошую".

— Нічого не сталося, — поквапилася Рома і знову зайшлася сміхом.

— Як це не сталося? — ледь ображено заперечив Пепа, підводячись на ноги. — Сталося, сталося. Сталося те, що мусило. І хай мене чотири капітани зведуть униз! — уперто зажадав ямбом.

Але жоден з капітанів до нього не наблизився, тож він пішов без почту, зате насвистуючи "У горах Карпатах — отам би я жив".

— Справді, ходімо вже звідси, — запропонувала пані Рома. — Якось похолоднішало.

— А бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть, // лишень багрова плахта сонця кров у них роз'ятрить, — цілком слушно зацитував професор і собі рушив до виходу.

— Ви нас тоже знімати будете? — інтимно поцікавилась Ліля, коли всі спускалися тісними гвинтовими сходами, так близько одне від одного, і Карл-Йозеф, цей пригнічений володар глядацьких симпатій, опинився між нею й Марленою.

— Фотки з нас? Будете? — уточнила Марлена наввипередки з подругою.

— Не буде, — твердо пообіцяла пані Рома Міждвохчоловіків.

Так, добром це скінчитися не могло — того ж вечора (чи, скажімо, й наступного), коли товариство зійшлося за чаєм у меншій їдальні, Артур Пепа вигадав нове парі.

— Переклади йому, — зажадав він від Роми, — що я можу випити пляшку горілки. Сам!

— Навіть не подумаю, — відрізала жінка. — Він це і так знає.

— Переклади, що я хочу побитися з ним об заклад на пляшку горілки, що я можу сам випити пляшку горілки, — повторив Пепа. — За один раз!