Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 28

"У тебе доросла дочка, — прожвинділо ще раз. — Подумай про свої літа. Ти моя".

"Забери свої руки, — подумала вона у відповідь, здригнувшись від холодного стиску на талії. — І відійди, зникни. Тебе немає".

Але їй було владно повторено:

Ти моя.

"Тільки не це", — подумала вона, відчувши, як він нахиляє її вперед; вона спробувала опиратись, але він мав у тисячі разів більше сили в холодних руках, і саме ці машинно холодні руки зімкнулися в неї на грудях, а потім одна з них притисла їй голову до ебонітової поверхні туалетного столика перед дзеркалом. "Не треба", — благально подумала вона, відчувши, як щось іще холодніше, значно холодніше, ніж руки, якийсь крижаний штир з кулястим шорстким наголівником, силкується вдертися в неї ззаду. За якусь мить вона усвідомила, що будь-які пручання даремні, і зараз відбудеться те, що вже не раз відбувалося з нею в її снах і закінчувалось її ганебним капітулянтським оргазмом. Але, як тільки вона це усвідомила, відчуваючи глибоко в собі перші безжальні поштовхи ненависного й солодкого поршня, то відразу усвідомила й ще одне — що це лише сон, і з нього можна щомиті прокинутися — варто лише забажати.

Тому вона непомітно вивільнила праву руку з-під смертельно-зимного тягаря, що навалився на неї, й насліпо потяглася до штори праворуч від дзеркала, щоб відігнати його бризками денного світла. Вона ще чула, як посипалися з усіх полиць зачеплені нею по дорозі незліченні, переважно віденські, флакони, аерозолі й тому подібні прибамбаси, як усе це загриміло різнобарвною лавиною в умивальну раковину й на кахляну підлогу, а потім світляна білість різонула її по очах, льодяний поршень раптово обм'як, ослаб і безболісно з неї вислизнув.

Вода у ванні встигла захолонути. Пані Рома знову відкрутила кран гарячої й, поволі приходячи до тями, навіть не здивувалася, побачивши всюди -на підлозі та в умивальній раковині — сліди своєї недавньої боротьби, про яку той дурень, дурень, дурень і кінчений ідіот у сусідній спальні навіть і гадки не мав.

Режисер Ярчик Волшебник того ранку перечитував сценарні варіанти для відеокліпу, який він прибув сюди знімати. Йшлося про кількахвилинну рекламу чудодійного "Бальзаму Варцабича" — навдивовижу бридкого й навряд чи нешкідливого для здоров'я споживачів пійла, що останнім часом з'явилося на ринку алкоголів і ніяк не могло пробити собі дороги серед визнаніших та відоміших конкурентів. Не допомагали ні сміховинно низька ціна у шість гривень шістдесят п'ять копійок, ані тьмяно-болотяний колір виробу, що за ідеєю виробника мусив асоціюватися з карпатським довголіттям, ані навіть цілком симпатичний слоґан "Споконвіку і назавжди", псевдослов'янською в'яззю старанно виведений на етикетках. Порятувати ситуацію могла тільки нав'язливо-голосна рекламна кампанія. Продукт, який було замовлено Волшебникові, планувалося для всіх телеканалів країни, хоч — і представник замовника не приховував цього — остаточною метою був вихід на НТВ, СТС, ТВН, RTL, а навіть і MTV.

"Знаєш, ти візьми тьолку, або краще двох, — висловлював свої побажання щодо проекту представник замовника, короткошиїй бичара без вказівного пальця на правій руці і великого на лівій, — візьми двох тьолок, одінь їх такими, знаєш, гуцулками, вивези їх на полонину і… ".

Далі представник замовника не казав нічого, а тільки доливав собі до гранчака балантайнсу і однією з безпалих долонь закидав у свій акулячий писок жменю земляних горішків, трощачи їх усіма чотирма рядами зубів одночасно. Те, що мало статися після його неоднозачного "і", належало, вочевидь, до остаточної компетенції режисера-постановника. Вони йому вірили як діячеві культури, і представник замовника не забув наголосити на цьому. Це відбувалось у Львові, сім з половиною тижнів тому.

А зараз Ярчик Волшебник читав у сценарній пропозиції № 1 про таке: "Сонячного полонинського ранку двійко одягнених у найяскравіші зразки гуцульської народної ноші молодесеньких дівчат весело бігають по траві. Навколо них літають метелики. Дівчата сміються дуже весело. На них красиві чобітки нижче колін. Одна з них зриває красиві квіти. Інша сплітає з них красиві віночки. Коли обидва віночки готові, красиві дівчата вдягають їх на себе. Одна з них кладе руки на плечі іншій, а та свої на її талію. Вони закручуються у вихорі гуцулочки. Коліна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Коліна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні губи зливаються в поцілунку. Вони цілуються все пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: пісенний край завзяття і труда. З'являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів-екрану. На іншій половині екрану — дівчата, які все ще пожадливо цілуються. Голос диктора: Бальзам Варцабича — як поцілунок горянки. Дозволь собі змочити губи".

"Цікаво, скільки вони платять цим засранцям за таку базґранину?" — подумав Ярчик Волшебник, гидливо відсовуючи набік сценарну пропозицію № 1 і заглиблюючись у сценарну пропозицію № 2.

Там писалося: "Сонячного полонинського ранку двійко молодесеньких дівчат у веселих жовто-чорних смугастих спідничках та з прозорими веселими крильцями за плечима весело перелітають з квітки на квітку. На одній з квіток вони закручуються у вихорі гуцулочки. Стегна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Стегна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні хобітки (на папері було помилково надруковано чобітки, проте Ярчик Волшебник не дався збити з пантелику) зливаються в поцілунку. Вони смокчуть усе пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: жодного шансу для трутнів. З'являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів-екрану. На іншій половині екрану — дівчата, які все ще працюють хобітками (таки хобітками, переконався Ярчик). Голос диктора: Бальзам Варцабича — як мед батьківщини. Послухай гудіння живих бджіл".

"Без політики не обійшлося", — скривився Ярко Волшебник, у той же час мимоволі погодившися, що другий варіант виглядає краще. "От лише як зробити, щоб ці дурні прошмандівки літали?" — поставив цілком слушне технічне запитання.