Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги - Страница 83

Але графиня помітила і знаком показала своєму чоловікові. Він знизнув плечима, наче говорив: «Що ж робити, я не винен». Мадам Люазо з глухою усмішкою й виглядом переможниці промурмотала:

— Вона оплакує своє безчестя.

Дві побожні сестри, завинувши в папір рештки своєї ковбаси, почали знов молитися.

Тоді Корнюде, перетравлюючи з’їдені яйця, витягнув свої довгі ноги під лавку навпроти, вивернувся, склав руки навхрест, усміхнувся, наче людина, що надумала, як добре пожартувати, і почав висвистувати «Марсельєзу».

Усі спохмурніли. Народна пісня, очевидно, була не до вподоби його сусідам. Вони стали нервовими, роздратованими і мали такий вигляд, наче готові були скавуліти, як собаки, що почули катеринку. Він це помітив і вже не вгавав. Іноді навіть півголосом наспівував слова:

Їхали швидше, бо сніг став твердіший; і до самого Дьєппа, увесь довгий та нудний час подорожі, на вибоях, спершу в сутінках ночі, потім у глибокій темряві карети, він з жорстокою впертістю монотонне й мстиво висвистував далі, примушуючи потомлених і доведених до розпачу пасажирів від початку й до кінця слухати його пісню і згадувати такт за тактом кожне її слово.

А Пампушка плакала; іноді в імлу між двох куплетів вривалося ридання, якого вона не могла стримати.

ДІМ ТЕЛЬЄ

I

Туди ходили щовечора, десь коло одинадцятої години, так само просто, як ходять до кав’ярні.

Збиралися там шість чи вісім чоловік, завжди ті самі, не абиякі гультяї, а люди поважні, крамарі та міська молодь; пили шартрез і жирували злегенька з дівчатками або ж балакали на серйозні теми з мадам, яку всі поважали.

Десь під північ вертали додому. Молодь інколи лишалася ночувати.

Маленький, нажовто фарбований будинок мав хазяйський вигляд і стояв на розі вулички, позад церкви Святого Етьєна; з його вікон видно було гавань з численними кораблями, що їх розвантажували, чимале солончакувате болото, прозване Сагою, а туди далі — берег Діви та стару, геть посірілу каплицю.

Мадам походила з статечної селянської родини з департаменту Ер і взялася за цю професію зовсім так, як би стала модисткою або пралею. Упередження проти безчестя, зв’язаного з проституцією, таке живуче та міцне по містах, не існує по нормандських селах. Селянин каже: «Це добра робота» — і посилає свою дитину тримати дівчачий гарем, так само як посилав би її орудувати пансіонатом для панночок.

Цей дім, зрештою, дістався їй у спадщину від старого дядька, що раніше посідав його. Мосьє та мадам колись тримали корчму недалеко від Івето, але негайно її ліквідували, розміркувавши, що заклад у Фекані дасть їм більший зиск; і от одного дня вони прибули, щоб узяти на себе провід у справі, яка без хазяїв почала занехаюватися.

Добрячі вони були люди, а тому й персонал їхній, і сусіди одразу ж поставилися до них приязно.

По двох роках господар помер від апоплексичного удару. Нова професія вимагала від нього ледачого і нерухомого життя, отже, він погладшав, і це видиме здоров’я загубило його.

Мадам, овдовівши, стала предметом марних зальотів для всіх постійних відвідувачів, але, так принаймні казали, вона була неприступна, і навіть її дівчата, пильно стежачи, нічого не могли запримітити.

Вона була велика на зріст, огрядна з себе і миловидна, її обличчя, зблідле в сутіні завжди зачиненого помешкання, вилискувало, неначе вкрите масним лаком. Скромна зачіска, з чужих у кучері звитих кіс, що оточувала чоло, надавала їй надто молодого вигляду і не пасувала до уматерілих форм. Завжди весела, з ясним обличчям, вона радо жартувала, але з відтінком стриманості, котрої ще не вибавила в ній нова справа. Гостре слово її завжди трохи соромило; коли ж який зле вихований юнак називав її заклад на власне його ім’я, вона сердилася, обурювалася. Зрештою, вона мала делікатну душу, і хоча по-дружньому поводилась зі своїми дівчатами, але ж охоче повторювала, що «вона їм нерівня».

Часом серед тижня, забравши з собою частину персоналу, вона їздила у найманій кареті за місто: там дівчата вільним-вільно бавились собі на травичці на березі малої річечки, що далі збігала у долину Вальмон. То були прогулянки випущених на волю пансіонерок. Вони бігали як несамовиті, гралися, як діти, і раділи, як сп’янілі свіжим повітрям в’язні. Розташувавшись на травичці, їли м’ясо, запивали сидром і повертались додому, як уже ніч налягала, з солодкою втомою та приємною млостю; в кареті обіймали, цілували мадам, наче рідну добру маму, таку щедру на пестощі, таку поблажливу.

Дім мав два входи. На самому розі увечері відчинялося щось подібне до шинку для простого люду та матросів. Двоє з дівок, призначені для спеціальної комерції в цьому місті, задовольняли потреби його клієнтури. Вони услуговували за допомогою парубчака, що прозивався Фредерік, невисокого білявця, безбородого, а здорового, як бугай. Ставлячи на хисткі мармурові столики пляшки вина та пивні кухлі, вони сідали на коліна пияків і, охоплюючи руками за шию, прохали частувати своїх милованок.

Троє інших дам (їх усього було п’ятеро) становили, так би мовити, аристократію і мали обслуговувати горішній поверх, окрім тих випадків, коли нагорі бувало пусто, а внизу потребували їхньої допомоги.

Юпітерів салон,[7] де збиралася місцева буржуазія, був обклеєний блакитними шпалерами та прикрашений великим малюнком Леди, що простяглася під лебедем. Заходили сюди крученими сходами, що нанизу впиралися у вузькі надвірні плохенькі дверцята, над якими горів цілу ніч за ґратками ліхтарик, такий самий, як і ті, що ще подекуди в містах світяться під образами мадонни у невеликому закапелочку в мурі.

Будівля була вогка, стара, тхнула цвіллю. Інколи коридорами проносило пахощами одеколону, а часом крізь прочинені двері знизу долітав гук п’яних гостей і, наче грім, розлягався по цілому дому, викликаючи на обличчях панів із другого поверху тривогу та огиду.

Мадам, своя людина з клієнтами-друзями, ні на хвилину не виходила з салону, все слухаючи від них міські новини-теревені, до яких була дуже цікава. Її статечна розмова перебивала легковажні балачки трьох дівчат і давала перепочити розпусним язикам пузатеньких обивателів, які щовечора дозволяли собі помірковану й чесну розвагу — випити чарочку лікеру в товаристві публічних дівчат.

Три горішніх дами прозивалися: Фернанда, Рафаела та Роза Шкапа.

Персонал був нечисленний, а тому хазяйка намагалася, щоб кожна з-поміж них становила якийсь осібний жіночий тип, щоб відвідувач мав можливість тут знайти, бодай до певної міри, втілення свого ідеалу.

Фернанда правила за біляву красуню; це була здорова, дебела, пухкотіла дівчина, справжня дочка широких ланів, що їй нічим не можна було знищити ластовиння, а куці, ясні, як з льону, і безбарвні коси скидалися на розчесане пасмо конопель і ледве-ледве вкривали голову.

Рафаела, родом із Марселя, поваландавшись по портових поморських містах, грала роль неминучої красуні-єврейки; вона була худа, розмальована, вилицювата. Чорні коси блищали їй від помади і вились на скронях кільцями. Очі були б гарні, коли б правого не псувало більмо. Горбатий ніс нависав над випнутою вперед щелепою, де двійко верхніх нових зубів сліпуче біліли поряд з іншими, що від старості прибрали кольору темного трухлявого дерева.