Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги - Страница 78

Коли нарешті почали сідати до столу, увійшов сам господар корчми. Це був колишній менджун, людина товста і ядушлива, в горлі у нього безперервно свистіло, хрипіло й клекотіло мокротиння. Його батько заповів йому прізвище Фоланві.

Він спитав:

— Мадемуазель Лизавета Руссе?

Пампушка здригнулася й обернулась:

— Це — я.

— Мадемуазель, прусський офіцер хоче зараз же поговорити з вами!

— Зо мною?

— З вами, якщо ви справді Лизавета Руссе.

Вона якось розгубилася, з хвилину подумала й рішуче заявила:

— Отакої, але я не піду.

Кругом заметушилися, захвилювалися; кожний сперечався, одгадуючи причину такого наказу. Підійшов граф.

— Ви цього не робіть, мадам, бо ваша відмова може мати серйозні наслідки не лише для вас, а й для всіх ваших супутників. Ніколи не слід противитися людям, од вас сильнішим. Це запрошення, я певен, не може мати жодної небезпеки; либонь, забули про якусь формальність.

Всі, як один, приєдналися до графа і почали просити Пампушку, наполягати, переконувати й, нарешті, переконали, бо кожен боявся ускладнень, що їх міг би викликати такий нерозважний вчинок.

— Добре, я це зроблю, — сказала вона, — але тільки для вас!

Графиня стиснула їй руку:

— Ми вам за це вдячні.

Пампушка пішла. Вирішили почекати її, щоб сісти до столу.

Кожен жалкував, що не його покликали замість задиркуватої та бувалої цієї дівчини, і в думці кожен готувався запобігати ласки на випадок, коли б і його покликано.

Але за десять хвилин вона вернулася, задихана, засапана — аж червона й роздратована.

— А, мерзотник, мерзотник! — бурмотіла вона.

Всі бажали довідатись про те, що сталося, та вона не сказала нічого; а коли граф наполягав, вона відповіла з великою достойністю:

— Ні, я не можу вам цього сказати, це вас не стосується.

Тоді всі посідали навкруги високої вази з супом, що парував і пах капустою. Невважаючи на всю цю тривожну пригоду, вечеря, проте, пройшла весело. Сидр був до смаку, й подружжя Люазо та черниці пили його з ощадливості. Решта просила вина; Корнюде гукнув пива. У нього був особливий спосіб одкривати пляшку, шумувати пиво, розглядати його, спершу нахиляючи шклянку, а потім підносячи її до світла, щоб як слід оцінити колір. Коли він пив, його велика борода, що зберігала відтінок його улюбленого питва, здавалось, дриґотіла з ніжності; свої очі він скошував убік, щоб не спускати зору зі своєї шклянки, і здавалося, він виконував єдиний у світі обов’язок, для якого народився на світ. Можна було сказати, що в його думці якось зближувались і споріднювались великі пристрасті, які захоплювали все його життя, — Пиво та Революція; і, напевне, він не міг пити перше, щоб не думати в той час про другу.

Обоє Фоланві обідали край стола. Чоловік хрипів, мов продірявлений паровик, у грудях у нього так клекотіло, що він не міг балакати за їжею; зате жінка ні на хвилину не вгавала. Вона розповідала про свої враження від зустрічі з пруссаками, про те, що вони роблять, що говорять, вона кляла їх передовсім за те, що вони їй коштували грошей, а потім і за те, що двоє синів її були в армії. Зверталась вона переважно до графині, рада, що розмовляє з такою значною дамою.

Розповідаючи про інтимні речі, вона понижувала голос, а чоловік раз у раз перебивав її:

— Ти б краще замовкла, мадам Фоланві.

Але вона не звертала жодної на це уваги й провадила:

— Так от, мадам, оці-о люди тільки те й роблять, що їдять картоплю та свинину, свинину та картоплю. І даремно думають, що вони охайливі. О ні! Вони всюди паскудять, даруйте на слові. А якби ви бачили, як вони цілими годинами й днями проробляють свої справи! Вийдуть усі на поле — й пішло: марш уперед, марш назад, повернись туди, повернись сюди!.. Хоча б вони обробляли землю у себе вдома чи шляхи принаймні прокладали! Та де там: з цих військових, мадам, нікому ніякої користі! І чому цей бідний народ їх годує, коли вони тільки й вчаться, що воювати! Правда, я невихована баба, та й годі, але коли я бачу, як вони, не жаліючи себе, топчуться з ранку й до вечора, я думаю собі: адже ж є люди, які роблять стільки винаходів, щоб користь іншим принести, а навіщо потрібні ті, що з шкури пнуться, аби лиш нашкодити. Та й справді, хіба це не жах — убивати людей, хто б вони не були: пруссаки, англійці, поляки чи французи? І коли ви мститеся над тим, хто вам зробив шкоду, — це недобре, й за це вас навіть засуджують; а як нищать, мов дичину, наших дітей, — це ніби й добре, бо ж винагороджують тих, хто більше вбиває? Ні, знаєте, цього я ніяк не зрозумію!

Взяв слово Корнюде:

— Війна — це варварство, коли нападають на мирного сусіда, але вона — святий обов’язок, коли захищають батьківщину.

Стара схилила голову:

— Звичайно, коли захищаються, — інша річ; а чи не краще було б знищити всіх королів, які зачинають війни на потіху собі?

У Корнюде блиснули очі.

— Славно, громадянко! — сказав він.

Добродій Каре-Ламадон глибоко замислився. Хоч він і боготворив уславлених ватажків, проте здоровий розум цієї селянки змусив його спинитися над тим, яку користь могли б дати країні стільки гулящих і тому руїнницьких для неї рук, стільки марної робочої сили, коли б її використати для великих виробничних робіт, що для свого закінчення століть потребують.

Тим часом Люазо встав, підійшов до господаря й почав тихо розмовляти з ним. Гладун реготав, закашлювався, відхаркувався, його величезний живіт просто підскакував од сміху з кожного жарту його сусіда; господар тут же купив у Люазо шість барилків бордо на весну, бо вірив, що пруссаки тоді вже підуть собі.

Зараз же по вечері всі, знеможені втомою, полягали.

У цей час Люазо, який вже дещо спостеріг, поклавши свою дружину спати, то оком, то вухом припадав до дірки в замку, намагаючись виявити те, що називав «таємницями сіней».

За годину приблизно він почув легеньке шелестіння, хутенько роздивився й помітив Пампушку, яка в пеньюарі з блакитного кашеміру, обшитому білою мережкою, здавалась ще пишнішою. Зі свічкою в руці вона прямувала до нульового номера в кінці коридора. Але десь збоку одчинились другі двері, і, коли Пампушка за кілька хвилин верталася, слідом за нею ішов Корнюде в шлейках. Вони говорили тихо, потім зупинилися. Здавалося, Пампушка енергійно захищає вхід до своєї кімнати. Люазо, на жаль, не дочув їхньої розмови, проте наостанку, коли вони заговорили голосніше, він зміг розібрати дещо. Корнюде наполягав з запалом. Він казав:

— Адже ж ви дурненька! Шкода вам, чи що?

Вона, очевидно, обурилася й відповіла:

— Ні, голубе мій, бувають випадки, коли цього якраз не можна, та й потім — це ж був би сором.

Він, певно, не зрозумів її, бо запитав чому. Вона скипіла й заговорила ще голосніше.

— Чому? Ви не розумієте чому? Коли пруссаки в одному домі, а може, й у сусідній кімнаті?

Він замовк. Така патріотична соромливість цієї розпусниці, що не дозволила милувати її поблизу ворога, збудила в ньому чуття ослаблої самоповаги, і, лише поцілувавши її, він пішов крадькома до своєї кімнати.

Розпалений Люазо одійшов од дверей, стрибнув на ліжко й, надівши на голову нічного ковпака, підняв укривало, під яким лежав твердий кістяк його дружини, розбудив її поцілунком й прошепотів:

— Ти любиш мене, серденько?

Потім усе в домі затихло. Але скоро невідомо звідки, — однаково могло бути з льоху, як і з горища, — здійнялося могутнє хропіння, монотонне, розмірене — глухий та протяглий шум, ніби дрижала від кипіння покришка на казані. То спав добродій Фоланві.

А що ухвалено виїхати другого дня о восьмій годині ранку, на цей час усі зібрались у кухні, але карета з укритою снігом будкою самотньо стояла серед двору, без коней і без фурмана. Дарма його шукали в стайні, в сіннику, у возовні. Тоді чоловіки поклали собі обстежити місцевість і вийшли з подвір’я. Вони опинилися на майдані, кінець якого знаходилася церква і обабіч низькі хати. Там видніли прусські солдати. Перший, якого вони помітили, чистив картоплю. Другий, далі трохи, мив підлогу в голярні. Інший, оброслий до очей бородою, цілував дитину, що плакала, й бавив її на колінах, щоб заспокоїти. А товсті селянки, чоловіки яких були у війську, на мигах показували своїм слухняним переможцям роботу, що ті повинні були зробити: нарубати дров, налити на грінки супу, намолоти кави; один із них навіть прав шмаття своєї господині, зовсім старої й немічної баби.