Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги - Страница 72

— Вирядиш звідси? Так ти забув, що я платила за це помешкання з першого ж дня! А, правда, вряди-годи ти перебирав його на себе. Але хто ж його найняв?.. Я… Хто його зберіг?.. Я… І ти хочеш вирядити мене звідси? Мовчи ж, негіднику! Думаєш, я не знаю, як ти вкрав у Мадлени половину Водрекової спадщини? Думаєш, не знаю, як ти з Сюзанною спав, щоб присилувати її віддатись за тебе…

Він схопив її за плечі й почав трясти:

— Не згадуй про неї! Я забороняю тобі!

Вона крикнула:

— Ти спав з нею, я знаю!

Він ладен був слухати будь-що, але ця брехня розлютила його. Правда, яку вона йому в вічі кричала, озивалась дрожем обурення в його серці, але за наклеп на дівчину, що мала йому дружиною стати, йому скажено схотілось побити її. Він сказав:

— Мовчи… Бережись… Мовчи…

І тряс її, як гілку трясуть, щоб попадали овочі.

Розпатлана, з божевільними очима, вона гупала щосили:

— Ти спав з нею!

Він випустив її і одважив їй такого ляща, що вона покотилась до стіни. Та Клотільда обернулась до нього, сп’ялась на кулаки й верескнула ще раз:

— Ти спав з нею!

Він кинувся на неї і, підгорнувши під себе, заходився стусати її так, мов бився з чоловіком.

Вона раптом замовкла й почала стогнати під ударами. Не ворушилась уже. Сховала обличчя в куток між стінами й паркетом та жалісно квилила.

Він перестав її товкти й підвівся. Потім пройшовся по кімнаті, щоб опанувати себе, і, щось надумавши, пішов до другої кімнати, налив у миску холодної води й змочив собі голову. Тоді вимив руки й вийшов подивитись, що вона робить, ретельно витираючи пальці.

Вона не зворухнулась. Лежала долі й тихо плакала. Він спитав:

— Ти довго ревтимеш?

Вона не відповідала. Він стояв серед хати, трохи зніяковівши, трохи засоромившись над тілом, що коло нього валялось. Потім зненацька зважився і взяв з коминка капелюх.

— Прощай. Ключа віддаси швейцарові, коли очуняєш. Ради твоєї втіхи я чекати не буду.

Він вийшов, зачинив двері й сказав швейцарові:

— Пані ще лишилась. Вона зараз піде. Перекажіть господареві, що з першого жовтня я звільняю помешкання. Маємо шістнадцяте серпня, отже, термін ще не настав.

І швидко подався, бо мав негайно сходити до крамниці і ще дещо купити для подарунка нареченій.

Весілля призначено на двадцяте жовтня по закінченню парламентських канікул. Відбутись воно мало в церкві Мадлени. Багато точилось розмов, та правди ніхто не знав. Ширились найрізноманітніші чутки. Шепотілись, що й викрадення було, але ніхто цього не був певен.

Слуги казали, що пані Вальтер, яка вже й словом не згадує про свого майбутнього зятя, того вечора, як шлюб цей вирішено, стерялась від горя, вирядивши опівночі свою дочку до монастиря. А сама трохи не вмерла. Певна річ, вона ніколи вже не одужає. Виглядає тепер старою жінкою, волосся її посивіло, стала зовсім святенницею і причащалась щонеділі.

На початку вересня у «Французькому житті» оповіщено, що барон Дю Руа де Кантель стає головним редактором газети, а пан Вальтер залишає собі тільки директорство.

Тоді було найнято цілий загін відомих фейлетоністів, хронікерів, публіцистів, мистецьких і театральних критиків, яких переманили грошима з великих газет — старих газет, могутніх і сталих.

Давні журналісти, журналісти поважні й шановні, не знизували вже плечима, розмовляючи про «Французьке життя». Газета здобула швидкий і цілковитий успіх, і тому від зневаги, з якою ставилися серйозні літератори до неї спочатку, не залишилося й сліду.

Весілля її головного редактора було, мовляв, «паризькою подією», бо Жоржем Дю Руа та Вальтерами з певного часу почали дуже цікавитись. Усі ті, чиї імена здибуєш по хроніках, збиралися на цьому весіллі побувати.

Відбулося воно ясного осіннього дня.

О восьмій годині ранку, на Королівській вулиці служники церкви Мадлени, звертаючи увагу перехожих, розстилали на високих сходах широкого червоного килима, — отож вони ніби оповіщали парижан про те, що тут відбудеться пишна церемонія.

Службовці, йдучи до контор, робітниці, прикажчики спинялись, дивились і думали про те, скільки грошей витрачають багатії на освячення свого шлюбного співжиття.

Коло десятої години почали юрмитися цікаві. Постоявши кілька хвилин, сподіваючись, що все, може, зразу й почнеться, вони розходились.

На одинадцяту годину прибув загін кінної поліції і негайно почав розгонити юрбу, бо коло церкви раз у раз створювалося стовпище.

Незабаром з’явились перші з запрошених, ті, хто хотів зайняти зручне місце, щоб усе бачити. Вони посідали на бічних стільцях у головному притворі.

Потроху збиралися й інші: жінки, що шелестіли шовковим убранням, суворі чоловіки, майже всі лисі, що йшли церемонною світською ходою, прибираючи в цьому місці ще поважнішого вигляду.

У церкві поволі повнішало. Сонячне проміння освітлювало крізь величезні розчинені двері перші лави. І проти ясного отвору головного входу темнуватий крилас здавався жовтим, вогким і блідим у відблиску безлічі свічок із вівтаря.

Знайомі вітались, кивали одне одному і збирались гуртками. Літератори, не такі шанобливі, як світські, розмовляли півголосом. Роздивлялись на жінок.

Норбер де Варен, шукаючи собі приятеля, постеріг Жака Ріваля в середньому ряді стільців і підійшов до нього.

— Ну, — мовив він, — майбутнє належить крутіям.

Той, не бувши такий заздрий, відповів:

— Тим краще для нього. Життя його забезпечено.

І почали називати присутніх. Ріваль спитав:

— А не знаєте, що сталося з його дружиною?

Поет посміхнувся:

— Так і ні. Кажуть, вона дуже відлюдно живе на Монмартрі. Але… є одне «але»… з якогось часу я подибую в «Пері» політичні статті, що страшенно нагадують статті Форестьє та Дю Руа. Пише їх такий Жан Дедоль, молодий, гарний і розумний хлопець з тієї самої породи, що й наш приятель Жорж, Дедоль познайомився з його колишньою дружиною. Звідси я висловлюю, що вона любить новаків і любитиме їх до загину. До того ж вона й багата. Водрек та Лярош-Матьє недурно були друзями її дому.

Ріваль заявив:

— А Мадленочка не погана. Гостра й хитра! В натурі вона, певно, чарівна. Але скажіть, як це сталося, що Дю Руа вінчається після розлуки?

Норбер де Варен відповів:

— Тому вінчається, що перший раз не вінчався.

— Як саме?

— Наш Любий друг, з байдужості чи з ощадності, вирішив, що для шлюбу з Мадленою Форестьє досить самої мерії. Отже, він обійшовся без священицького благословення, а для нашої святої матері церкви такий шлюб є звичайнісіньке співжиття. Тобто тепер він з’являється до церкви як нежонатий, і вона ущедрятиме його всіма своїми пишнотами, які пані Вальтер дорогенько коштуватимуть.

Гомін численної юрби більшав під банею. Дехто розмовляв мало не вголос. Показували знаменитостей, що пишались, задоволені з оглядин, і старанно стежили за своїми раз і на все виробленими манерами, бо звикли отак виставлятись на всіх святах, де вони, здавалось їм, були неодмінною прикрасою, мистецьким безділлям. Ріваль вів далі:

— Скажіть мені, мій любий, — ви часто буваєте в патрона, — чи правда, що пані Вальтер ніколи не розмовляє з Дю Руа?

— Ніколи. Вона не хотіла віддавати йому малу. Але він, здається, тримав батька в руках, ніби завдяки тому, що дізнався про якісь трупи, трупи, поховані в Марокко. Отже, загрожував старому страшними викриттями. Вальтер згадав приклад Ляроша-Матьє і негайно поступився. Але мати, як і всі жінки, вперта, заприсяглась, що не мовить і слова своєму зятеві. Страшенно смішно, коли вони сходяться вкупі. Вона виглядає мов статуя, статуя Помсти, а він сам дуже ніяковіє, хоч і добре тримається, бо вміє собою володіти!

До них підходили привітатись товариші. Чути було уривки політичних розмов. А невиразний, як шум далекого моря, гук юрби, що зібралась коло церкви, котився у двері разом з промінням, здіймався під банею понад стриманішим гомоном обраних, що зібрались у храмі.

Зненацька швейцар ударив тричі об підлогу деревком алебарди. Всі обернулись, зашелестіли спідниці, й заторгались стільці. І в ясному світлі головного входу з’явилась дівчина під руку з батьком.