Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги - Страница 69

Він засміявся й додав:

— Це Форестьє був рогоносець… несвідомий рогоносець, довірливий. А я звільнився від нужі, яку він покинув мені. Руки в мене розв’язані. Тепер я далеко сягну.

Він сів верхи на стільця і проказав, мов у сні:

— Я далеко сягну.

А пан Вальтер усе дивився на нього широкими очима, забувши про окуляри на чолі, та думав сам собі:

«Атож, далеко сягне цей негідник».

Жорж підвівся:

— Піду писати замітку. Треба обережно це зробити. Але ж для міністра вона буде погибельна. Ця людина пропаща. Нічим його не врятуєш. «Французькому життю» нема рації його милувати.

Старий повагався трохи, потім згодився:

— Пишіть, — мовив він, — так йому й треба.

IX

Минуло три місяці. Дю Руа за цей час добився розлучення. Дружина його знову прибрала ім’я Форестьє. П’ятнадцятого липня Вальтери мали виїхати до Трувіля, і на прощання було вирішено провести день за містом.

Для цього вибрали четвер, і вранці о дев’ятій годині вирушили великим ландо на шість місць, запряженим двома парами поштових коней.

Снідати мали в Сен-Жермені, в павільйоні Анрі IV. Любий друг не хотів, щоб у товаристві були, крім нього, чоловіки, бо не терпів присутності й навіть самої фізіономії маркіза де Казоля. Але в останню хвилину вирішили рано-вранці заїхати по графа де Лятур-Івелена. Напередодні його попередили.

Коні клусом пробігли по алеї Єлісейських Полів; далі виїхали в Булонський Ліс.

Стояла чудова, не дуже гаряча літня днина. Ластівки креслили на синьому небі широкі кола, і слід од їхнього лету, здавалося, ще довго танув у повітрі.

Троє жінок, мати та дочки, сиділи в глибині ландо, а троє чоловіків, — двоє запрошених побік Вальтера, — на лавочці спереду.

Минули Сену, об’їхали Мон-Валеріян, потім дістались до Бужіваля й пустились далі по берегу до Пека.

Граф де Лятур-Івелен, літній уже чоловік, з довгими ріденькими баками, що ворушились від найменшого вітерця (Дю Руа з цього приводу сказав: «Вітер вельми ефектно грає його бородою»), — ніжно дивився на Розу. Вже місяць вони були заручені.

Жорж часто поглядав на Сюзанну, обоє вони були дуже бліді. Очі їхні скидались, виявляли, здавалось, згоду, порозуміння, звіряли таємну думку й розбігались. Пані Вальтер була спокійна, щаслива.

Сніданок був довгий. Перш ніж вернутися до Парижа, Жорж запропонував погуляти на терасі.

Спочатку любувались на краєвид. Усі стали рядком коло стіни й захоплено споглядали на широкий обрій. Біля підгір’я довгастого горба бігла Сена до Мезон-Лафіту, мов безкрая змія серед зела. Праворуч на крутобережжі здіймався в небо величезний силует марлійського водогону, нагадуючи гусінь з великими лапами, а Марлі ховалась туди далі, за деревами.

У безмежній долині, що лежала навпроти, де-не-де мріли села. Озера Везіне ясними й чистими плямами блищали в миршавому залі невеличкого гаю. Ліворуч у далечіні стриміли гострі дзвіниці Сартрувіля.

Вальтер заявив:

— Ніде у світі не знайдеш такої панорами. Такої і в Швейцарії немає.

Потім усі помалу рушили погуляти й потішитись краєвидом. Жорж і Сюзанна лишились позаду. Коли решта трохи відійшла, він сказав їй тихим, стриманим голосом:

— Сюзанно, я божествлю вас. Я вас безтямно кохаю.

Вона прошепотіла:

— І я, Любий друже.

Він провадив:

— Якщо ви не будете моєю дружиною, я поїду з Парижа, поїду з Франції.

Вона відповіла:

— Спробуйте попросити дозволу в тата. Може, він і згодиться.

Він нетерпляче махнув рукою:

— Ні, кажу вам удесяте, що це даремно. Мені зачинять двері вашого дому, мене проженуть з газети, навіть бачитись нам не дозволять. Отакого щастя я доб’юся, коли зроблю офіційну пропозицію. Вас пообіцяно маркізові де Казолю. Сподіваються, що ви згодитесь зрештою, і чекають.

— Що ж тоді робити? — спитала вона.

— Чи любите ви мене так, щоб учинити безумство?

Вона відповіла:

— Так.

— Велике безумство?

— Так.

— Найбільше з безумств?

— Так.

— Чи стане вам сміливості піти проти батьків?

— Так.

— Справді?

— Так.

— Ну, так є одним-один спосіб! Треба, щоб справу розпочали ви, а не я. Ви пестунка, вам усе дозволено, ваша забаганка нікого не здивує. Слухайте ж. Сьогодні ввечері, коли приїдете додому, підете до мами, спочатку тільки до мами. І признаєтесь їй, що хочете зі мною одружитись. Вона дуже схвилюється і дуже розгнівається…

Сюзанна урвала його:

— О, мама безперечно згодиться!

Він жваво відповів:

— Ні, ви її не знаєте. Вона більше розгнівається і більше обуриться, ніж ваш тато. Побачите, вона вам відмочить. Та ви обстоюйте своє, не поступайтеся, кажіть, що хочете зі мною побратись, тільки зі мною і більше ні з ким. Добре?

— Добре.

— А від матері підете до батька й скажете йому те саме, поважно й рішуче.

— Так, так. А далі?

— А далі починається найважливіше. Якщо ви вирішили твердо, твердо-твердо вирішили бути моєю дружиною, моя люба, люба Сюзанночко… тоді я… я вас викраду!

Вона аж кинулась з радощів і трохи в долоні не заплескала:

— О, яке щастя! Ви викрадете мене? Коли саме?

Вся давня поезія вночішніх викрадень, поштової карети, корчми, всі чудові книжні пригоди відразу спливли в її думках, як чарівний сон, що ось-ось здійсниться. Вона питала:

— Коли ж ви мене викрадете?

Він тихенько відповів:

— Та… сьогодні ввечері… вночі…

Вона спитала, затремтівши:

— І куди ми поїдемо?

— Це вже моя таємниця. Зважте те, що ви робите. Подумайте, що після цієї втечі ви мусите бути моєю дружиною! Це єдиний спосіб, але він… він дуже небезпечний… для вас.

Вона заявила:

— Я зважилась… де я з вами зустрінуся?

— Ви можете вийти з дому непомітно?

— Так. Я вмію відмикати хвіртки.

— Гаразд! Коли десь опівночі швейцар ляже спати, вийдіть до мене на майдан Згоди. Я чекатиму вас у кареті проти морського міністерства.

— Прийду.

— Справді?

— Справді.

Він узяв її руку й потиснув:

— О, як я люблю вас! Яка ви добра й смілива! Так ви не хочете виходити за Казоля?

— О ні!

— Тато ваш дуже гнівався, коли ви відмовились?

— Певно, бо хотів завдати мене в монастир.

— Бачите, треба бути рішучою.

— Я й буду.

Вона дивилась на широкий обрій, захопившись думкою про викрадання. Вона поїде з ним далеко-далеко!.. Її викрадуть!.. Вона пишалась цим! Вона зовсім не думала про свою славу, про те, що її може спіткати безчестя. Та чи й знала? Чи догадувалась?

Пані Вальтер гукнула, обернувшись:

— Та йди ж сюди, мила! Що ти там ворожиш з Любим другом?

Вони підійшли до товариства. Розмова йшла про купання на морі, куди Вальтери незабаром збирались.

Потім поїхали назад через Шату, щоб не вертатись тією самою дорогою.

Жорж мовчав. Він мріяв. Отже, коли цій дівчинці стане сміливості, він нарешті дійде свого! Три місяці оплутував він її невідпорними тенетами свого кохання. Він спокусив її, полонив, переміг. Примусив її любити себе, як умів примушувати. І легко зачарував душу цієї легковажної ляльки.

Передусім він добивався, щоб вона відмовила Казолеві. Тепер він умовив її, щоб утекла з ним. Бо іншої ради не було.

Він добре розумів, що пані Вальтер ніколи не згодиться віддати йому дочку. Вона ще любила його. Вона любитиме його завжди з невсипущою пристрастю. Він стримував її навмисною холодністю, але почував, що безсила, жадібна жага змагає її. Вона ніколи не згодиться. Ніколи не дозволить йому взяти Сюзанну.

Та коли дівчина потрапить до його рук, він розмовлятиме з батьком, як рівний з рівним.

Пірнувши в ці міркування, Дю Руа не прислухався до того, що йому говорили, і відповідав неохоче. Здавалось, він стямився тільки тоді, коли в’їхали до Парижа.

Сюзанна теж була замислена, і дзвіночки на конях бриніли в її голові, показували їй безконечні шляхи, осяяні вічним місяцем, темні ліси, придорожні корчми й людей, які хапливо перепрягають карету, бо ж усі догадуються, що за ними женуться.