Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги - Страница 54

Він подумав: «Бідні люди. Скільки все-таки мучиться». І гнів запалав у нім на безжальну природу. Потім подумав, що шарпаки ці хоч надіються, що на небі про них турбуються, що земне страждання їхнє буде заведене в небесний рахунок прибутків та втрат. На небі? Де це?

І Дю Руа, що його церковна тиша схиляла до високих думок, висловив пошепки свій висновок про світобудову: «Яке все це безглуздя».

Він здригнувся від шелесту сукні. Це була вона.

Він підвівся й хутко до неї підійшов. Вона не подала йому руки й тихо шепнула:

— Я на хвилинку. Треба додому йти, станьте навколішки коло мене, щоб на нас уваги не звернули.

І пішла в головний притвор, шукаючи зручного й певного місця з виглядом жінки, добре знайомої з помешканням. Обличчя їй було запнуто вуалем, ступала вона тихо, ледве чутно.

Коли дійшли до криласа, обернулась і пробурмотіла тим таємничим голосом, яким говорять у церкві:

— Краще в бічних притворах — тут надто на видноті.

Перед дарохранительницею головного олтаря вона низько схилила голову й трохи присіла, потім звернула праворуч, дійшла майже до входу, наважилась нарешті й стала навколішки коло стільця до моління.

Жорж умостився поруч коло другого стільця й прошепотів, коли вони завмерли в молільній позі:

— Спасибі, спасибі. Я божествлю вас. Мені хочеться весь час казати вам це, хочеться розповісти, як я почав вас любити, як закохався зразу ж, коли вас побачив… Ви дозвольте мені колись виявити своє серце, висловити вам усе це?

Вона слухала його з виглядом глибокої зосередженості, мовби й не чула нічого. Відповідала крізь пальці:

— Божевільна я, що дозволяю вам так казати, божевільна, що прийшла сюди, божевільна, що стою отут і подаю вам надію, що з цієї… цієї пригоди будуть якісь наслідки. Забудьте це, так треба, і не кажіть мені про це ніколи.

Вона чекала. Він добирав відповіді, рішучих, пристрасних слів, але не міг жестів до них додати й почувався в скруті. Сказав:

— Я нічого не чекаю… ні на що не надіюся. Я люблю вас. Що б ви не робили, я казатиму вам це так часто, так певно й палко, що ви це зрозумієте врешті. Я хочу, щоб моє кохання проймало вас, щоб виповнювало вам душу слово по слову, щогодини, щодня й нарешті наситило вас, як рідина, по краплі падаючи, щоб зласкавило, зворушило вас і приволило колись відповісти мені: «Я теж вас люблю».

Він відчув, як задрижало її плече, до нього прихилившись, як затремтіли груди, і вона похапцем відповіла:

— Я вас теж люблю.

Він кинувся, мов його приголомшило, й зітхнув:

— Ох, Боже мій!..

Вона задихано сказала:

— Навіщо я вам це сказала? Я почуваю себе винною, гидкою… я… двох дочок маючи… але не можу… не можу… Я не повірила б… ніколи не подумала б… це сильніше… сильніше за мене. Слухайте… слухайте… я нікого не любила… тільки вас… присягаюсь вам. І люблю вас уже рік, нишком, у тайниках свого серця. О, як я мучилась і боролась, але не можу вже, люблю вас…

Вона плакала, затуливши обличчя руками, і все тіло її тремтіло від шаленого хвилювання.

Жорж шепнув:

— Дайте мені руку, хай я торкнуся до неї, хай потисну…

Вона поволі відняла руку від обличчя. Щока її була мокрісінька, й на повіках, падаючи, тремтіла крапля. Він узяв її руку й стиснув:

— О, як хотілося б мені випити ваші сльози!

Вона промовила тихо й здушено, мов простогнала:

— Не безчестіть мене… я пропала!

Йому хотілось посміхнутись. Як він міг знечестити її тут? Він притулив до серця її руку й спитав:

— Чуєте, як воно б’ється?

Бо запас жагучих слів уже вичерпав.

Вже кілька хвилин поблизу чути було помірну ходу того добродія. Він обійшов усі вівтарі й щонайменше вдруге вертався до маленького притвору. Коли пані Вальтер почула його кроки біля колони, то вирвала в Жоржа руку й знову затулила нею обличчя.

І вони завмерли навколішках, мов укупі підносили до неба палкі благання. Грубенький добродій, ходячи, глянув на них байдуже й посунув у глиб церкви, тримаючи собі капелюха за спиною.

Але Дю Руа, що мріяв дістати побачення десь-інде, прошепотів:

— Де я вас завтра побачу?

Вона не відповіла. Здавалась бездушною, мов обернулась у статую Моління.

Він провадив:

— Хочете, зустрінемось завтра в парку Монсо?

Опустивши руки, вона повернула до нього синяве обличчя, страшною мукою перекошене, і уривчасто сказала:

— Облиште мене… облиште мене тепер… ідіть собі… ідіть… тільки на п’ять хвилин… мені мука коло вас бути… я хочу молитись… і не можу… ідіть… дайте мені помолитись… самій… п’ять хвилин… я не можу… благатиму в Бога, щоб простив… щоб спас мене… облиште мене на п’ять хвилин…

Обличчя її було таке схвильоване й тужне, що він мовчки підвівся й несміливо спитав:

— Я зараз вернусь. Добре?

Вона кивнула головою, і він пішов до криласа.

Тоді вона спробувала молитись. Нелюдське зусилля зробила, щоб покликати Бога, і тремтячи, нетямлячись, крикнула до неба:

— Зглянься!

Вона люто сплющила очі, щоб не бачити того, хто допіру пішов! Проганяла його думкою, відбивалась від нього, але замість небесного видива, в розпуці сподівання, бачила й далі закручені молодикові вуса.

Уже рік боролась вона щодня, щовечора з цим шаленим захопленням, що більшало раз у раз, з цим образом, що хвилював її мрії, хвилював її тіло й непокоїв сни. Вона була піймана, як звір у тенета, зв’язана, кинута в обійми цьому самцеві, що скорив, переміг її самими своїми вустами та кольором очей.

І тепер, у церкві, так близько Бога, почувала себе ще кволішою, ще більше покинутою та пропащою, ніж удома. Вона вже мучилась, що він пішов. Проте розпачливо змагалась, захищалась, гукала на рятунок всіма силами душі. Воліла краще смерті, ніж так упасти — вона, що ніколи не схибила! Вона шепотіла безтямні слова благання, а слухала, як Жоржеві кроки тихшали під далеким склепінням.

Вона зрозуміла, що всьому кінець, що марна вже боротьба. А втім, не хотіла здаватись, і її охопив той нервовий напад, коли жінки б’ються об землю, тремтять, корчаться і виють. Вона дрижала всім тілом і почувала, що зараз упаде, качатиметься між стільцями й зайдеться криком.

Хтось швидко підходив. Вона обернулась. Це був священик. Тоді вона схопилась, кинулась до нього, простягаючи стиснуті руки, й пробурмотіла:

— О, спасіть мене, спасіть!

Той здивовано спинився:

— Що ви хочете, пані?

— Хочу, щоб ви спасли мене, згляньтесь наді мною. Якщо ви не допоможете мені, я пропаду.

Він дивився на неї і думав, чи не божевільна вона. І спитав:

— Що ж я можу для вас зробити?

Це був високий, грубенький молодик із повними, звислими, виголеними до синяви щоками — чудовий міський вікарій із щедрої парафії, де живуть багаті покутниці.

— Висповідайте мене, — сказала вона, — і порадьте мені, підтримайте мене, скажіть мені, що робити!

Він відповів:

— Я сповідаю щосуботи від третьої до шостої.

Вона схопила його за руку й стиснула, приказуючи:

— Ні, ні, ні! Зараз! Так треба! Він тут! У церкві! Він чекає мене.

Священик спитав:

— Хто вас чекає?

— Той… що погубить мене… що заволодіє мною, якщо ви не спасете мене… Я не можу вже змагатись… Я надто квола… надто квола… така квола!..

Вона впала навколішки й заридала:

— О згляньтесь на мене, отче мій! Спасіть мене в ім’я Боже, спасіть!

Вона схопила його за чорну сутану, щоб не пішов; а він стурбовано озирався, чи якесь лихе святенницьке око не бачить, що жінка до ніг йому впала.

Зрозумівши нарешті, що йому не спекатись її, він сказав:

— Підведіться, ключ від сповідальні якраз при мені.

Покопавшись у кишені, він видобув пук ключів, вибрав один і швидко пішов до сповідалень, схожих на іграшкові дерев’яні домки — до цих скриньок на гріхи, скриньок, куди вірні скидають сміття душі.

Він увійшов у середні двері й зачинив їх за собою, а пані Вальтер кинулась поруч у вузьку клітку й палко пробурмотіла у жагучому пориві надії: