Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги - Страница 39

Невтямки було, що вони можуть рухатися, пливти, — такими важкими й прип’ятими до дна здавалися. Плавуча батарея, кругла й висока, як обсерваторія, нагадувала маяки, побудовані на рифах.

Повз них пролинув у чисте море великий трищогловик, розгорнувши всі свої білі, радісні вітрила. Він був граційний та гарний поруч з військовими страхіттями, гидкими страхіттями, що поприсідали над водою.

Форестьє силкувався розпізнати їх. Він називав:

— «Кольбер»*, «Сюфрен!»*, «Адмірал Дюпере»*, «Грізний», «Нещадний». Ні, я помилився, оце «Нещадний».

Вони під’їхали до великого павільйону з вивіскою: «Мистецький фаянс Жуанської затоки», і карета, об’їхавши навкруги клумб, спинилась коло ґанку.

Форестьє хотів купити дві вази для своєї бібліотеки. Зійти з екіпажа він не міг, і йому виносили одне по одному зразки. Він довго вибирав, радячись із дружиною та Дюруа.

— Знаєш, поставлю їх у глибині кабінету, щоб весь час були перед очима, як коло столу сидітиму. Мені хочеться щось у старовинному грецькому стилі.

Він роздивлявся зразки, казав принести інших, завертав перші. Нарешті вибрав, заплатив і зажадав, щоб їх принесли негайно.

— Днями я вертаюсь до Парижа, — казав він.

Поїхали назад, але коло затоки на них зненацька війнуло десь із долини холодним вітром, і хворий закашлявся.

Спочатку це був зовсім невеличкий напад, але він більшав, ставав невгавучим кашлем, далі якимось гиканням, хрипом.

Форестьє задихався, і щораз, як дихнути хотів, кашель рвав йому горло, вихоплюючись із глибини грудей. Ніщо не могло заспокоїти його, ніщо не могло втішити. З екіпажа його довелося перенести до кімнати, і Дюруа, що тримав його за ноги, почував судорожні рухи їх за кожного стиснення легенів.

Але й у теплому ліжкові напад не спинився, тривав до півночі, і тільки наркотики втишили нарешті ці передсмертні спазми. Але хворий до світу сидів у ліжкові, розплющивши очі.

Передусім він сказав покликати голяра, бо акуратно щоранку голився. Для цієї справи підвівся, але мусив зразу ж знову лягти й почав так уривчасто, важко й болісно дихати, що пані Форестьє, злякавшись, звеліла розбудити Дюруа, котрий тільки ліг, і попрохала його сходити по лікаря.

Він хутко привів доктора Гаво, що приписав ліки й дав кілька порад, але коли журналіст, проводячи його, спитав його думку, сказав:

— Це агонія. Він не доживе до ранку. Попередьте нещасну молоду жінку й пошліть по священика. Мені нема чого вже робити. А втім, я до ваших послуг.

Дюруа сказав покликати пані Форестьє.

— Він вмирає. Доктор радить послати по священика. Як ви гадаєте?

Вона довго вагалась; потім, усе зваживши, поволі відповіла:

— Гаразд, так краще… з багатьох поглядів… Я підготую його, скажу, що священик хоче з ним побачитись… Щось вигадаю. Будь ласка, ви вже самі зайдіть по священика. Кличте такого, щоб не дуже маніжився. По змозі, щоб задовольнився самою сповіддю, та й кінець.

Молодик привів добродушного дідка, що відразу збагнув становище. Коли він зайшов до вмирущого, пані Форестьє вийшла й сіла разом з Дюруа в сусідній кімнаті.

— Це його вразило, — сказала вона. — Коли я говорила про священика, на його обличчі з’явився жахливий вираз… так ніби він відчув… відчув… подих… ви розумієте… Зрозумів, що вже кінець, нарешті, що лишились лічені години…

Вона була дуже бліда. Казала:

— Ніколи не забуду виразу його обличчя. Безперечно, він побачив смерть у ту мить. Побачив її…

Вони почули слова священика, що говорив голосно, бо трохи не дочував.

— Та ні, ні, не в такому ви вже стані. Ви хворий, але небезпеки немає. Доказ тому, що я прийшов по-приятельському, по-сусідському.

Форестьє щось відповів йому, але вони не розчули. Старий знову сказав:

— Ні, причащати я вас не буду. Побалакаємо про це, коли ви добре себе почуватимете. Коли ви хочете скористуватись із моїх одвідин, щоб посповідатись, наприклад, то я кращого й не бажаю. Я пастир і при всякій нагоді радий напучувати свої вівці.

Настала довга мовчанка. Певно, Форестьє щось казав здушеним, безбарвним голосом.

Потім священик промовив іншим тоном, тоном відправника коло олтаря:

— Милосердя Боже безконечне, прочитайте Confiteor[2], сину мій. Ви, може, забули його, я вам допоможу. Кажіть за мною: «Confiteor Deo omnipotenti… Beatae Marieae semper virgini…»[3]

Вряди-годи він спинявся, щоб хворий устигав за ним. Потім сказав:

— Тепер сповідайтесь…

Молода жінка й Дюруа не ворушились, охоплені чудною турботою, схвильовані тоскним чеканням.

Хворий щось прошепотів. Священик проказав:

— Ви мали гріховні нахили… які саме, сину мій?

Молода жінка підвелася й щиро сказала:

— Ходімо в сад. Не можна слухати таємниць.

Вони сіли на лаві проти ґанку під квітучим трояндовим кущем, за клумбою гвоздик, що сповняли повітря міцними ніжними пахощами.

Помовчавши трохи, Дюруа спитав:

— Ви не дуже тут баритиметесь?

Вона відповіла:

— О ні. Тільки все скінчиться, я й приїду.

— Днів через десять?

— Так, найбільше.

Він провадив:

— Родичів у нього немає?

— Жодних, крім двоюрідних. Батьки померли, коли він ще зовсім був молодий.

Обоє вони дивились на метелика, що брав собі пожиток із гвоздики, швидко пурхаючи на тріпотливих крильцях, що й тоді поволі колихались, як він сидів на квітці. І довго мовчали.

Лакей оповістив їх, що «пан кюре кінчив». І вони вдвох пішли в кімнати.

Форестьє з учорашнього дня, здавалось, ще більше схуднув. Священик держав його за руку.

— До побачення, сину мій, завтра вранці ще зайду.

І пішов.

Коли він вийшов, хворий, захлинаючись, спробував підвести руки до дружини й забелькотів:

— Рятуй… рятуй мене… люба… я не хочу вмирати… не хочу вмирати… Ох, рятуйте мене!.. Скажіть, що робити, пошліть по лікаря… Вип’ю все, що треба… Не хочу… Не хочу…

Він плакав. Великі сльози котились із його очей на всохлі щоки, і худі куточки рота кривились, як у малої скривдженої дитини.

Руки його знову впали на ліжко й почали невпинно, поволі й одноманітно ворушитись, немов збирали щось на ковдрі.

Дружина його, теж заплакавши, пробурмотіла:

— Та ні, заспокойся. Це криза, завтра тобі покращає, ти стомився вчора через прогулянку.

Дихав Форестьє хапливіше, ніж захеканий від бігу собака, так швидко, що годі полічити, і так кволо, що ледве було чутно.

Він усе приказував:

— Не хочу вмирати!.. Ох, Боже мій… Боже мій… що ж зі мною буде? Не побачу вже нічого, нічого ніколи… Ох, Боже мій!

Він дивився перед себе на щось не видиме іншим і гидке, і в його нерухомих очах відсвічувався жах. Обидві руки його провадили свій страшний невпинний рух.

Зненацька все тіло його пересмикнулось, і він прошепотів:

— На цвинтар… мене… Боже мій!

І замовк. Лежав нерухомо, похмуро, задихаючись.

Минав час; у сусідньому монастирі продзвонило дванадцять. Дюруа пішов трохи перекусити. Через годину вернувся. Пані Форестьє їсти відмовилась. Хворий не ворушився. Він безперестанку совав худими пальцями по ковдрі, мов хотів натягти її на обличчя.

Молода жінка сиділа в кріслі в ногах ліжка. Дюруа теж сів коло неї, і вони мовчки чекали.

Від лікаря прийшла доглядальниця; вона дрімала коло вікна.

Дюруа теж починав засипати, аж раптом відчув, що сталося щось. Він розплющив очі якраз тоді, коли очі Форестьє заплющились, як погаслі вогники. В горлі вмирущого тихо заклекотіло, і дві криваві цівки з’явились у кутках його рота, потім потекли на сорочку. Спинилось жахливе ворушіння його пальців. Він перестав дихати.

Дружина його зрозуміла, скрикнула, впала навколішки й заридала, припавши до ковдри. Жорж несамохіть перехрестився від здивування та страху. Доглядальниця, прокинувшись, підійшла до ліжка.