В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 18

— Чому ти отак заєдно зо мною говориш? — питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають[19].

— Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спішуся!

Він затискає п'ястуки.

— А як мені не схочеться цілком тебе пустити?

— То я тобі в десятий раз скажу, що ти дурень, і ти мене пустиш!

До глибини вражений несвідомою певністю її істоти, вдасть якої він лиш відчуває і з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги і сходить враз з нею з гори до стежки.

Ідуть обоє.

Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.

Вона бліда, як голуб, а він з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.

Зійшовши до білої стежки, він сідає без слова на коня, не кинувши на неї ні півпоглядом, — вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собі на нього, щезає десь в лісі — і більш її не бачить.

Довгий, довгий час не чути нічого, крім повільного тупоту кінських копит, відтак утихає й він, і зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:

— Туркине, прий-деш??

А небавом по тім, мов ясним дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:

— Не прий-ду!

І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: «Не прий-ду!»

* * *

По повороті додому Гриць мов трійла напився. Не їсть, не п'є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.

Він не годен.

Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.

Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, відтак іде на гору під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудь в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек — і то все догоджає йому. Більше не треба йому нічого.

— Розлінивів наш Гриць до краю, — жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризається.

— А то що? Я в вас на дні станув? — кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батьком до гніву, причім прийшлось би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив'язаний більше, ніж до людей, і їде, куди очі несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.

— Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, — роздумує журливо батько-господар. — До роботи ні, до господарки[20] ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало[21]! Панська вдача... де, де, де! — посвистує господар, а врешті вмовкає.

А всі його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От — петльованець[22] його. Гей, Грицю, Грицю... будучий ти мій ґаздо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колись.

Так ось і сим разом.

Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії — а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:

— Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі — колись відвдячуся...

— Гай, гай... — погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: — Як другу посватаєш...

Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що «не прийде». «Та — може... — думає, — може, таки раз ще «прийде». Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір'ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз».

Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на «хвилину» в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, «Їдь», — сказав батько — і він поїхав.

Іде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки — до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під'їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.

Ідуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але — «куди веде вона дальше? — питає Гриць себе, — відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?»

Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той «Білий камінь»-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої — яр-пропасть, звідти не надійде. За яром — стіна сусідньої гори, так само не прийде.

Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.

Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під «Білий камінь», він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.

Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком... Гей, Туркине!.. я тут!

Жде...

Лісом іде легкий шум.

Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються — урочисто настроюються. Здавалося, святкують... А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає...

Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту... сама-саміська вона!

«Тихо!!» — неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.

І справді — вона йшла.

Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з «Білим каменем», ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, — а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.

Скрикнув би — та боїться. Вона зараз щезне... В нім аж серце б'ється.

Лежить, не рухається...

Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.